Розділ дев'ятий

Зазвичай я прокидалась від гучного писку годинника, що завжди стояв на тумбочці біля ліжка, і тяглась рукою до сріблястої кнопки, щоб його відімкнути. Вилізала з ліжка, клацала вимикачем, щоб годинник не запищав вдруге чи втретє, заверталась в теплий халат і плелась до ванної. Конкуренції о сьомій ранку не було, Ксюша прокидалась години через дві, а то й через три. Вона в цей момент натягала подушку на голову і часом бурмотіла, щоб я поводила себе тихіше.

"Ти надто багато ходиш, Олю", - обурювалась вона періодично, але потім згадувала, що мені на роботу раніше, ніж вона розтуляє очі, і замовкала.

Але на цей раз годинника не було. Дурного ліжка, в якому нормально не виспишся, тому що пружини старого матрацу намагаються надихнути тебе на казку "принцеса на пружинці", теж не виявилось. Я зазвичай мерзла зранку, але і холоду не було, навпаки, по тілу розтікався приємний жар, але якийсь нерівномірний…

А на талії лежала чужа рука.

Я відкрила очі, якщо чесно, ледь не злетівши з ліжка від шоку. Спогади вчорашнього дня нахлинули на мене з неочікуваною яскравістю. Васнецов та його домагання, підлість шефа, Дід Мороз та Снігуронька, що перевиховують школярів…

До речі, про шефа!

Я повернулась на другий бік і з жахом виявила, що Котовський нікуди не пропав, не розчинився в повітрі і…

Матінко, та я ж в нього вдома!

Данило самим нахабним чином спав. Вигляд в нього був геть спокійний. Все-таки, правду кажуть, що уві сні люди виглядають часто дуже милими, якими б мерзенними вони не були в житті. Тепер, коли я не бачила нахабний погляд шефа, а його губи не вигинались в веселій посмішці, то навіть бажання помститись кудись зникло, і я піймала себе на думці, що Данило, можливо, не такий і поганий, як я могла собі придумати…

Проте, це геть не виправдовує його брехню! Але, якщо в нього є якесь правдиве і більш-менш достойне виправдання, я могла би…

- До-о-о-оброго ранку, діти! – двері з гуркотом відчинились. – Ну і соні ви у мене! Данечко, а як же здоровий образ життя? Вже десята, пора вставати…

Данило ліниво відкрив одне око, подивився на мене, м'яко посміхнувся…

Повернув голову і побачив свою матір, що стояла на порозі з підносом, заставленим якимись кружками та тарілками.

- Доброго ранку! – повторила вона так гучно, наче ми були глухими і з першого разу привітання, що більше нагадувало крик, почути не могли. – Я думала дати вам виспатись, але ж не так довго! А то і все життя проспати можна!

Ніскільки не соромлячись того, що ми з Данилом її не кликали і не запрошували увійти, вона впевненим кроком пересікла кімнату і прилаштувала підніс на тумбочці біля ліжка, якраз з мого боку.

- Мамо, - Данило припіднявся на лікті, - тебе нічого тут не напружує, ні?

- А? Ой! – аж підстрибнула Олена Володимирівна. – Ну так, діло-то молоде… Ви їжте! Я хвилин через десять загляну, якраз встигнете вдягтися. Ой, а у вас вазончики не политі…

Вона зупинилась біля вікна і тикнула пальцем в ринку з бегонією. Певне, земля була суха, тому що жінка скептично перетерла між пальцями кілька грудочок і незадоволено заклацала язиком.

- От вже Дана! – пожалілась вона, ігноруючи мої спроби завернутись в ковдру, аби часом жоден міліметр голого тіла не потрапив їй на очі. – Вона геть не дбає про квіти! Вважає, що те все дурня, можна не поливати їх роками, а вони так і продовжать собі рости, от же ж!.. Погана господиня… Олечко, а готувати ти вмієш? А за квітами дивитись? Ой, та що ти прикриваєшся, нічого страшного! Можна подумати, я…

- Мама! – звинувачувально промовив Котовський. – А ти не хотіла б вийти?

- А що такого? – здивувалась Олена Володимирівна. – Я ж тільки…

- Мамо! – обурився Данило, сідаючи на ліжку. – Оля тебе соромиться!

- Мене?! – жінка вигнула брови, а потім, придивившись до мене, сплеснула в долоні. – Ой! Я ж геть не подумала! Я вас перервала?!

Розгніваний погляд сина змусив Олену Володимирівну замовкнути. Шепочучи вибачення і хихочучи, вона нарешті вислизнула в коридор.

- Ну нарешті, - зітхнув чоловік. – Я вже думав, що це ніколи не закінчиться. Але не засмучуйся, коли ви познайомитесь поближче, вона перестане настільки сильно нав'язуватись.

Я відсунулась від нього.

- Але я не збираюсь поближче знайомитись з матір'ю стороннього мені чоловіка! – обурилась я. – Ми так не домовлялись. Я погодилась зіграти Снігуроньку, я навіть змирилась з роботою над проектом…

- Ми будемо працювати над проектом, - завірив мене Данило, сгрібаючи в свої обійми, і, наче дразнячись, поцілував в шию. – але ти все ще моя наречена.

- Але це неправда!

- Так то легко можна виправити! – хмикнув Котовський. – Нас уже всі вважають нареченою та нареченим. Хтось навіть чоловіком та дружиною. Я не бачу приводу відмовлятись від цієї чудесної версії.

- Я не яка-небудь дурненька, що готова з напівзнайомим чоловіком будувати стосунки! – обурилась я, все-таки відсунувшись від Данила на достатню відстань, щоб йому було не так легко до мене дотягтися. – І я просто не розумію, нащо воно тобі треба?