Глава 8. Люба

Я мовчки прямую за Глібом. Хоча ні, я охринівша йду за чоловіком, якому байдуже на моє оніміння. Він усе продовжує мене тягти, а я ледь перебираю ногами. Що тільки, що відбулось? Я, напевно, сплю. Це все лише сон. Дурний, нікому непотрібний сон. Яка вагітність, чорт забирай!

Любонько, заспокойся. Ти зі всім впораєшся.

Мене затягують на заднє сидіння. Сідаю і важко вдихаю, видихаю. Змушую потік повітря дібратися до застиглих легенів. Рахую до десяти, а потім повертаю голову до Гліба. Голосно шиплю, мов кішка.

— Що це було? — запитую, підійнявши одну брову вгору.

— Що саме? — удає, що нічого не сталось.

— Ідіотку з мене вирішив зробити! — зриваюсь на крик та прочищаю горло.

— Я хотів тебе захистити, — бере мою руку у свою. Жалісно дивиться, мов той кіт. Скриплю зубами. Хочу врізати йому. Давлюсь бажанням.

— Не варто було. Я б і сама впоралась. Думаєш, що не змогла б дати собі раду? — хмикаю, вириваю свою долоню з його.

— Ти не знаєш цієї людини, — пробує виправдатись.

— Я не знаю й цієї, що переді мною. То, що тепер? І, від тебе тікати? — закочую очі, зітхаю.

Що в нього в голові одному богу відомо. Він неадекватний. Спочатку наречена. Тепер вагітність. Ну, добре. З нареченою, я якось змогла впоратись. А, от вагітність, це вже занадто. Я не збираюсь вагітніти від цього от… Бляха! Я, навіть, не можу його обізвати нормальним словом. Злить до нестями.

— Я тобі не ворог, — нахиляється та заглядає своїми зеленими очима в мої темно карі.

— Я сумніваюсь. Як би не ця робота, мене тут уже не було.

Я відсовуюсь до вікна. Повертаю голову в інший бік. Не хочу більше розмовляти. Це набридає. Такі люди не відчувають відчуття самозбереження. Ще одне слово і я готова врізати йому по самі помідори. Дістав.

Усе ж він не заговорив, і я не мала бажання. Лиш при вході в дім, Гліб кинув на мене мимовільний погляд. Ще й ображеного із себе показує. Ти ба, яка цаца. Його проблеми. Хай не тріпає своїм язиком, що голові вдумається. Таким людям байдуже, а мені з цим ще жити. Багатії не знають міри в брехні й затягують, у неї невинних людей. А, хто страждає перший? Безневинна людина. Краще триматись від Гліба подалі. Ціліша буду.

Заходжу у свою кімнату й зачиняю двері на ключ. Проходжу та скидаю із себе сукню. Лягаю на ліжко прямісінько в білизні. Втомилась я за день. Очі злипаються.

Вночі чула підозрілі стуки у двері, але не відчинила. Мало ще хто. Вранці швидко прийняла душ. Одягнулася й вийшла в коридор. Ніде, нікого не видно. Проходжу на кухню й бачу за столом лише хлопчика. Побачивши мене він усміхається.

— Доброго ранку, — говорю йому та сідаю.

— Ти вчора була з моїм татком. Я маю рацію? — сильно кліпає очима. Я давлюсь кавою, яку щойно притягнула до губ. Це ж треба! Усе він знає.

— Так, малий, — кладу руку йому на голову, тереблю волосся.

— Отже, ви скоро одружитесь, — другий шок. Оце вже ні. Що він собі нафантазував? — Татко сказав, що так, — третій шок і я готова гризти цього стола. Гліб? Я його вб’ю.

— Не поспішай, — пригладжую його обличчя долонею, натягнуто усміхаюся. — А, де твій татко? — запитую, щоби відірвати йому голову. Хай тільки з’явиться.

— Він на роботі, — усміхається. — Завжди мріяв мати маму Снігурку.

— Я теж, але це ще нічого не означає. Швиденько їж і підемо гуляти, — запиваю всю злість до чоловіка кавою й шукаю поглядом, хоч когось. Швидко одягаю Марка, себе. Ми виходимо в зимову казку. Хлопчик починає плескати в долоні, у рукавичках. Я ж вражено оглядаюсь навколо. — В домі ще хтось є? — запитую в малого з цікавістю.

— Ні. Тільки ми. Вал ще вчора поїхав, а Стас повіз батька, — відповідає набравши повні долоні снігу.

— А домробітниця, куховарка? — насторожено запитую.

— У нас усього одна домробітниця. Вона пішла в магазин, — відповідає й кидає в мене снігом, який прилітає прямісінько на мою нову шубку. Округлюю очі і починаю сміятись.

— Ах, я тобі зараз покажу, — набираю гірку снігу в руки та біжу за малим. Починаю жбурляти в нього кульки, які промахуються. Я ж не хочу його прибити.

Він сміється й теж кидається в мене. Потім ми ліпили снігову бабу. Робили ангелів і просто розважаємось.

— Все, ходімо грітись, — тріпаю його за щічки.

— Але, я ще не хочу, — надуває свої рожеві губки. — Можна ще трішки? — робить щенячі оченята, але Любу не проб’єш.

— Ні, бо завтра не підемо. Вип’ємо гарячого шоколаду. Ти любиш шоколад? — запитую та веду Марка в будинок.

— Так! — підстрибує. Відпускає мою руку та біжить у будинок перший. Я заходжу за ним й збираю розкиданий одяг малого. Роздягаюсь сама і прямую на кухню. Марк уже сидить на звичному місці, підперши голову долонею.

— Зачекай кілька хвилин, — знаходжу в шафі плитку із шоколадом. Ставлю на вогонь каструльку. Поки вона гріється, ломаю шоколад і кидаю туди. Додаю трішки молока й готово. Розливаю по чашкам й сідаю біля хлопчика. — Смачно? — запитую, коли бачу порожнє горня.

— Ще б пак! — викрикує.

— Тоді давай приймемо гарячу ванну. Ти замерз і потрібно розігрітись, щоби не захворіти, — допиваю напій та встаю. Йду до кімнати хлопчика, а потім до ванної. Набираю води й поки чекаю роздягаю малого. — Ти надиво слухняний. Будеш сам митися?

— Так, — киває він.

— Покличеш мене, коли все, а я почекаю за дверима. Принести тобі якусь іграшку? — встаю з колін та усміхаюся.

— Ні, я ж дорослий, — усміхається він мені у відповідь.

— Добре, — йду та зачиняю двері. Сідаю на ліжко й втомлено видихаю. Давно так не розважалась. Але, це краще, ніж корпоративи, де є бридкі люди. Цей хлопчик ходячий позитив. Мені так подобається проводити з ним час. Навіть, здається, що він мій.

Дурна, ти Любо. Ой, дурна. Хитаю головою й закриваю очі. Відчуваю на своєму плечі долоню й підіймаю повіки.

— Я все, — радісно вигукує.