Розділ тринадцятий

- Вася? А ти по ньому так скучаєш, братику? – посміхнулась Дана. –Чи не ти збирався минулого разу прорідити йому зуби, якщо, цитую, він ще раз викине такого ж коника?

- Богдано, - встряв Сергій Петрович, - скажи чесно. Де Василь? Учора вечором він привіз дітей та поїхав. Чому?

- Тому що я хочу розлучитись, - знизала плечима Богдана. – Тому що мені це набридло! А що? Хтось захапає собі мільйонера, - Дана подивилась на мене так, наче я була винна в тому, що вона Данилові сестра, а не яка-небудь коханка, - буде ходити собі в шовкові та в хутрі, а на всіляких світських заходах світити мордою поруч з красивим мужиком, а я повинна терпіти Васю?!

Я відчула, що червонію. Слова Дани прозвучали так, наче я спеціально полювала на її брата, а тепер сиділа, вся така вдоволена собою, і знущалась над нею та її невдалим шлюбом.

- Мені, напевне, треба йти, - прошепотіла я, звертаючись до Данила. – Це ваші, сімейні справи…

Котовський хотів було запротестувати, але в розмову втрутився його батько.

- Йди, дитинко, - кивнув він. – Воно все тобі ні до чого.

Я слухняно піднялась і на дерев'яних ногах, намагаючись не бігти, а йти максимально спокійно, направилась до виходу з кухні. Тіло тремтіло від напруги, і я відчувала себе чомусь якоюсь рідкісною злочинницею, дурненькою, що сама накликала біду, а тепер ще й прикидалась, наче не розуміє, в чому її звинувачують. Ось лише справа в тому, що я й справді не розуміла, коли встигла так провинитись, що буквально купалась в ненависті Богдани.

А з чоловіком її не знайома навіть… Ще й Вітася ця!

На щастя, за столом всі мовчки чекали, доки я піду. Я прикрила за собою двері і хотіла кинутись геть, але, на жаль, не встигла, пихатий голос Богдани наздогнав мене швидше і наче прикував до стіни.

- Дитинко! – фиркнула вона. – Та звідки вам знати, що ця дитинка не притягне в ваш будинок букет з Венери!

- Замовкни! – рявкнув Котовський, б'ючи кулаком по столу. – Якщо тут хтось щось в будинок і може притягти, то це твоя Вітася! І з Венери, і з Марсу, і з Сатурну, станеться з неї! Ти чому нікому не сказала, кого плануєш притягти в дім?!

- Бо це мій дім! – судячи по звукам, Богдана штовхнула стілець, і той полетів в стіну, вдарився об неї з гучним гуркотом. – Мій! Це ти притягнув сюди якусь потаскуху і чекаєш, поки я радітиму і назву її святою княгинею Ольгою! Може, ще піти помолитись на неї?

Тиха, нерозбірлива відповідь, очевидно, належала Олені Володимирівні, але Богдана явно не була вражена тим, що сказала їй мати.

- Та що ти кажеш! – зло розсміялась вона. – Данечка знайшов собі гарну дівчинку! Аякже!

- Богдано… - я ледь розібрала голос Сергія Петровича.

- І не треба мене перебивати! – гучний тріск, наче хтось щось розбив. – Та може ця "гарна дівчинка" операцію собі правильну зробила і крутить тепер перед тобою задом, а ти, наївний, розвісив вуха, облизуєшся на неї! Ще б вона куди з тобою поїхала, на десять днів, ага, якби ти віз її на жигулях, а не на лексусі своєму розпрекрасному. Певне, познайомились ви в автопарку, коли ти купував нову іномарку, а перший поцілунок у вас трапився де? Чи то не на власному вертольоті? Звісно! То ж просто чудо, що вона повелась на такого, як ти! Бо ж на світі жодної жінки нема, яка собі багатого мужика хоче! А що вона до тебе в штани не залізла ще, та це тому, що їй глибоко наплювати, чи в тебе там все в порядку. Та хоч три сантиметри! Та я…

Шум води, плеск, вереск – але вражаючий монолог Богдани нарешті зупинився. Я доторкнулась рукою до щік, зі страхом чекаючи, що вся палаю, чи сльози по обличчю течуть, але, на диво, не виявила ні того, ні іншого. Долоні лишень були дуже холодними, від нервів, напевне.

- Заспокоїлась? – голос Данила звучав не надто гучно, але ясно, певне, він стояв ближче до дверей. – А тепер послухай, сестричко. Ми знаходимося не в твоєму, а в моєму домі, за який до сьогоднішнього дня плачу я. Ти, лікар екстра-класу, дозволяла собі чорт зна скільки років сидіти в декреті на шиї в батьків, та й навряд чи знайшла роботу, якби не татові зв'язки. Твій Вася, при всіх його недоліках, просто ангел, якщо досі це терпить. Мені абсолютно наплювати, зібралась ти з ним розходитись, чи то він не витримав таку зміюку, як ти, але якщо я почую в бік Олі ще хоч одну образу, ти та твоя Вітася вилетите звідси тієї ж миті!

- І ти викинеш з дому своїх любих племінничків? – в голосі Богдани дзвеніло презирство.

- Своїх любих племінничків – ні. Тебе – так, - відрізав Котовський. – І якщо буде дуже треба, то ми з батьками, я думаю, зможемо виховати їх без твоєї участі, поки ти знайдеш собі підходящого мільярдера. Можу дати пораду: ти не показуй своє істинне обличчя, можливо, хтось і клюне. З трьома, як ти виражаєшся, сантиметрами.

- Ти… Ти… - Богдана запнулась.

Пауза тривала вже кілька хвилин, і я вже майже змусила себе відійти від дверей і піти в нашу кімнату, але не встигла.

- Ти ще про це пошкодуєш! – випалила Богдана та, судячи по стукоту підборів, кинулась до дверей.

Я, зрозумівши раптом, що буду вимушена зіткнутись з нею, кинулась було геть, але не встигла – раптом, наче з-під землі, виникла крихітна Яна. Чи Аня? Ні, все-таки Яна.

- Тітко Олю! – кинулась вона до мене. – Тітко Олю, я вдарилась!