Глава 9. Гліб

Палкий поцілунок, який я ніколи не забуду. Її присмак ще й досі на моїх губах. Не віриться, що ця неймовірна жінка мені відмовила, а потім без тіні жалю на обличчі, відштовхнула. Втоптала мої почуття на саме дно.

Перед очима все ще маячить наш солодкий поцілунок. На обличчі грає крива усмішка. Хмикаю. Роблю великий вдих, а потім видих. Підіймаю голову і примружую очі. Розумію, що слова тут недоречні. Хоча, я б сказав так багато. Але не можу. Потрібно вирішувати, що з цим робити. Її обличчя, здається, таким непробивним. Кам’яне, яке я ніколи не бачив у жінок. Холодна. Зараз, занадто холодна. І, чому саме зі мною?

Не маючи відповіді на своє ж запитання, я борюсь із собою. Не знаю, як краще поступити. Піти, чи залишитись.

Я все ж обираю перше й махаючи головою, розвертаюсь та йду. Зціплюю кулаки та виходжу на вулицю. Прямую до машини, де мене все ще чекає водій.

— Відвези мене до бару: «Сімен». Маю зустріч із Вишневецьким, — говорю до Стаса та сідаю на заднє сидіння. Опускаю голову на підголів’я й важко видихаю.

Це ж треба. Стільки думок і все через одну дівчину. Таке відчуття, що на ній світ зійшовся. Сам не розумію, чому поліз цілувати. Був занадто важкий день. Генадій ніяк не давав спокою. Наче медом намазало в моєму офісі. Такими темпами, я позбудусь потенційного партнера. Але, це й на краще.

Не хочу працювати з такими гнилими людьми. Хоча й сам давно прогнив. Як той поранений звір скитаюсь по околицям. Таке відчуття, що мене підстрелили і я ніяк не можу зализати свою рану.

Хоча, ні. Я тепер знаю, як її зализати, але та дівчина мені просто відмовила. Розкрила рану сильніше. Якщо я не знайду потрібних ліків, я прогнию ще сильніше. Моя рана почне кровоточити і я буду схожим на оскаженілого звіра. Знаю, що це не, можливо. Я не дам собі таким бути. Краще відразу куля в лоб. Не хочу, щоби мій син знав батька, як звіра.

Як би мені не було гірко, я нічого не можу вдіяти. Вона зробила вибір, я зробив свій. Знаю, що поводжусь, мов дитя, але я хочу дати собі час усе обдумати. Зі своїми поривами, я мушу щось робити й негайно. Зараз найголовніше, це Генадій. Сьогодні я переконався, що Люба припала до душі Генадію. Тому потрібно завадити йому нашкодити Снігурці. Бо тоді, я впаду у великий та глибокий відчай, звідки не буде спасіння.

— Стасе, дізнайся більше про Генадія. Його круг спілкування та, чим любить займати себе у вільний час, — звертаюсь до водія й охоронця Два в одному. — Подзвони до Вала та База, хай охороняють будинок цілодобово. Також, потрібна ще охорона. Ми не можемо ризикувати життям Люби. Зрозумів?

— Все зроблю, бос.

Головна проблема саме цей чоловік. Усе решта потім. Адже, якщо щось станеться з Любою, не знаю, як я, а мій син точно не витримає такої втрати. Достатньо йому вже горе матері.

— Приїхали, — повертається до мене Стас.

Я беру папку з паперами в руки та виходжу з машини. Прямую крізь засніжену доріжку й заходжу в середину. Галас такий, що закладає вуха. Заходжу до ліфту. Натискаю кнопку останнього поверху. Саме там влаштований бар, для вищого оточення. Бар самого Вишневецького. Ще одного мого партнера. Хоч у мене й більша частина акцій, у нього теж вона не маленька. Мені доводиться узгоджувати все з Вадимом. Якого я терпіти не можу, але доводиться.

Виходжу та йду до свого столика. Вітаюсь із присутніми та тисну руку чоловіку, який не соромлячись публіки, притискає до себе блондинку.

— Бездушний, радий тебе бачити, — говорить статний чоловік, середніх років. Як завжди із зализаною гривою назад. Усміхаюся.

— Перейдемо відразу до справи, — кидаю папери до чоловіка, який ловить їх п’ятірнею. Спритність — наше друге щастя.

— Щось, ти мені сьогодні не подобаєшся, — зиркає з під лоба та відкриває папери.

— Я не повинен комусь подобатись, Вадиме, ви забуваєтесь, — складаю руки в замок, які лежать на колінах.

— Ти правий. Не злись так, — підморгує мені. — Краще давай щось вип’ємо. Мої дівчатка зможуть тебе розважити.

— Не зараз. Спочатку справа, а потім відпочинок, — вказую поглядом на папери, які у Вадима в руках.

З чоловіком ми почали партнерство ще два роки тому. Хоч у нас натягнуті стосунки, але це не змінює суті, що ми співпрацюємо. Отакі от пиріжки. Хоча вони точно не з повидлом, скоріше з гірким маком. І присмак зіпсованих.

— Тоді, я швидко все перегляну. Після цього зможемо розважитись, — лукаво усміхається.

Мг. Мені зараз не дуже хочеться розважатись. Особливо, коли згадую про Снігурку, яка залишилась у моєму домі сама. Напевно, шкодує, що відштовхнула мене, а мене поряд немає.

— Що ж… усе, дуже, добре. Навіть, занадто добре, щоби бути дійсністю. Але я тобі довіряю більш ніж, собі, — говорить через деякий час та робить закарлючку в паперах. Я з лукавлю, якщо скажу, що не тішусь тому, що цей чоловік мені довіряє. Саме це мені потрібно. Я можу зробити з його довірою, що забажаю. Усміхаюся.

— Тоді, ми можемо відмітити, як годиться, — приймаю склянку від Вадима та піднявши її над своїм обличчям, залпом випиваю.

— От цього чоловіка я вже знаю, — повторює за мною.

Сьогодні, я готовий пити, хоч до втрати свідомості. Такий контракт підписали. Ммм… Я буду насолоджуватися цією миттю. Головне, не втрати голову. І, не наробити зайвих дурниць. Але, що я можу в даній ситуації? Пити досхочу та залишатись у трезвому умі, що не є добрим, бо я виберу щось одне.

***