Пролог

Люба

Зрештою я зробила не так, як хотіла. До мене повернувся здоровий глузд. Попрощавшись із подругами, я лягла відпочивати, а вже наступного ранку до мене приїхав Гліб.

Я ображено склала руки на грудях і не бажала вставати з ліжка. Він же обережно підійшов і присів поруч, на свій страх і ризик. Він був одягнений у красивий чорний костюм, очей відвести не можна було. Але я таки відвела.

— У мене для тебе сюрприз, — всміхається лагідно, а я ледь не плавлюсь.

Так… Тримайся, Любо. Тобі потрібно встояти перед його красою. Не потрібно йому відразу на шию вішатись.

— Не цікавить, — надуваю свої й без того пухкі губи.

— Ти образилась, — констатує факт. Я хмикаю і відкидаю його руку, яку він намагається покласти на мою ногу. — Ну, чого ти… мені потрібно було швидко поїхати, бо я готував тобі сюрприз.

— Прямо таки швидко? Ні, слова нормально не сказати і втекти, як боягуз? — грізно дивлюсь на нього.

— Ну, вибач. Більше такого не повториться, — ніжно торкається моєї щоки. Я обертаюсь і його рука падає в повітрі на простирадла. — Так. Любо! Що за цирк? — гнівається він, втративши терпіння.

— Не бажаю говорити, — фиркаю й лягаю в ліжко, накрившись із головою ковдрою.

— Так… — протягує, починаючи шипіти. — Якщо ти сама не встанеш і не поїдеш зі мною, я винесу тебе на руках, — гарчить він.

Я вирішую ігнорувати його. Не бажаю говорити зі зрадником. Він зрадив мої почуття. Через нього я ледь не поїхала пити. Ледь не покинула його. А він тут вирішив ставити свої умови. Ну це вже ні.

— Я рахую до трьох, — продовжує він свої муки.

Знову ігнорую його.

— Один, — починає він відлік. — Два, — хмикаю, бо не вірю, що він може так вчинити зі мною. — Три, — дораховує. Скидає силоміць мою ковдру. Підхоплює мене на руки, від чого я скрикую й несе до дверей.

— Ти, що робиш? Зовсім збожеволів? — кричу і б’ю кулаком йому в груди.

— Від кохання, люба, — цілує мене в губи і виходить за двері.

Оце вже капець. Ніяких протестів не вийшло. Він захотів своє, він отримав. А те, що я там ображалась, то байдуже.

Гліб садить мене на заднє сидіння. Потім сідає поруч. Стас мені привітно посміхається, а я озираюсь, щоби побачити того громилу, який стежив за мною біля палати.

— Я відправив його додому, — наче відчувши мене, відповів на мої погляди.

Я мовчу. Не бажаю говорити. Всю дорогу дивлюсь у вікно і відсовуюсь від чоловіка подалі. Він не намагається мене чіпати. Це й на краще. Не хочу його зараз відчувати.

Приїжджаємо до якогось вишуканого ресторану. Я запитально дивлюсь на чоловіка, але тепер і він уперто мовчить. Виходить із машини, обходить її і відкриває двері з мого боку. Хмикаю і виходжу. Стас їде паркуватися, а я обхопивши себе руками прямую за мовчазним Глібом. Заходимо в розкішні апартаменти, чи скоріше велику шикарну залу, яка оздоблена новорічними прикрасами. Тут усе нагадує казку.

— Що за привід? — нарешті, порушую нашу гру в мовчанку.

— Сьогодні ж Новий рік, — криво всміхається чоловік, а я ледь не б’ю себе по чолі.

— Точно, як я таке могла забути, — всміхаюсь.

— Якщо ти, нарешті, змилувалася наді мною й почала говорити, то ходімо я відведу тебе до кімнати, — подає мені руку, я зітхаю і кладу свою поверх його.

Не розумію, навіщо, ми йдемо до кімнати? Могли б просто посидіти в ресторані. Поки йдемо, помічаю красиву арку з білих троянд. Навколо багато квітів, столи прикрашенні. І, навіть, музиканти.

«Цікаво, у кого тут має бути весілля?» — промайнуло в моїй голові.

Ми, нарешті, доходимо до потрібного місця. Гліб відкриває масивні двері і впускає мене в середину. Потім заходить сам. Я трішки охриніваю. Прокліпуюсь і не можу повірити своїм очам.

Бачу своїх нарядних і усміхнених подруг, які ще вчора були зі мною.

— Що все це означає? — повертаюсь до коханого чоловіка, який лукаво посміхається.

— Тобі й без мене все розкажуть, — цілує мене в щоку і виходить із кімнати.

— Хоча б ви поясніть? — вражено розглядаю своїх красунь.

— Подруго, не кажи, що досі не зрозуміла. Чи арку не бачила в залі? — регоче Віра.

— Тобто? — відкриваю рота в німому запитанні.

— Тобто, ти виходиш заміж. Отакий сюрприз приготував тобі Гліб, — додає Надійка.

— Не, може, бути, — прикриваю рот двома руками. На очі навертаються сльози. Я в паніці починаю ходити по кімнаті.

— Може, дорогенька. Давай одягайся швидко. Гості скоро прибудуть, — командує Віра.

— Так. Стоп! Які гості? Навіщо одягатись? Якого біса! Коли ви дізналися про сюрприз Гліба? — починаю нервувати й  у паніці хитати головою.

— Любо, заспокойся. Ти досить нервова, — хитає невдоволено головою, Надя.

— Вчора й дізнались. Перед приїздом до тебе, нам зателефонував Гліб. От тому ми тебе і відмовляли від дурниць, — посміхається Віра.

Я важко видихаю. Потім вдихаю й, нарешті, опановую себе остаточно.

— Гаразд. Давайте одягатись, — регочу я.

Звертаю увагу на декілька весільних суконь із різними фасонами. Приміряла лише одну, ту, яка сподобалася першою. Це була та сама, про яку я колись дуже мріяла. Пишна. З багатими кільцями на під’юбнику. Прикрашена дрібними камінцями. З вирізом на грудях, але верх у сіточку досягав до шиї. Це було щось, коли я її одягла, поверх привабливої білизни, яку мені власноруч обирав Гліб і панчіх, які теж обирав мій майбутній чоловік. Далі туфлі, білі. Потім зачіску, яку мені зробили дівчата й гарна, довга фата. Подруги мене ще й нафарбували. Результат мене дуже вразив. Мої майстрині на всі руки, були теж задоволені собою.

— Ти неймовірно вродлива, — заплакала Віра.

Надійка теж у сльози. Ми разом обійнялись, поки нашу зону комфорту не перервав ведучий, який нагло увірвався до моєї кімнати.

— Вже час. Чого ви мнетеся? — галасував він, а ми лише фиркали.

На виході з кімнати, мене зустрів Марк. Посміхаюсь йому, поки він із враженнями розглядає мене.