Розділ чотирнадцятий

Будинок неначе застиг – і затихнув. Це, якщо чесно, лякало. Іноді шум доносився з дитячої, все-таки, просто так чотири дитини мовчати не будуть, іноді можна було почути крики Дани, що сварилась з кимось по телефону, іноді прокрадалась повз Олена Володимирівна, що поливала квіти, але в цілому ніхто, навіть раніше дуже настирна Вітася, старалась не попадатись на очі.

Напевне, саме дякуючи цій сварці і небажанню рідні бачити один одного, ми з Данилом і сіли нарешті за той самий проект, заради якого, по його словам, я тут і опинилась. Якщо чесно, в правдивість слів Котовського я вірила дуже слабко, але, судячи з побаченого, він не збрехав. Роботи було багато, і, що найголовніше, роботи дуже цікавої.

Весь вчорашній день, після сварки з Даною, ми так і просиділи в спальні за столом, засипали папірцями всю підлогу, ще більшу гору розташували на ліжку. Данило притягнув звідкись з недрів будинку принтер і довго, лезь стримуючи бажання виказати чудові техніки все, що він про нього думає, приєднував його до ноутбука, а потім ще щовше намагався поставити на місце картриж, що постійно вискакував. Вийшло разу з шостого, після сильного удара кулаком, і виявилось, що чи то принтер неформатний, чи то Котовський притяг картридж від чогось іншого. Друкував він дуже тяжко, скрипів жахливо, але працював, хоча я особисто не дуже вірила в успіх цього.

Якщо чесно, спала я погано. Півночі мені снились числа з розрахунків по проекту, і я все бігала за ними з якимось сачком для метеликів, намагалась зібрати все в величезну корзину з написом "фінансування". Потім, коли кольоровий жахливий сон нарешті закінчився, мені плелося щось про Вітасю та Котовського, тільки молодих. Сімнадцятирічний Данило уявлявся мені досить ясно завдяки фотографіям, що я помітила на полиці у Олени Володимирівни, і він, худенький, здається, невпевнений у собі, чомусь снився мені з величезним букетом ромашок, від яких Вітася тільки й могла, що відмахуватись.

Коли я відкрила очі, в кімнаті було сіро-сіро, а на вулиці, здається, йшов сніг. Котовський був таким самим, як і учора, без ромашок, з нормальною фігурою і геть не страждав від комплексу неповноцінності. Не чоловік, а справжня мрія… І чим мене ця мрія не влаштовує, що я ніс ворочу від нього?

Правда, у Данила неймовірна кількість недоліків. Ну правда, справжня чоловіча підступність, весь оцей неймовірно звабливий вигляд, і, врешті решт, Вітася поверхом нижче, яка будь-якій суперниці очі видере. І борода ця…

- Любуєшся?

Я здригнулася.

- Ти не спиш! – звинувачувально заявила я.

- Звичайно, не сплю. Під таким уважним поглядом не виходить, - фиркнув Котовський, так і не відкривши очі. – Хоч на розкладачку перебирайся.

- Тобі ніхто не заважає цього робити, - пробурмотала я.

Розкладачка нікуди з кімнати не поділася, так і стояла, присунула ближче до стіни і завалена черговими роздруківками по проекту. Котовський ігнорував її, і коли прийшов час лягати спати, якимось чудесним чином вмудрився влягтись у ліжко швидше, ніж я повернулась в кімнату з ванної. Зробив він це спеціально?

Та хто б сумнівався!

Але будити і бурмотати, щоб забирався геть, я чомусь не зважилась. Можливо, звикла, а може, і сама хотіла трохи людського тепла цієї ночі. Та й Данилові треба було відійти від сварки з сестрою, та ще й такої масштабної.

…Наступні кілька хвилин ми провели в тиші, але я так і не відвернулась. Данило відкрив одне око, друге, а потім звинувачувально промовив:

- Все ще дивишся, - зі смішком додав. – Невже такий красивий?

- Можливо, - ні з того ні з сього погодилась я. – Був би. Якби не оця гидота, яка закривала половину твого обличчя.

Котовський провів долонею по тижневій щетині. Коли ми тільки приїхали сюди, виглядала вона трохи краще, хоча будь-які прояви бороди на обличчі викликали в мене щире роздратування. Ну що за дурна мода?!

- Без неї я виглядаю як хлопчисько, - закотив очі Данило.

- А от ти обирай, - хмикнула я, сідаючи на ліжку, - чого ти хочеш більше. Виглядати на кілька років старше, ніж твоя молода наречена, або бути візуальним ровесником Вітасі. З цією бородою ти складеш їй чудову пару.

- Я забув тример, - здався Котовський. - Так що, пробач, доведеться відростити двохтижневу бороду.

- Або збрити взагалі все. Впевнена, у твого батька або у цього… Васі буде запасна бритва.

- Тиран! – звинувачувально вигукнув Данило, вибираючись з ліжка. Я демонстративно відвернулась – не вистачало лише дивитись, як він натягує штани – але Котовський, здається, планував продовжити розмову. – Тебе що, правда так дратує?

- Дуже, - зізналась я. – Ненавиджу бороди. Вона ж тебе старить! І…

І жахливо колеться при поцілунках, але тільки ще Котовському я про це не говорила. Він же потім від мене взагалі не відстане, буде говорити, що тепер, коли він позбавиться від бороди, можна в поцілунках себе не обмежувати.

- Хочеш, - ні з того ні з сього запропонував Котовський, - побриюсь? І підемо кудись прогуляємось? Поснідаємо в місті?

- Будемо відмічати побриту бороду? – хитро поцікавилась я.

- Та хоч і так! Тільки не сімейне застілля, - закотив очі Данило. – Дістало сидіти в чотирьох стінах. Дивись, який гарний сніг.