Розділ одинадцятий

- Це знущання, - відмітив Котовський, дивлячись на розкладачку.

Що ж, не можна сказати, що я могла з ним посперечатись. Той жах радянського виробництва виглядав настільки страшно, що навіть прилаштований зверху ортопедичний тоненький матрацик, з тих, про які в рекламі говорять, що хоч на полу розстели, спати буде так добре, як на перині, не рятував ситуацію. Данило дивився на конструкцію з відвертим презирством, явно ледь стримуючись, щоб не порадити матері чи батькові самим тут спати, але щось мені підказувало, що Олена Володимирівна думку свою міняти не збиралась.

- Данечко, - заявила вона впевненим голосом, - ти повинен поважати вибір своєї нареченої. Ти повинен ним пишатися! Це ж щастя, що ти знайшов собі гарну дівчинку. А не яку-небудь…

Те, з яким виглядом Олега Володимирівна незадоволено подивилась на двері, змусило мене задатись питанням, чи не доньку вона власну таким чином характеризує. Ні, звісно, до гарної людини Богдані як до неба рачки, але я б не хотіла, щоб моя мати використовувала мене в якості поганого прикладу.

Або називала "якою-небудь".

Ні, в цій сім'ї точно великі проблеми зі спілкуванням.

- Мамо, - сердито промовив Данило, - досить.

- Ти не розумієш! – схрестила руки на грудях Олена Володимирівна. – Тобі дістався скарб! Оленька і гарна, і розумна, - невідомо, на основі чого жінка зробила такі висновки, але Котовський не сперечався, та й я мовчала. – Ще й порядна! Ти де таку ще знайдеш? Нічого. До весілля потерпиш, нічого не відпаде!

- Ти в тому впевнена? – холодно поцікавився Котовський.

- Звісно, впевнена, - скривилась Олена Володимирівна. – Від пари місяців  нічого тобі не станеться! От вже ці чоловіки…

Котовський закотив очі.

- Всі думки нижче поясу, - в унісон протягнув він. – От вже ці жінки! А якщо я буду спати на такій розкладачці, то відпаде точно, і я про хребет, а не про те, на що ти подумала!

Олена Володимирівна засоромилась і кинула невпевнений погляд на розкладачку, наче бажала уточнити, чи дійсно та здатна нанести таку непоправну шкоду здоров'ю людини. Могла, то точно, і це було видно без будь-яких додаткових досліджень. Навіть мені чомусь захотілось пошкодувати Данила, так сильно, що довелось прикусити собі ящик, аби не дозволити ляпнути яку-небудь зайву дурню.

Типу того, що я зможу потерпіти його поруч в ліжку, тільки нехай не присувається дуже близько.

- Поясни мені, мамо, - роздратовано промовив Котовський,  - що то за гості такі, що займають останню вільну кімнату в нашому домі?

На слові "нашому" його голос ледь помітно здригнувся, певне, Данило ледь стримався, щоб не нагадати матері: це взагалі-то його дім, і він не бажає бачити тут сторонніх людей. Але стримався, і я навіть подумки поставила Котовському маленький плюсик. Можливо, він і справді не такий поганий, як мені здавалось раніше? Та й ненавидіти його наче як нема за що.

- Це… Це гості Богдані, - пробурмотала Олена Володимирівна. – Вона давно це запланувала, і ми тоді не знали, що ти приїдеш не один, ось я і згодилась. Думала, може, тобі й веселіше стане, не все ж з нами, старими, сидіти, два тижні майже… Але якщо ти хочеш і вони ще не приїхали, то ми можемо поговорити з Даною, раптом вона погодиться…

- Раптом! – скривився Данило. – Ну нехай гості, але вони з Васею не можуть в одній спальні спати? Ну правда, мамо! Вони ж чоловік та дружина!

- В них, - відмітила Олега Володимирівна, - криза в стосунках. Тому я не можу наполягати…

- Ти намагаєшся створити кризу в моїх стосунках, - закотив очі Котовський. – Гаразд. Чорт з вами. Піду сам з Даною поговорю. Якщо Оля, звісно, не передумає.

- Оля, - з натиском промовила я, - не передумає. Ну ми вже про це стільки разів говорили… котику.

Останнє, здається, привело Олену Володимирівну в абсолютний захват.

- О! – видихнула вона. – Це так мило!

Котовський, якого я б в житті собі не дозволила обізвати котиком, якби не ця дивна ситуація, лишень очі закотив, відмахнувся і вийшов в коридор. Слідом за ним підправилась і матір, а я, вирішивши, що знаходитись наодинці в кімнаті не надто гарна ідея, теж без особливого бажання пішла за Данилом. Все ж, поки що він був хоч чимось більш-менш стабільним та знайомим, на відміну від решти, та й мені раптом стало цікаво, що то за гості такі, чи приїхали вже…

Далеко нам піти, правда, не вдалось. Данило тільки повернувся до сходів, як звідти, звідкись з другого поверху, пролунало радісне:

- Данюшка! Як я рада тебе бачити!

Я невідома, принаймні, для мене жінка кинулась Котовському на шию.

- Ну нарешті, - вигукнула вона, цілуючи його в щоку і лишаючи слід від помади. – Льошка за тобою так скучив…

Льошка, хлопчик років восьми, топтався у незнайомки за спиною і дійсно виглядав, як той, що сильно скучив. Або просто сильно втомився, я ж бо не так добре розбиралась в дітях.

Що ж, можливо, на рахунок "нема за що ненавидіти" я трохи поспішила.

Данило стояв, як вкопаний, і навіть не приобійняв жінку, хоча вона, здається, того дуже чекала. Вигляд у Котовського був трошки присоромлений, а мені все ніяк не вдавалось вгомонити підозри, що так і вискакували одна за другою в голові. Невже це якась його колишня? Або нинішня? А раптом то його дитина? По віку все може бути, а зовні… Ну, якщо дуже уважно приглядатись, то щось спільне є. Колір волосся – хлопчик також шатен, досить світлий, як і Котовський, - може, відтінок радужки… Правда, може, Олексій був в маму, я ж поняття не мала, яка вона насправді, фарбована ж. Але ці думки повинні були прийти в голову вже після, а зараз я розгніваним поглядом свердлила Данила.