Розділ дванадцятий

Я прокинулась від того, що сонце найнахабнішим чином сліпило очі. Зазвичай я щільно закриваю вікна, щоб ні один зайвий промінь світла не пробрався в спальню і не вкрав ті кілька зайвих хвилин сну, таких цінних для працюючої людини, а тут буквально сліпить, та так, що аж плями скачуть перед очима.

І чогось жарко так…

Я заморгала, намагаючись прийти до тями, припіднялась на ліктях і виявила, як щось тяжке – точніше, чиясь тяжка рука, - нахабно намагається повернути мене назад.

- Даня! – обурено вигукнула я, спросоння забувши навіть про елементарну повагу до начальства. – Котовський!

- М? – ліниво відкрив одне око Данило. – Олю, ще рано. Йди до мене.

Я покосилась на годинник. Рано? Дев'ята ранку.

І взагалі, аби лише в тому була проблема.

- Яке йди до мене? – я спробувала вивернутись з обіймів Данила. – Ти обіцяв, що спатимеш на розкладушці!

Вчора вечором, після поцілунку… Добре, після чотирьох поцілунків, два з яких були не в губи, а в шию, і однієї спроби мене обмацати, після якої я абсолютно чесно вдарила Котовського ліктем в бік і вивернулась з його обіймів, я лягала спати одна, а він вмощувався на розкладачці і бурмотав, що його наречена геть не береже його спину. Що ж, здається, я порадила йому в такому випадку лягати на підлогу, бо це, кажуть, дуже корисно, і з чистим сумлінням заснула, завернувшись в ковдру.

Чому, коли я прокинулась, Данило опинився поруч, було цікавим питанням. Зазвичай я сплю дуже чуттєво, впевнена, що тут же вскочила б, якби хто мостився під боком серед ночі, але… підмішав якусь гидоту? Чи за вчорашній день я якимсь чином вмудрилась дуже втомитися?

В будь-якому випадку, незалежно від причин, з яких це сталось, Котовський лежав поруч, задоволено посміхався і всім своїм виглядом намагався продемонструвати, що таке котяче прізвище дісталось йому не дарма.

- Я справ на розкладачці! – повідомив Данило. – П'ятнадцять хвилин. Ми ж не обговорювали, що це буде на всю ніч. До того ж, ти була не проти.

- Я спала!

- Не пручалась…

- Мені снилось, - прошипіла я, - що я обіймаю ковдру!

- Зазвичай, - осміхнувся Котовський, - панянки, обіймаючи ковдру, уві сні бачать бажаного чоловіка…

- От біда яка, - парирувала я, - що в мене така проблема з бажаними чоловіками, що навіть ночами світлий лик ковдри приходить!

- Який жах, - судячи з усього, Данило геть не образився, навпаки, продовжував посміхатись. – В будь-якому випадку, нам з тобою треба обговорити нашу подальшу стратегію.

- Ми ж уже про все домовились, - знизала плечима я, про всяк випадок відсуваючись трохи дані. – Я не сперечаюсь, коли ти називаєш мене своєю нареченою, ти до мене не чіпляєшся, і ми десять днів витримуємо натиск твоєї рідні, щоб потім розійтись, як геть чужі люди.

- Цей чудовий план, на жаль, не враховує фактор Вітасі, - протягнув Данило. – А вона буде наступати. Не сумніваюсь, що в неї серйозні плани. Просто так ця жінка сюди б не приїхала.

Яке мені повинне бути діло до Вітасі? Нехай сам з нею розбирається. І взагалі…

- Якщо вже вона до тебе приїхала, - знизала плечима я, вибираючись з ліжка і кутаючись в теплий халат, - то чому б тобі не звернути увагу на цю чудову жінку? В неї ось дитина є. Ти ж любиш дітей?

- Дітей – так. Вітасю – ні. Я її терпіти не можу, - признався Данило. – І вона старше за мене на шість з половиною років.

- Дурня яка! В сучасному світі… - почала було я, але Котовський договорити мені не дав.

- Це дурня, якщо ви познайомились, коли вам було по двадцять. Або по тридцять. Або ще більше. Чим старше, тим менше значення це має. Але якщо ти пам'ятаєш, що Вітасею звали мерзенну подругу твоєї сестри, яка ніколи не втрачала можливості пролити тобі на голову суп чи забути тебе в парку, куди тебе відправляли разом з дуже неуважною Даною, і тут вона являється до тебе в дім і шепочеться з твоєю сестрою за рогом, як би це тебе під вінець затягти – повір, великого кохання не вийде. До того ж, - Данило скривився, - ненавиджу жінок, які накладають око на мої мільйони.

Я якраз взяла склянку з водою з тумбочки і зробила кілька ковтків, тому поперхнулась. Мільйони? Я розумію, звісно, що такі будиночки купують не бідні люди…

- Скупишся? – поцікавилась я у Котовського.

- Скоріше намагаюсь бути обережним, - геть серйозно промовив він. – Якщо дівчина мені подобається, не бачу нічого осудливого в тому, щоб дарувати їй подарунки і забезпечувати її. Але для того треба, щоб вона сподобалась! Врешті решт, стосунки заводять з людьми, а не з гаманцем на ніжках.

- Для гаманця на ніжках, - не стрималась я, - ти надто добре виглядаєш!

Для Вітасеньки він також надто хороший.

- Ну раз ми вже зійшлись на тому, що Вітася мені не підходить, - протягнув Котовський, - то ти ж згодишся мені підіграти?

- Я вже проходжу тут під кодовою назвою "наречена", - тяжко зітхнула я. – Не бачу, щоб в мене був хоч який-небудь вибір.

- Ну, для початку, я наполягаю на тому, щоб викинути розкладачку. Як ти на таке дивишся?