Глава 15. Гліб

Глава 15

Гліб

— Ні, Любо. Ніяких п’яних походеньок, — роздратовано промовив.

За останню добу до мого головного болю та нудоти, додалась: Люба, яка ледь не налякала мене до посивіння. І, це ще м’яко сказано. Коли зайшов до її кімнати й побачив бліду, ледь притомну, то сам ледь не знепритомнів.

Наскільки я злякався, не передати словами. Не зволікаючи взяв на руки та поніс до машини. Цілий день пройшов, як повільна зйомка. Я то бігав від одної медсестри, до іншої. Заважав лікареві. Потім мене обережно попросили вийти, а тоді я тинявся, то в один куток, то в інший, не знаходячи собі місця. Міряв кроками коридор поки мені, хоча б щось вдалося дізнатись. І вона зараз хоче заявити, про мою п’янку, яка в моїй голові не вкладається? Просто й без застережень? Якщо до цього моменту я відчував половину, то далі вибачте, не можу. Втомився.

— Вибач, Любо, але я залишу тебе саму. Подумаєш над тим, що хотіла сказати мені. Дуже подумай. Я не люблю створювати виставу на рівному місці, тому краще мені відкланятись, — не дивлячись на дівчину, встав. Пішов до дверей і гримнув ними так, що медсестра, яка стояла поруч із ними зойкнула й підстрибнула на місці.

Злий, втомлений і розгублений, я пішов до виходу. Заповз на заднє сидіння й буквально вирубився. Бессона ніч далася в знаки. Мене скручувало від болю Виламувало кістки на зовні.

Усе з Любою змушувало мене злитись, але не на неї. На себе. Сам знаю, що винен, але коли втомлений, то й думати не можу.

Прокинувся від тихого шепоту Стаса. Він намагався обережно мене розбудити. Боявся, мабуть, що і йому перепаде. Правильно. Немає чого влазити не туди, куди його просять.

— Бос, тут така справа… — зам’явся на пів слові. Обдумував, чи говорити, чи ні.

— Кажи вже! — рявкнув не витримавши. Напруження вже відбивалось у скронях. Разом із втомою. Стресом і алкогольною інтоксикацією.

— Ваша колишня приїхала, як тільки дізналась, що у вас завтра весілля, — обережно вимовив. Занадто.

— Та, що ти кажеш?! Який сюрприз, А я то думав, на кому злість зжену. А ту в руки сама залетіла, — скривився. Аж розцвів. Тепер, то пар, хоча б випущу.

Не став затримувати таку даму. Одразу вийшов і легкою ходою направився в дім. Ти, бач! Сама зволила прийти.

Зайшов до вітальні, де й побачив свою колишню. Розслаблено розвалила на дивані свою задницю. Безсоромно закинула ногу на ногу, показавши, що в неї, типу, гарні ніжки. Та до одного місця вони мені, разом із її персоною.

— О, — побачивши мене видавила із себе. Губи так і залишилися качечкою. Ох, аж здригнуся.

— Що тут забула? — зухвало кинув та присів на дивані. Навпроти.

— Та от вирішила, що пора мені повернутись у дім, — нахмурилась.

Ох. Як би я хотів стерти її зі свого життя. Завести новий, чистий аркуш із Любою і, щоби ніякі там сук… еночки не заважали. Я розсміявся з нервовими нотками. Змусив дівчину здригнутися та покоситися на мене обережно. Хай думає, що я остаточно збожеволів.

— Послухай, жінко. Ти мені вже почала набридати. Заважати так, взагалі. Запам’ятай, що в Марка вже є мама. Йому іншої не потрібно. Ту, він любить, а про тебе не дуже хорошої думки, як і я, — переможно, єхидно усміхнувся.

Жінка підскочила на ноги. Її обличчя стало відтінку червоного буряка. Аж пар йшов із носа. Очі вилітають з орбіт. Не такого прийому чекала ця мадам. Ой, не такого.

— Вал?! — позвав охоронця й тільки він з’явився в проході, додав: — Проводи гостю до виходу. Заважає своєю присутністю.

Він, як розцвів. Підхопив її за лікоть і буквально випхав за двері, а потім і за ворота будинку. Усе. Тихо. Спокійно. Безпечно.

Я піднявся та пішов прийняти душ, бо вже більше на бомжика схожий. А вигляд цьому підтверджував. Змив із себе важкий день. В одному рушнику завалився на ліжко й заснув. Добре, хоч не у ванній. Бо прийшли б мене рятувати й побачили не у вигідних, для мене позах.

Снилися мені різні дурниці, кошмари, а коли прокинувся в холодному поту, то геть клепку втратив.

Підірвався. Одягнувся та побіг до машини. Ні, слова не сказавши нікому. Зірвався з місця й помчав до лікарні. Боявся, що приїду і її не буде. Що Генадій викрав її. Страх сковував тіло. Я ледь не потрапив в аварію через його захват.

Припаркував машину біля лікарні й рушив до палати нареченої. Яким було моє здивування, що вона задумливо чекала на мене біля вікна. Стояла й не ворухнулась, навіть, на мій прихід.

— Люба? — обережно підійшов. Обіймати, чи цілувати її не спішив. Ще бабахне чимось по голові. Непритомний жених, то не справа.

Дівчина мовчала, а я втрачав терпіння. Може, щось сталось? Може, їй погано? Я ж стою, як той боягузливий дурень. Не знаю на, що й надіюсь.

Серце завмирало, відчуваючи, її легке дихання. Навіть крутила кульбіти. Усе ж я так переживав, що тепер не тямлю себе від радості.

Люба відійшла від своєї задумливості й повернула голову до мене. Провела по моєму схвильованому обличчю поглядом. Усміхнулася, а за мить цілувала мене. Причому не я її, а вона мене. Жадібно вриваючись у мій рот своїм нахабним язиком. Дурманячи голову. Вибиваючи землю із під ніг. Ми так і рухнули на ліжко, яка стояло поряд. Я притис її міцніше. Так, немов боявся втратити свій скарб. Ми загубились у власних почуттях. Забули про те, що в палату будь-якої, миті, може, хтось увійти. Ці думки змушували кров кипіти. Збуджуватись. Ох… Які гострі почуття.

***