Розділ сьомий

Мішок з подарунками, великий такий – ним, якщо добре замахнутись, можна кого-небудь і вбити! – був в наявності. Валентина вказала на нього з таким полегшенням, що я аж її пожаліла. І правда, ледь не зіпсували дітям свято! Бідна мати, певне, з ніг збилась, намагаючись як-небудь розважити спиногризів…

Жінка заговорила щось там про сценарій, але, піймавши злий погляд чоловіка, вирішила не продовжувати. Василь Оганезович і так був не в захваті від того, що його діловий партнер в костюмі Діда Мороза збирається розважати діточок, і я спочатку навіть не розуміла, в чому причина такої реакції. І тільки потім, коли Данило підступив до кімнати, де сиділа дітвора, раптом піймала себе на думці: а що, якщо там настільки нахабні діти, що Бурий просто боїться того, що вони можуть натворити?

- Ей! – я смикнула шефа за рукав. – А ми що взагалі дітям будемо показувати?

Котовський вже привідкрив двері, але зупинився і обернувся на мене.

- Ну не знаю, - пробурмотав він. – Це ж була твоя ідея…

- Та де той грьобаний Дід Мороз? – долетів до нас з кімнати писклявий дитячий голосок, підтриманий роздратованим піддакуючим хором.

Я аж підійшла поближче і прислухалась… Щоб за кілька хвилин почути обурень більше, ніж можна було чекати не лише від семирічних дітей, а й від дорослих. Хтось навіть заматюкався, ще й так громко, що крик долетів до батьків, що топтались за спиною у Данила.

- Вони в нас такі нетерплячі, - охнув Бурий, геть не виправдовуючи свою репутацію грізного господаря і навіть втягнувши голову в плечі, коли Котовський на нього обернувся і смикнув дружину за рукав, щоб та підіграла.

- Так-так! – закивала Валентина. – Неслухняна дітвора… Але дуже добра!

Данило запитально вигнув брови, судячи з усього, почувши, що хорошого йому і всім Дідам Морозам на світі щойно побажав один з хлопчиків. Певне, це самий добрий. Хоча, може, я дуже позитивно думаю про цих дітей.

Правильно зрозумівши ситуацію, Валентина помчалась було в кімнату, щоб якось втихомирити дітей, але Котовський впевнено встав в неї на дорозі.

- О-ох, Снігуронько! – несподівано низьким голосом протягнув він, притягнувши мене до себе і міцно обійнявши за талію, так, що ні про які правила пристойності і мови не могло бути. – Ой, втомився я, Снігуронько! – він штовхнув двері ногою, міцніше вільною рукою схопив мішок і рушив вперед, не випускаючи мене з обіймів. – Ой, втомився! Де я лишень сьогодні не був! – Данило смикнув бороду, щоб не заважала говорити, і зупинився серед кімнати, швиргонув мішок на підлогу, витягнув з-під якогось хлопчика стілець і сів нарешті. – На Північному полюсі був, на Південному полюсі був… пінгвіни, розумієшь, геть подуріли з тим Новим роком! Подарунків хочуть, хороводи водять, ледь вирвався… в Африці був… Мавпи ледь всю бороду не вискубли… Всюди був, де міг! Всюди! Що ж ти притягла мене, внученько… - мені аж захотілось сказати, що на внученьок так не дивляться, - в цей дім!

- Та як же! – обурилась я високим голосом Снігуроньки. – Не був би ти тут, дідусю, не всіх би діток привітали!

- Як не всіх? Ти диви… В сімнадцятому домі я вітав! В двадцять першому вітав! – Данило, як справжній дід, охнув і схопився за спину. – Радикуліт замучив, остеохондроз в спокої не лишає, суглоби вивертає! А ти – ще в дев'ятнадцятий давай, в дев'ятнадцятий… Ну прийшли ми в твій дев'ятнадцятий. І що? Жодної дитини! Якась доросла жінка, пуста кімната…

Хлопчик, судячи з усього, самий сміливий – певне, син господаря будинку, - зістрибнув з дивана, на якому сидів і хвилину тому верещав, що його тато зробить з Дідом Морозом і на що його натягне, підійшов до Данила ближче і смикнув його за пальто.

- Ти шо, осліп, дідуля? – поцікавився він.

Дідуля ніяк не відреагував. Тикання пальцем теж не помогло.

- Він шо? – всім своїм виглядом показуючи, що висока культура мовлення Бурого була рідкісним явищем, і дітей він вчив іншому, поцікавився в мене хлопчик. – Поясни своєму старигану, хай баньки протре!

Я кашлянула.

Баньки протре?

- Дідусю, - почала я, дивлячись на Данила, - дивись, тут же дітвора…

- Га? – тут же повернувся Котовський. – Де дітвора? Ніякої дітвори не бачу.

- Та ось же… - почала невпевнено я, але шеф відмахнувся від мене з таким самовпевненим виглядом, що навіть хлопчисько відскочив від несподіванки.

- Нема ніякої дітвори! – відмахнувся Данило. – Ні, йти буду. Мене ще в інших містах гарні діти чекають…

- Ти чо?! – вирішив видати другий хлопчисько всі глибини своїх бандитських знань. – Рамси попутав? Батя тобі бабки відвалив, щоб ти в інші міст перся? Іграшки давай!

Решта дітей – всього їх було чи то восьмеро, чи то дев'ятеро хлопчаків та дівчаток, я не встигла порахувати точно, - згоджуючись, загалділи, обступаючи натовпом Діда Мороза. Данило поглянув на мене, виразно закотив очі, піймав за руку і прошепотів:

- Тут діти гірше того Сергія! Ти глянь, вже лізуть до мішка! – а гучніше, так, щоб почули й діти, промовив: - Жодної дитини не бачу!

- Ну як же, - не відступала я, не до кінця розуміючи, куди хилить Котовський. Віддав би іграшки, та й ми б пішли звідси, від гріха подалі. – Ну ось, дивись. Тебе як, хлопчику, хвати?