Глава 10. Люба

Після того, як відмовила чоловіку, відчувала себе препаскудно. Таке враження, що я щось натворила погане. Хоча, нічого я й не зробила. Ну, відштовхнула. Це ж не злочин?

Ох… Трясця!

Я з цією роботою з’їду з глузду. Уже готова волосся на собі рвати. Що ж далі буде? Піду під монастир, чи ще, чим гірше, у психушку?

Усе, можливо, Любо. Ти, як та ядерна війна. Уповільнено готова вбити все навколо. Дуринда ти!

Я вирішила не чекати чоловіка. Усе одно не повернеться до ранку. Йому буде не зручно та й мені теж. Наш поцілунок нічого не означає. Я не повинна так реагувати ні на чоловіка, ні на його прояви уваги.

Ти всього лише нянька його сина. Любо, тобі нічого більше не світитиме, тому підібрала свої мрії та пішла спати.

Заходжу до своєї кімнати та приймаю літній душ. Одягаю піжаму і вкладаюсь спати.

Хочу, щоби наш поцілунок виявився лише сном. Таким, який забудеться на наступний день, як буває зі всіма буденними снами. Не хочу відчувати дискомфорту при нашим зустрічам. Як мені тепер дивитись чоловіку в очі? Це катастрофа.

А-а-а-а… Починаю бити ногами об матрац.

Нехай мені, це все присниться. Тоді стане краще жити та лекше дихати. Правильно. Так буде краще.

Закриваю очі й віддаюсь у царство Морфея. Він мене, звісно, не відразу бере. Мені ще доводиться добре помучитись. Покрутитись у ліжку. Передумати безліч варіантів свого існування.

Прокидаюсь із ранку від задушливого відчуття. Важко дихати. Та і спекотно дуже. Наче мене вкрили ковдрою з овчини. Або запхнули до солярію. Навіть сон дивний приснився. Дивний такий. Наче мене несли кудись. Але, хто ж посміє?

Відкриваю одне око. Усе розпливається, але мені вдається помітити силует, який обіймає мене. Точніше, я лежу на грудях чоловіка. Нога на його стегнах, а рука на його талії. Його ж руки окутали мою талію. Це ще, що за сюрпризи? Я Діда Мороза в ліжко не замовляла. Чи замовляла? Здуріти просто.

Боюсь ворухнутись. Підіймаю обережно голову й зустрічаюсь з обличчям Гліба, який ще спить. Перегар такий, що всі мухи в кімнаті подохли і вазонки зів’яли. Як, я не вчаділа, то ще та таємниця. І, якого ж його нечиста приперла в моє ліжко?

О, боже! А якщо між нами щось було? Він п’яний, а я в стані сплячої красуні. Та, ні. Дурниці які.

А, якщо ні? Трясця!

Підриваюсь із ліжка так, що Гліб перекочується та падає в інший бік. Айкає, крекче. Починаю кусати пальці з переляку.

Мені таких сюрпризів зранку не потрібно. Ти, бач, що в здумав. Оглядаюсь і розумію, що я не у своїй кімнаті. Стоп касета, я ракета. Це ще, що за прикол? Я точно лягала спати у своїй кімнаті. Що ж це твориться таке… Ой, лишенько!

— Ей, ти! Вставай давай та поясни мені все, бо я щось не доганяю, — встаю колінами на ліжко й зазираю за нього. Гліб не ворушиться. Хоч, би не вмер. Але, це й на краще, тоді мені не доведеться його вбивати. — Чуєш! — кричу. Чоловік кривиться і я розумію, що жива та скотина, яка мене вночі носила.

Ммм… Рифмами зранку обзавелась. Любо, та ти богиня поезії. Швидше, богиня мертвого сну. Он, як спала, що аж не чула, що тебе тягли в іншу кімнату.

— Ей! — Голосніше горланю. Тиша.

Перелажу через ліжко та починаю клацати пальцями. Може, справді, щось сталось. Всередині все холодіє і я хочу встати, але не виходить. Сковзаюсь і падаю прямо на чоловіка, а губи торкаються його губ. Розширюю очі від подиву та хочу швидко встати. Не вдається. Руки Гліба обвивають мою талію й притискають до свого змужнілого тіла. Відчуваю, як бажання розливається по венам. Мене трясе, як у лихоманці, бо від поцілунку, я так і не можу вирватись.

Оце так пригоди зранку.

Здаюсь, зітхаю. Розслабляю всі м’язи, які тільки маю на тілі і віддаюсь поцілунку. Гліб усміхається й прочиняє очі. Нахабно проштовхує свій язик у мій рот. Цілує так палко, що я готова втратити свідомість. Наші язики переплітаються. Моє серце ладне пробити його грудну клітку. Що ж це коїться?

— Доброго ранку, — хрипить після одного з моїх найкращих поцілунків.

— Доброго, — швидко та розгублено відповідаю. Хочу встати, але чоловік не дозволяє.

— Не так швидко, — єхидно всміхається й знову бере в полон мій рот своїм. Закриваю очі та насолоджуюсь виром емоцій, що бурлять всередині.

Після палкого поцілунку Гліб підіймається разом зі мною. Сідає на ліжко. Мене ж вмощує на свої коліна. Здригаюсь, коли його рука торкається мого стегна.

Даю собі кілька хвилин, щоб узяти в руки свою силу волі. Потрібно протистояти йому. Але, як, якщо Гліб так близько. Якщо його дихання лоскоче мені шию, а губи торкаються моїх. Коли його руки на моїх стегнах, а гупання його серця змушує моє битись сильніше.

Та я готова все відати за такі ранкові миті. Зітхаю. Опускаю голову на плече чоловіку. Розумію, що мій спокій не довгий. Скоро повинно щось статись, бо я не можу бути щасливою. Таке вже в мене невезіння в житті.

— Як я опинилась у твоїй кімнаті? — запитую тихо.

— Я приніс, — проводить носом по моїй шиї до вуха, від чого я здригаюсь.

— Чому ти це зробив? — знову тихо шепчу. Підіймаю голову, щоби зустрітися із зеленими очима.

— Бо ти мені потрібна, — цілує за вухом і я готова розтопитись, мов той лід на сонці.

— Так просто? — усміхаюся.

— Так просто, — говорить й цілує мої усміхнені уста.

***