Розділ п'ятий

Середні ціни в торговому центрі, до якого під'їхав шеф, мені геть не сподобались. Минулого разу, прогулявшись тут, замість купити чобітки, я лишень приміряла гольф. Такий самий сірий та мишиний, як все решта в моєму стандартному гардеробі, коштував він як повноцінний костюм.

- Тут дуже дорого! – спробувала запротестувати я, на що шеф лиш знизав плечима.

- Дурня! – заявив он.

- Я в житті ці гроші вам…

- Тобі.

- Тобі, - піддалась я, звелівши собі більше ніколи не плутатись і звертатись до нього так, як просить. Або "Високоповажний Скотино Сергійовичу", якщо вже геть біда буде. – Я в житті тобі ці гроші повернути не зможу. Це місце не для мене. Правда.

- Я ж обіцяв, що все за мій рахунок, - покачав головою Данило. – Я слова на вітер не кидаю.

- Але…

Він зупинився прямо посеред торгового центру і в лице запитав мене:

- Я схожий на бідняка?

Оскільки костюм Котовського коштував більше, ніж вартувала вся моя зарплата, а авто було дорожче квартири, якби я її купила, а не наймала, в його достатку я не сумнівалась. Наша фірма приносила немалий дохід, деякі цифри проходили через мене, і іноді лишалось тільки заздрісно усміхатись. А в Данила це ж не єдиний бізнес! Ось, на тому ж корпоративі, де я вляпалась в неприємності з тим костюмом Снігуроньки для дорослих, він теж був, і офіс-менеджер говорила, що він – член ради директорів.

Але на дурня Данило теж не походив. А лише дурень буде оплачувати гардероб геть незнайомій дівиці, щоб вона виконала роль Снігуроньки перед його ріднею! І не меншим дурнем треба бути, щоб відвозити ту саму Снігуроньку на десять днів до своєї рідні. Це підозріло. Та що там! Це мегапідозріло, і мені геть не подобається, що там шеф уже все запланував. Добром це точно не закінчиться, без сумнівів!

- Ні, - заперечно покачала головою я. – Але навіщо? Який в тому сенс?

Котовський зміряв мене уважним, нахабним поглядом, від якого стало не по собі, і протягнув:

- Припустимо, я думаю, ти не станеш викидати ці речі, коли ми повернемось назад?

- Звісно, не стану! Я ж не здуріла! – хмикнула я.

- І частину з них, можливо, надягнеш на роботу, - продовжив Котовський.

Сперечатись не стала, мало там, що в нього в планах купити…

- Припустимо, - довелось знову кивнути.

- Отже, робимо з цього висновок, що замість цього гидкого костюма я буду бачити якесь симпатичне ділове платтячко, підібране за моїм смаком. Або хоча б спідницю та теплий светр, коли холодно. Нічого темно-коричневого, ніяких безрозмірних гольфів. За естетичне задоволення треба платити, - шеф посміхнувся. – В мене під носом сидить діамант, який якогось чорта сам залізає в залізну оправу, та ще й зверху закривається ржавою кришкою, щоб від блиску ні сліду не лишилось! Не хочу дивитись на іржу, - він гидливо доторкнувся до рукава мого вічного костюму, - щодня.

- Так, - кивнула я, - але ми-то бачимось раз на місяць!

- Я думаю, після підвищення статистика зміниться, - заявив шеф.

І, демонструючи свої пізнання в області жіночої психології, впевнено пішов вперед. Я ж була вимушена кинутись слідом, щиро сподіваючись на те, що по дорозі ніде не впаду. Слизька підошва не самих елітних чобіт була явно не на моїй стороні, але, на щастя, поруч ніхто не мив поли, і я була не так близько до провалу.

Підвищення? Ну хочу, звісно! Правда, не будь-яку ціну я готова за те платити, але яка тільки жінка не повірить в чудо, в благородного шефа, що нарешті оцінив її старання і хоче підвищити? А зараз, припустимо, виплачує компенсацію за довгі роки спілкування з тупими білявками? Ну і що, що одягом? Якщо він буде пристойним, то гріх сперечатись.

Але надто все добре, щоб бути правдою. Якщо просто прив'язує до себе, щоб потім виставити який-небудь огидний, сексуального характеру рахунок за послуги? І я просто не зможу розплатитись? Ні, треба це припинити! Зараз же скажу йому, що нічого не вийде, настою на тому, щоб мене відвезли додому і я змогла взяти свої речі. По іншому ніяк. І хай робить що хоче. Геть звільнить! Я не попадусь в сіті, розставлені для якоїсь наївної ідіотки!

Данило звернув тим часом в магазин з новорічними товарами, де з вітрини підморгував одягнений в костюм Снігуроньки манекен. Дід Мороз теж був, молодий, підтягнутий, розрахований не на аніматора, що перепив пива, а на якогось татуся-бізнесмена, що бажає порадувати дитину. Я могла лишень уявити, скільки це коштує, але, заглянувши всередину, проти власної волі залюбувалась одним з костюмів, що там висіли. Білий, розшитий срібною металізованою ниткою, підбитий білим хутром… З гарною шапочкою замість кокошника, від якого потім буде боліти голова. А ці білі чобітки!

- Приміряй, - запропонував Данило. – Тобі піде.

- Але ж він…

- Приміряй, - суворо велів він.

Я набрала повні груди повітря, щоб радикально відмовитись від костюму, що коштував, певне, як вся моя заробітна плата, і вже геть збиралась сперечатись з шефом, не думаючи про наслідки, але ні, не судилось, тому що за спиною прозвучав трохи забутий, але від того не менш неприємний жіночий голос – такий собі дзвіночок з минулого.