Розділ п'ятнадцятий

Тридцять перше число наступило якось дуже несподівано. Вчорашній день пролетів для мене, як одна мить, напевне, дякуючи тому, що я провела його з Данилом, а не з його приємними та не дуже в спілкуванні родичами. Ми повернулись вже після десятої, в коридорі наштовхнулись тільки на Сергія Петровича, якому, судячи з усього, не було ніякого діла до того, де там блукає молодь і чому так пізно повертається додому. Олена Володимирівна, здатна, як мені здавалось, обуритись, чому син досі не в ліжку, не дивлячись на те, що йому не три, а тридцять, вже лягла спати, а ось батько Данила обмежився лише задоволеною посмішкою.

Але зранку втекти, ясне діло, не вийшло. В сімействі Котовських, як і в моєму, було прийнято тридцять першого числа робити все, що не встигли за кілька вихідних днів до того. Внизу, в вітальні вже красувалась величезна ялинка, яку з таким собі успіхом прикрашали діти, Дана, дуже сердита і не здатна відповісти на моє тихе привітання, носилась по будинку з пилососом, явно вирішивши оголосити війну бруду. За нею, наче той бранець, що його чекає смерть, слід у слід ходив незнайомий мені чоловік, представлений Василем.

Чоловік Богдани виглядав якось… Ну, затравлено, чи що? На вигляд йому було років сорок, причому ці сорок видавались досить втомленими та пом'ятими, наче над чоловіком знущались всі ці роки шлюбу. Що ж, можливо, приблизно так воно і було, принаймні, моє знайомство з Даною могло підтвердити, що від цієї жінки нічого хорошого чекати не варте. Діти, що періодично відволікались від ялинки і вимагали батьківської уваги, старались не потряпляти на очі матері, а Олекса взагалі наче спеціально ховався від уважного погляду Богдани, напевне, відчував, як вона налаштована по відношенню до кожного, хто потрапить під гарячу руку.

Все ж, спостерігаючи збоку за цією сім'єю, я була схильна вважати, що хоч винні в нещастях сім'ї зазвичай двоє, напевне, в цьому випадку Дана винна трошечки більше. Правда, як я можу про щось судити, якщо я не знаю, що між ними трапилось за роки шлюбу…

- Данечко! – гучний вигук Олени Володимирівни висмикнув мене з не дуже веселих роздумів про те, що іноді в сім'ї буває набагато важче, ніж взагалі без неї, - Ну-ка, дихни на мене!

Котовський здивовано повернувся до матері.

- В якому сенсі? – перепитав він.

- Пив? – вимогливо поцікавилась Олена Володимирівна.

- Мамо! – обурився Котовський. – Десята ранку!

- В тому і справа, що десята ранку! А твій батько вже встиг знайти десь заначку, хоч йому і не можна! – сердито відповіла Олена Володимирівна. – "Оленко, ну свято ж в мене… Оленочко! То з якої пори твій тато називає мене Оленочкою? Ти можеш таке собі уявити? Жах який… Продукти купити треба. Вчора ми з батьком їздили по магазинах, але все одно не все купили, через ці істерики забули половину продуктів…

Вона всучила в руки Котовському список, який більше нагадував простиню, принаймні, по його розмірам. Я мазнула поглядом по білому папері, покачала головою і ледь стримала посмішку. Ні, без сумніву, Олена Володимирівна планувала свято з розмахом, я уже уявляю собі, яку величезну кількість страв можна з цих продуктів приготувати.

- Ось я зараз це все куплю, а ти потім стоятимеш на кухні? – роздратовано поцікавився Данило. – Потім з ніг падатимеш, мамо? Ти б краще відпочила. А я все замовлю в якому-небудь ресторані…

- Даня, прошу! – замахала руками Олена Володимирівна. – Ну що це за Новий рік, якщо на столі їжа з ресторану? Це повинне бути щось домашнє, хіба ти не розумієш? Інакше Новий рік буде несправжнім!

- Ну так нехай тобі хтось допоможе, - не здавався Котовський.

- Хто? – посміхнулась жінка. – Твоя сестра, як тобі відомо, не надто сильна в приготуванні харчу. Та й Даночка вирішила затіяти генеральне прибирання, нехай хоч так відволічеться. Не Вітасю мені просити, ну правда!

- Так я можу, - випалила я, хоча, судячи з погляду Данила, варто було б промовчати. – Я вмію гарно готувати!

Це була правда – як і те, що Новий рік передбачає свій харч на столі. Ця традиція в моїй родині була незмінною, і порушувати її, навіть будучи в гостях, геть не хотілось. Олена Володимирівна, здавалось, засяяла, побачивши, що в неї з'явилась союзниця. В її очах спалахнула така радість, що навіть Данило передумав відговорювати матір від її ідеї з передноворічним приготуванням страв.

- Добре, - здався він. – Я все куплю. Але, Олю, обіцяй, що коли я приїду, ви будете живі і не потребуватимете, щоб вас потім тягли на руках у спальню. Я-то справлюсь, а ось тато, - він хитро посміхнувся та підморгнув мені, - боюсь, до таких подвигів геть не готовий.

- Твій батько взагалі до жодних подвигів не готовий!- пробурмотала Олена Володимирівна, щоправда, дуже по-доброму, явно ледь ховаючи тінь посмішки. – Їдь вже!

Котовський демонстративно закотив очі, показуючи, що матері зовсім не повірив, підморгнув мені наостанок і, манувши рукою Анечці, що помчалась було до нього, направився до виходу.

- Скоро буду! – відповів він на невиказане питання батька, що висунувся було з кімнати, і вже через хвилину зник за дверима, вибираючись в зимовий холод.

- Пішли, - змовницьки протягнула Олена Володимирівна. – У мене стільки рецептів… Будемо вибирати, що саме ти будеш готувати!

- Так у мене і свої рецепти є, - почала я. – Фірмові, ще від бабусі… Наприклад…