Розділ шістнадцятий

Пиріг Віталіни стояв в самому центрі столу. Дбайливо викладений на найкрасивішу тарілку, оточений величезною кількістю куди більш скромних тарілок, він виглядав як чудовий декор. Я чомусь згадала, як дивилась якесь відео, де брали інтерв'ю у шеф-кухаря, і вона розповідала, скільки всього цікавого додають в тарілку для фотосесії, щоб страва краще виглядала. Сира картопля на дні тарілки, щоб мідії в супові не тонули, особливі приправи в тісті, щоб виглядало максимально пухким… Не знаю, що там Вітася насипала мені в тісто, але вийшло воно дуже красивим… Правда, забитим до такої міри, що його не те що ножем – пилкою було не розпиляти. І начинка пересолена, тому що Вітася переплутала сіль та цукор. Або Олена Володимирівна допомогла їй переплутати? За це вже я не ручаюсь, краще триматись в стороні від цієї маленької битви. Хоча приємно було вже те, що Олена Володимирівна терпіти не могла Вітасю. І з кожним новим "добрим" вчинком Віталіни відчувала до неї все більшу неприязнь.

- Треба попередити дітей, - зітхнув Данило, - щоб вони не спробували з'їсти цей… декоративний елемент.

Про те, що Вітася скористалась моїм тістом, в яке перед тим підсипала якусь гидоту, він не знав. Все-таки, Олена Володимирівна вирішила, що це буде наш, жіночий секрет, а Котовському достатньо того факту, що його наречена чудово готує.

Ну, нехай. А що я йому не наречена, то вже не моя проблема. Напевне…

- Не зможуть… Не знаю, як вона те тісто готувала, - знаю, тому що готувала його я, але один інгредієнт залишився в секреті, - але пиріг просто кам'яний.

- Типова Вітася. То недобір, то перебір… - зітхнув Данило. – Нам пора би переодягтись, пам'ятаєш?

Я здригнулась. Якщо чесно, сам факт святкування Нового року якимось чудесним чином просто вилетів з голови. Відтанцювавши цілий день на кухні, я вже й не думала про те, що доведеться виконувати обіцяну роль Снігуроньки перед дітьми. А я ж саме для цього сюди і приїхала, Данило хотів в першу чергу порадувати племінників…

- Тобі також треба перевдягтися, - нагадала я. – Бороду причепити.

- Сумуєш за нею? – осміхнувся Котовський. – Я теж, якщо чесно. Але любов вимагає жертв. Якби не ти, ніщо б не змусило мене її збрити.

- Так? І саме тому ти так мрієш її повернутись, що сьогодні зранку знову брився? – хитро поцікавилась я.

- Підглядаєш за нареченим? – Данило приобійняв мене за талію, притягуючи до себе, і хотів було поцілувати, але за спиною почулось похмуре покашлювання.

- Посоромились би при дітях!

Данило неохоче оглянувся. За спиною стояла в своєму звичному стані, тобто, дуже зла та здатна вбити поглядом Богдана. Ніяких дітей поруч не було, Анечку та Яночку забрала переодягтись до свята бабуся, Олейсій та Андрій пішли самі, але Дана, певне, вважала своїм обов'язком припинити будь-які спроби брата продемонструвати свої почуття. Та що там! Можна подумати, я не в курсі, що Богдана ненавидить мене так сильно, що могла б – придушила, але пам'ятає, що то є незаконно.

- Це тут хто дитина? – не втримався Котовський. – Може, ти, Дано?

Я швидко спіймала Данила за руку.

- Не треба, - попросила я, помітивши, як знову наливаються кров'ю очі Богдани і як вона збирається знову почати свою відчайдушну промову про те, що не Данилу навчати її, як поводити себе при дітях і що з ними робити, тим паче, якщо він сам собі таке дозволяє.

Очевидно, Котовському геть не хотілось псувати собі свято. Він покосився на сестру, покачав головою, наче шкодуючи, що не може відповісти їй так, як хоче, але не проронив ні слова, тільки пройшов повз неї, направляючись вгору по сходам. Я відстала лиш на секунду, не встигла за ним, і уїдливий коментар Дани долетів до мене, лишившись не почутим для Данила.

- Ну так, так. На стіл накрити Вітці не дали, так хоч в платті вона покрасується, поки ти будеш в наглухо запахнутій шубі в ролі Сосиски! Ой, прошу пробачення, Снігурки! Переплутала, ну вже дуже схожі костюми!

Я стиснула зуби, але прикинулась, що не почула ні слова, хоча і була вражена. Звідки в простій жінці така кількість отрути? В неї ж троє дітей! І діти точно страждають, тому що батьків не обирають. Анечці та Яночці треба материнське тепло, вони ж дівчатка. Та й Андрійкові, хоч він і старше. Це ж діти!

- Вона завжди така? – не стрималась я, прикриваючи за собою двері і лишаючись наодинці з Данилом в кімнаті. На ліжкові вже лежали коробки з подарунками для дітей з прикріпленими на них ярличками, що свідчили про те, кому та від кого був презент, і я з подивом відмітила, що частина коробочок призначалась для дорослих.

- Та ні, - відізвався замислено Котовський. – Раніше була краща. Але в останній час чи то ревність її заїдає, чи то Дана просто злішає з віком. Скоро Вася схопить дітей в тече геть, а його навіть засуджувати ніхто не буде, тільки й казатимуть, що жінка до… Твою ж…

- Що таке? – налякано запитала я, спостерігаючи за тим, як Котовський перебирає подарунки, дивиться на написи та похмурніє з кожною секундою все сильніше. – Даню, що сталось?

- Нічого, сердито відповів він. – Здається, Діду Морозу та Снігуроньці доведеться імпровізувати. Збирайся скоріше… Будемо спускатись.

Я не стала сперечатись, правда, не зрозумівши, що сталось. Доки Данило збирав подарунки в мішок діда Мороза, я схопила свій новорічний костюм і вислизнула з кімнати. Не переодягатись же мені при Котовському! І так достатньо того, що ми спимо з ним в одному ліжку, і, як би я не відпиралась, я частенько опиняюсь в його не в міру палких обіймах, коли того зовсім не чекаю.