Глава 17. Люба

З лікарні випускати мене не хотіли. Черстві черв'яки! Я готова була битися. Стала в позу боксера, насупила брови. Не допомогло. Мій лікар категорично запевняв мене, що мені потрібно ще до завтра лишитись. Та вони знущаються. Ну, все... Розбудили в мені внутрішнього звіра, тигриці. 

— Ви зрозумійте мене, якщо з вами щось станеться я залишусь без роботи, — баритонив мій лікар медовим голоском. Так би й розтеклась калюжкою по підлозі, якби не знала, що він підлещується. Хоча цей чоловік вродливий, але я не клюну. Ні, в мене вже є один. Хоча скоро я буду вдовою. Такі кардибалети тому влаштую, що він забуде, як жити. Паскудник. 

— А ви мене зрозумійте. В мене дома син на горе чоловікові залишився, — благально скривилась. Вже була готова на коліна впасти. Ноги цілувати. Кланятись. Але цього сухаря не проб'єш. Не та порода. 

Гліба після нашого буйного рандеву, як вітром здуло. На прощання кинув мені: «Маю бігти. Робота чекає» — І втік. Та я ледь плямами не покрилась від такого знахабнілого вчинку. Використав мене і втік. Та, я йому всі кістки переламаю, а потім самотужки вставлю. Завтра Новий рік, а він, скотиняка підла, змився. Хто ж про Марка подбає? Йому турбота потрібна. А цей черствий сухарик на роботу побіг. Ну, я йому влаштую. Ще поплатиться за свій дурний вчинок. Ой, як поплатиться. 

— Нічого з вашим сином не трапиться. Мені можете вірити, — підморгнув горе лікар. З чого б це? Він, що чув, як ми тут оцей... о боже! Я готова почервоніти до кінчиків волосся. 

— Звідки у вас така впевненість. Якщо з моїм сином щось станеться, або він буде плакати, я власноруч з вас шкуру здеру, — виплюнула погрозу з такою ненавистю, що сама від себе не очікувала. 

Горе лікар зам'явся. Здається й зблід бідолаха. Губи під себе підім'яв. Обдумує мої слова. О, як же довго до нього доходить істина. Жінка в гніві — ворогу лекше. 

— Я вас нікуди не випущу. І не намагайтесь мене залякати, — промовив. А я ж то чула, як здригнувся його паршивий рот. 

Ну, я тобі влаштую зараз. 

— Слухайте, якщо не хочете розійтись полюбовно, то я буду прощатись у своєму стилі, — схрестила руки на грудях й підняла брову. 

Впевнена, що й Вал за дверима стоїть. Він мене теж не випустить. І, що робити? Телефона не маю. Вибратись не можу. Глібу накостиляю, як тільки побачу за кілометр. Хай краще береже своє достоєнство, бо діти йому ще не скоро будуть потрібні. 

— Я все сказав, — гримнув цей нікчема і почимчикував на вихід. 

Гаразд. Я залишу свою злість для одного чоловіка. Побачу — задушу. 

Впала на ліжко і зашипіла. Почала битись в істериці. До психушки мені не далеко лишилось. Ні-ні, я вже якраз в тому стані, щоб мене туди прийняли. 

Потрібен план. Або краще когось в напарник, для його здійснення. 

Я вже кілька днів не говорила з подругами. Треба це виправляти. Але, як це зробити? Телефона я не маю. Але маю під боком Вала. БІНГО! 

Обережно відкриваю двері. Висовую голову в отвір. Вал стоїть з кам'яним обличчя, нагадуючи статую. Крізь нього медсестри проходять з блідим обличчям. Ледь не хрестяться. Бідолахи. Як я їх розумію. Хитаю головою. Відкидаю зайві думки. 

— Вал! — погукала його, поманивши пальчиком. 

— Любо, ви щось хотіли? — звертає на мене свою увагу. 

— Так. Ти не міг би дати мені свій телефон. Нічого кримінального, — виставляю руки в перед, запевняючи його. — Подзвоню до подруги. Хочу, щоб навідала. Побазікаємо. Від скуки в палаті мухи подохли, — додаю жарту в кінці. Схоже він його не зрозумів. Ну, й на краще. 

— Тримайте, — протягує мені прилад. 

Я вдячно посміхаюсь. Для відводу очей телефоную при ньому. Хто зна, що він там перекаже Глібові. 

— Ало, — хрипить в трубку голос подруги. Я ледь від радості зі штанів не виплигую. 

— Віро! — кричу в слухавку, мов божевільна. 

— Любо? — перепитує. 

— Так, — радію, що чую рідненький голос. Не можу здолати зі свого обличчя дурну посмішку. 

— Що з тобою? Де ти? Кілька днів від тебе, а ні слуху, а ні духу. Я вже в поліцію зібралась йти. Думала тебе викрали, — защебетала вона з острахом. 

— Та, що зі мною буде, — віджартувалась. — В мене все добре. За тобою дуже скучила. Маю кілька хвилин вільних. До завтра, так, точно. Ти б не заїхала до мене? Надійці набери. Я ж тут від самотності скоро ласти склею,  — посміхнулась. Покосилась на Вала, який став грізніше хмари на небі. 

— Ще питаєш. Зараз буду. Скидай адресу, — засміялась, а в мене тягар з душі впав. Стало так легко. 

— Карти не забудь. Як завжди, пам'ятаєш? І пива! — закричала на всю лікарню. Осіклась і знову поглянула на Вала. Ох, цей грізний бос. 

— Все, як завжди. Чекай на нас, — проспівала пташечкою і кинула слухавку. 

Я ж швидко скинула їй адресу приватної лікарні. Віддала телефон охоронцю. І, під пильним його поглядом, шмигнула в палату. Ще повчань мені тут бракувало. Вистачило й того, що вся лікарня знає, що мені пиво притягнуть. Оце вже сором. Хоч би Гліб не дізнався. А, що йому? Ще не довго живим по землі ходити. Я йому щось та й відірву. За те, що сьогодні так по паскудному зі мною вчинив. Якщо втрапить на очі, то хай молиться всім богам. Я своє слово стримаю. Головне подруг дочекатись. А там, як карта ляже. Стільки потрібно з ними обговорити. Я ж тепер майже заміжня. 

***