Розділ двадцять другий

Я так и не змогла позбутись від відчуття сильної напруги. Весь вчорашній день пройшов якось дивно, наче в тумані, і я досі промотувала в голові фрази, сказані Данилом Віталіні. Він не був грубив, навпаки, культурним та толерантним, наскільки то взагалі було можливо у випадку з Вітасею, але я вперто не могла позбутись відчуття, що через мене в цьому домі щось зламалось, щось зіпсувалось…

Насправді все йшло спокійно. За сніданком, коли всі жителі будинку знову зібрались за одним столом, Віта була дуже привітною, веселою, все намагалась вкласти Данилові серветку на коліна, але була впевнено відсаджена від нього Оленою Володимирівною. Тепер, коли Віталіна якимось чудом опинилась між єдиними вільними чоловіками – десятирічним Андрієм і семирічним Олексою, - вона нарешті заспокоїлась і поводила себе більш-менш пристойно. Правда, кілька разів намагалась хоч під столом, хоч ногою, але дотягнутись-таки до Котовського, але промахнулась, заділа Дану і, боячись зайвих ревнощів в контексті Василя, що сидів не так далеко, присмиріла.

Дана була чорніше хмари. Те, з яким виглядом вона насипала дітям в тарілки їжу, навряд чи було нормальною поведінкою люблячої матері. Василь спостерігав за дружиною мовчки, здається, ледь стримуючись, що не допомогти їй – але все одно не дозволяв собі, наприклад, подати що-небудь Богдані або сказати, що зробить це сам. Їх стосунки, як здавалось мені, стали ще більш натягнутими, але, можливо, Богдана просто була не в найкращому настрої.

Котовський же, ігноруючи родичів, вперто кидав на мене косі погляди і наче поривався щось спитати. Може, все ще цікавився щодо моєї похмурості, не розумів, чому я стала поводити себе стриманіше.

Не казати ж йому, що чогось закохалась, а тепер зрозуміла, чим насправді це може повернутись!

Олена Володимирівна, відчуваючи поганий настрій своїх дітей, теж не раділа. Періодично дивлячись то на Данила, то на Богдану, вона цокала язиком, качала головою, але не коментувала, не бажаючи посваритись чи спровокувати дітей.

Навіть Анечка та Яночка тихенько сиділи поруч з мамою.

І тільки Сергій Петрович, судячи з усього, не бачив жодного приводу соромитись і стримувати позитивні емоції, що били ключем. Зазвичай мовчазний, він цього разу обвів поглядом всіх присутніх і раптом заявив:

- А чого це ви такі тихі? Вперше бачу, щоб за сімейним столом Котовських так мовчали!

- Ну, - посміхнулась Віталіна, - напевне, це тому, що тут не всі Котовські.

- Так, - не втрималась я, - особливо ті, в кого нема шансу ними стати.

Вітася піджала губи, але вирішила, що їй вигідніше залишити цю маленьку перемогу за мною, а не влізати в черговий скандал.

- Не вірю я в такі принципи, - відмахнуся Сергій Петрович. – Ну ось ти, Даню, чого ти сидиш такий спокійний та сердитий?

- Прораховую в голові проект, - покачав головою Данило.

Насправді, ми вчора закінчили майже все, лишалось лише видалити деталі, і я дуже сумнівалась, що Данила справді хвилював проект. Принаймні, те, як він під столом тримав мене за руку і обережно стискав долоню, наче намагаючи надати якоїсь впевненості в майбутньому, впевнило мене геть у протилежному.

- Все про роботу та про роботу, - зітхнув Котовський-старший, правда, без осуду, він явно радів кар'єрним перспективам сина. – А ти, Богдано?

Жінка закусила губу, підняла на батька злий погляд, наче змусив щойно подумати її про щось погане, але вона не проронила жодного слова. Особливого спокою вона теж не відчувала, була напруженою, нервовою і наче була готова накинутись на когось в ту ж секунду, щоб просто задовольнити свої пориви.

- Все в порядку, - промовила вона нарешті. – Просто нема про що говорити.

Сергій Петрович знизав плечима. Виглядав він трохи розчарованим, очевидно, вперше за довгий час спробувавши когось розговорити, не очікував, що не отримає результату. Не думав, напевне, що це буде такою складною задачею.

- Сергію, - не втрималась Олена Володимирівна, - ти б краще поїв, а потім дітей смикав. Ну мовчать і мовчать… може, магнітні бурі!

- Так, до речі, - влізла Віталіна, - магнітні бурі сьогодні дуже сильні! Я дивилась в інтернеті, більше чотирьох балів! Голова буде просто розриватись.

- Нам є про що говорити.

Віталіна так і замовкла на середині речення і повільно повернулась до Василя. Я в принципі чи не вперше чула, щоб чоловік говорив, він здавався якимось замкненим, незадоволеним життям і наче не бажав приваблювати до себе зайву увагу. Але сьогодні, очевидно, в нього були серйозні причини діяти.

- Ми з Богданою, - зважившись, продовжив чоловік, - хочемо вам щось розповісти.

Судячи з того, як дивилась на нього сама Дана, вона особливого бажання говорити не відчувала. Василь же, повернувшись до дружини, тихо спитав:

- Ти чи я?

- Давай вже ти, якщо вирішив, що пора, - відповіла вона таким тоном, що пора було б замовкнути. На місці Василя хто завгодно зрозумів би, що Богдана ділитись інформацією не хоче точно.

І злилась, що він підняв цю тему.

- Значить, я, - кивнув Василь, явно не збираючись відступати від мети. – Що ж… Олена Володимирівна, Сергій Петрович, вас це торкнеться, напевне, в першу чергу… - чоловік витримав коротку паузу, наче йому потрібен був час, щоб набратись сміливості. – Ну… Ми з Даною вирішили переїхати і жити окремо.