Розділ дев'ятнадцятий

Після вчорашнього буремного дня, коли нам з Данилом довелось вдвох справлятись з дітьми, в будинку виявилось дуже шумно та тісно. За добу, що минула, я вже навіть якось звикла, що ніхто, крім дітвори, не може зайти в кімнату, сказати якусь дурну, а тих, хто спеціально прийде, щоб отруїти настрій, взагалі не лишилось. Олена Володимирівна затрималась на зустрічі з подругами до пізнього вечора, Вітася та Богдана мучили Сергія Петровича поїздками по магазинам теж досить довго, а потім нічого не їли, бо відмовились від бутербродів, Василь, що повернувся з роботи після шостої і звільнив нас від дитячої компанії хоча б відпочити, але того було замало. До того ж, Данило все рівно всівся за проект, а я не могла лишатись осторонь, згадавши, що забула виправити частину розрахунків.

Сьогодні зранку вдома були всі, за винятком хіба що Василя, що знов поїхав на роботу. Олена Володимирівна, що повеселіла після вчорашнього спілкування з подругами, з задоволенням наготувала багато всього, і я вразилась, як вона встигає скільки всього, в її-то віці! А ми з Котовським, наче ж молоді люди, після двох днів спілкування з дітьми ледь тримаємось на ногах.

- Це того, що ви не звикли, - спіймавши мій втомлений погляд, хмикнула Олена Володимирівна. – Ось ви й втомились, воно й не дивно. Я коли була молода, за Даною також встежити не могла, і Данечка був не надто слухняною дитиною, - вона посміхнулась, згадуючи свої молоді роки. – але з досвідом все приходить, а діти стають слухнянішими… Ви ж їм дядько та тітка, от і вилізли на голови та звісили ніжки. А бабуся – це влада! Бабусю треба слухати! Правда, дівчатка?

- Та-а-ак! – хором відізвались задоволені Анечка та Яночка.

З тим, що бабусю треба слухати, не сперечався навіть десятирічний Андрій. Для нього Олена Володимирівна і Сергій Петрович, здається, були куди більшими авторитетами, ніж рідні батьки, але я не дивувалась тому – не забувала про те, як Богдана періодично поводилась з рідними дітьми.

- В мене просто гіперактивні діти, - відмітила вона. – Їх потрібно тримати в суворості, і тоді вони не вилізатимуть на голову. Але жінці без досвіду, само собою, цього не зрозуміти. Перш ніж лізти виховувати чужих, треба спочатку виростити своїх!

- Добре сказано, Дано, - посміхнулась Олена Володимирівна, - якщо забути про те, що ти вчора сама лишила дітей на Олю. Та й що поганого в тому, що вони грались? Ну повеселились трохи. Зате сьогодні будуть слухняними, правда, дівчатка?

Судячи з того, як хитро переглянулись Аня і Яна, ні про яку слухняність і мова не йшла, але бабусі вони про це, само собою, не повідомили. Олена Володимирівна якимось дивним чином вмудрялась знаходити важелі управління і змушувати дітей поводити себе пристойно, тому близнючки привчили себе до тієї думки, що діяти треба тоді, коли бабуся не бачить.

А ось дядькові, та й мені можна легко вилізти на голову, запросто, не будемо ж ми сваритись і пручатись, щоб діти полишили в спокої! Та й дівчатка, як мені здавалось, давно вже навчилися відчувати зміни настрою у дорослих: вони не чіпали свою матір, особливо коли та була в поганому настрої (а це для Богдани було перманентним станом), зате не відставали від Данила, що обожнював їх, та й від мене також.

- Я бачу, - протягнула тим часом Олена Володимирівна, - Даню, ти все-таки вирішив не запускати знову ту свою жахливу бороду?

Котовський провів долонею по гладенькому підборіддю і не стримав задоволену посмішку. Насправді, позбувшись від бороди одного разу, він більше повернути її не намагався, та й про страшні жертви зі свого боку більше не говорив, наче зрозумів, що йому без неї набагато простіше.

- Я послухав розумні аргументи, - посміхнувся Данило, - і вирішив, що так мені зручніше.

- Дуже мудре рішення, - підморгнула йому матір. – Таке ж мудре, як допомогти матері вимити посуд… а то у нас, дівчаток, руки будуть пересихати, якщо стільки всього мити, правда, Оленько?

- Правда, - посміхнулась я, якщо чесно, зовсім не розуміючи, чому це питання направлено до мене, а не до куди більш близької Олені Володимирівні Богдани.

Але, можливо, я надто перебільшувала теплоту їх стосунків. Не сказати, що Олена Володимирівна, будучи ідеальною бабусею, подає доньці гарний приклад саме як мати. Правда, можливо, мене б трясло від одного вигляду Богдани, якби я прожила з нею кілька років під одним дахом…

Та яке там "можливо" – точно б трусило! Але чужа сім'я – темний ліс, і лізти зі своїм уставом в чужі справи – це найбільша дурниця, яку я тільки могла б зробити.

- Тітко Олю, - повернулась до мене Яночка, - а давайте погуляемо? Давай зліпимо нору? Я бачила, як по вулиці бігав котик! Може, він прийде в нірку і житиме там?

- Коти не живуть в нірку, - розсміялась я. – Якщо ти хочеш допомогти, то його треба нагодувати та обігріти. Може, це чийсь, і він загубився?

- А якщо він нічийний, - тут же підхопила Аня, - то ми можемо забрати його собі?

- Зможете, - підтвердила замість мене Олена Володимирівна. – Давайте-но, вдягайтесь і погуляйте з тіткою Олею. Давайте-давайте!

Цього разу я навіть не сперечалась. З двома дівчатками н вулиці справитись не так важко, на відміну від випадку, коли з нами грались ще й Олекса з Андрійком. Все-таки, збираючись в компанію, діти ставали геть неслухняними.

Аня і Яна ж, натхненні ідеєю спіймати кота, навіть не пручались, коли я допомагала їм вдягтись та зашнурувати чобітки, хоча на светри обидві реагували без особливої радості. Може, колеться? Але, так чи інакше, варто нам було опинитись на вулиці, де якраз випав свіжий сніг и було морозно, діти кинулись грати, забувши про всі незручності.