Розділ восьмий

- Може, - ніяк не могла заспокоїтись мати Котовського, - ти нас хоч познайомиш. А то все один та один, а тепер "мама, не переживай, буду не сам!" Та чого переживати, коли з нареченою? Така гарненька дівчина… а де ви познайомились? – вона потягла мене за руку, здається, намагаючись вивести під світло ліхтаря. – А скільки вам років? О, і як вас звати? Можна, я звертатимусь до вас на "ти"?

Я безпомічно повернулась до Данила. Той, судячи з усього, реакції батьків геть не здивувався. Спокійно стис руку батькові, обійняв матір, але та тут же відпихнула сина. Майбутня невістка хвилювала її більше.

Матінко! Це ж я – майбутня невістка? Чи мене все-таки з кимось переплутали? І взагалі, плакати чи радіти? Що шеф задумав?

Батько Данила поводив себе спокійно. Зовні вони були дуже схожі, принаймні, в слабкому світлі ліхтаря. А от жінка, невисока, товстенька і дуже активна, подарувала своєму сину хіба що деякі риси обличчя. І, можливо, пробивний характер.

- Ми колеги… - запнулась я, не знаючи, з чого починати. – Мені двадцять чотири… Буде скоро.

- Колеги? – посміхнулась мати. – Данечко, то ви разом працюєте! Як це мило! А хто ви…

- Я працюю у відділі…

- Начальницею відділу, - поправив мене Данило. – Це пов'язано з аналітикою та маркетингом. Мамо, ти ж все одно в цьому нічого не розумієш.

- Та куди вже мені! Двадцять чотири" – продовжувала охати матір, не даючи своєму чоловікові вставити жодного слова. – П'ять-шість років – це чудова різниця у віці. Ось я вийшла за однолітка, і все життя, все життя, - вона сердито подивилась на чоловіка, - вимушена ним керувати. Але Данечка в мене розумний хлопчик…

- Данечка вже не хлопчик, - виправив її Котовський. – Мамо, мені вже майже тридцять і, - він обережно відчепив пальці матері від мого рукава, - я вже давно виріс з віку, коли треба влаштовувати допит моїм супутницям. Тим паче, моїй нареченій.

Нареченій? Якій нареченій? Я вже було сподівалась, що мати просто зробила занадто швидкі висновки, побачивши жінку біля свого сина, а вони, виявляється, серйозно це все?!

- Її звати Оля, - представив мене Котовський, відсуваючи подалі від своїх батьків.

- І так, - пискнула я, - можна на "ти".

- Ой! Як це мило! – тут же посміхнулась жінка. – Оленько, якщо хочеш, можеш називати мене мамою!

Я відчула, що стрімко червонію. Треба було сказати, що все це якийсь фарс, що ми приїхали попрацювати над проектом, а ще я просто граю роль Снігуроньки для племінників Котовського. Розвернутись та піти. Або… Та хоч як-небудь це все припинити! Щоб вони перестали дивитись на мене, як на майбутню невістку, а то так і свердлять поглядом.

- Але якщо ти ще не готова, - протягнув, нагло посміхаючись, Данило, - називати незнайому жінку мамою, а незнайомого чоловіка, який ще й дуже любить помовчати, татом, то можеш звертатись до них як до Олени Володимирівни та Сергія Петровича.

Я кивнула.

- Оленько! – тут же захвилювалась Олена Володимирівна. – А чи з тобою все добре? Ти якась дуже бліда… Данечко, - вона вимогливо поглянула на сина. – Твоя наречена вагітна?!

Котовський подивився на мене, запитально вигинаючи брови.

Довелось швидко замотати заперечно головою. Ні, не вагітна. На щастя, непорочні зачаття – то все питання релігії, аж ніяк не простого життя. А з порочного в моєму житті тільки цей гад Котовський, який, здається, набрехав з три короба про те, кого сюди привезе. І мені набрехав!

- Ми просто дуже втомились, - втомлено посміхнувся Данило. Здається, досить щиро. – Сама розумієш, дорога довга, тим паче, вночі бути за кермом – то не найприємніша справа. І ми з Олею ще й з самого ранку були на роботі. А вона так хвилювалась через знайомство з вами, що всю ніч очей не могла зімкнути.

Звідки ж би то ти, гаде, знав, що я всю ніч очей не могла зімкнути?! Ні, Котовський, звічно, правий, мені, м'яко кажучи, погано спалось, але це не означає, що…

- Ой, та й правда, - посміхнулась Олена Володимирівна. – Що ж це я так… Вже за північ, а я тут зі своїми питаннями. В нас ще буде повно часу поспілкуватись! Данечко, ти ж лишишся до самого Різдва?

Я збиралась запротестувати, але Котовський нахабно кивнув.

- Я підготувала для вас кімнату, - Олена Володимирівна вклинилась між нами, схопила нас за руки, наче малих дітей, і потягла за собою. Мовчазний Сергій Петрович закрокував слідом, не вмішуючись в активну діяльність своєї дружини. Очевидно, він прекрасно знав, що сперечатись – марна справа.

Але кому тут і треба було пручатись, то це мені! Хоч би рот розкрити, повідомити, що сталась помилка. Я ні хвилини Данилові не наречена, я просто його підлегла, яка повинна буде зіграти Снігуроньку на дитячому святі, а потім назавжди покинути цей гостинний дім.

Ось лишень Олені Володимирівні не хотілось нас чути. Не соромлячись власної говірливості – а розповідала вона щось, не змовкаючи, рівно до того моменту, поки не заштовхнула нас в якусь кімнату, - вона продовжувала говорити.

- Це кімната Данечки, - задоволено повідомила вона. – Він, звичайно, приїжджає до нас рідко, але я настояла на тому, щоб у нього була своя спальня. Донька пручалась, але здалась нарешті. Адже будинок – подарунок Данечки, як тут може не бути для нього місця?!