Глава 7. Гліб

– Пупсику! – чую позаду себе писклявий голос колишньої і хмурюсь. А її яка нелегка сила сюди приперла? Люба переводить на мене спантеличений погляд. Знімає шубу і повертається першим за мене. Складає руки по обі сторони талії і скрипить зубам. Я аж сюди, це чую. Зараз вона неймовірна. Мені, навіть, здається, що вона ревнує мене до колишньої. Навряд. Мені так не може пощастити. 

– З якого це дива він твій пупсик!? – закипає Люба. Ага. З якого? Я ж сам не розумію, якого біса вона мене пупсиком кличе. Ти бач яка. 

– З такого, що він мій чоловік, – рівняється зі Снігуркою колишня. 

– Колишній, – поправляю її. Вона на мене так зиркає, що я ладен тікати подалі, аби не вчепилась своїми метровими пазурами. 

– От бачиш. А ти говориш чоловік? Йшла б ти звідси, поки ноги цілі і голова на місці, – чеканить Люба байдужим голосом. Чесно, я в неї починаю закохуватись. Така рижа бестія пропадає. 

– Ой, що ти мені зробиш? – фиркає колишня. – І, взагалі... Хто ти така? – кривиться. 

– Наречена Гліба. Чого рота відкрила, як на вокзалі. Ніколи закоханої пари не бачила? Але, що ти могла бачити, якщо тільки про свій силікон думаєш, – хмикає Снігурка та складає руки на грудях.

– Що ти...

– Ти її чула, то топай уже, – перебиваю потік її дурних слів. І, як тільки міг клюнути на таку? В мене явні проблеми. 

– Ви ще про це пошкодуєте! – горлає на весь магазин. 

– Аякже. Вже колінки трясуться від страху, – сміється Люба. Колишня топчеться ногами й біжить до виходу. Теж мені богиня знайшлась. Ось, кого потрібно боготворити і на руках носити. Дивлюсь на Любу, яка стає хмуріше хмари. Голосно ковтаю. 

– Ходімо на касу, – не чекаючи дівчини я тікаю з місця злочину. Ще відірве щось. Потрібно воно мені. Оплачую шубу та йду на вихід. Снігурка не чекаючи мене пішла. Образилась, напевно. 

– Ти як? – запитую сідаючи в салон автівки. 

– Добре, – говорить тихо. 

Яке там добре. Бачу, що обличчя цеглою. Злиться. 

– Якщо ми ще раз її зустрінемо, то я тебе пущу на котлети, – говорить до вікна, а я розумію, що до мене. Всі слова адресовані моєму хазяйству. 

– Не зустрінемо, – сміюсь. От же ж. Руда халепа. 

– Якщо на корпоративі до мене підійде ще одна силіконша, тобі кінець, – протягує великим пальцем по своїй тендітній шиї і я перестаю сміятись. Не до сміху, знаєте. Її вбивчий погляд викликає в мені тривогу. Оце вляпався по самі помідорки. 

До ресторану їдемо мовчки. Я обдумую всіх силіконових ляльок, які є в мене в компанії. Люба теж замислилась. У нас небагатослів'я. Я тільки запитав, чи їй не спекотно. Вона відповіла, що ні. От і вся розмова.

Паркуюсь. Виходжу перший та відкриваю двері Любі. Подаю їй руку, але вона хмикає і встає сама. Минає мене та поправляє сукню. Точно образилась. Ще б пак. Якій би дівчині сподобалось зустрітись з колишньою два рази за один день. Ні одній. 

– Ходімо, – подаю їй лікоть. Добре хоч прийняла жест. Певно, не знає куди йти, так би давно пішла й залишила мене самого.

Ми увійшли до справжньої казки і льоду. Тут його було достатньо. Різні фігурки казкових персонажів. Повно їжі та різноманітних напоїв. Освітлення просто неймовірне. Гірлянди всюди. Краса. Та, що тут казати.

Веду свою Снігурку до співробітників. Ми вітаємось. Любі навіть вдається завести бесіду. Ще й сміється вона так красиво. 

В такому ритмі проходить майже час. Я вже засох від спраги і хочу нарешті випити. Та, напитись я хочу, напитись. Як свиня, щоб додому тягли. Потім, щоб не згадатись. Переводжу погляд на усміхнену Руду, яка більше дивиться на всі боки, чим на мене. Вирішую потягнутись до одного келиха. Люба все одно не дивиться. Випиваю його залпом й ставлю на місце. В цей час якраз повертається до мене руда. Посміхаюсь їй, а вона насторожено зиркає. 

– Бездушний, а я вже почав хвилюватись, що не встигну познайомитись з твоєю прекрасною нареченою, – скрипить, позаду, над вухом. Я кривлюсь, що добре видно Любі. 

– Генадію Вадимовичу, тільки на вас і чекав, – натягую посмішку та повертаюсь у його бік. – О, а ви сьогодні самі? – хмурюсь. Щось відчуваю неладне. 

– Так. Набридли мені вже ці качечки, – сміється він. 

– Оце я розумію, – говорить Снігурка позаду мене. – Я теж такої думки, – робить крок в наш бік і я молю бога, щоб вона не сподобалась цьому сивому хижакові. Я ж тоді не відстріляюсь. – Я Люба, – протягує Генадію руку. – Наречена Гліба, – швидко додає, коли бачить хижий погляд чоловіка, який проводить по ній оцінюючим поглядом.

Я хапаю руку Люби у свою і Генадій не встигає її потиснути. Все. Фіаско. 

– Люблю тримати свою Любоньку біля себе, – награно сміюсь, а в середині все закипає. 

– Я вас розумію. Така гарна дівчина. Можуть і вкрасти, – підморгує мені, а я стискаю руку дівчини сильніше. Дурень!  Навіщо тільки привіз її сюди.

– Не думаю. Я своє тримаю мертвою хваткою, – скриплю зубами. 

– Просто, ще не траплявся справжній самець на твоєму шляху, – говорить, а погляд ковзає по моїй Снігурці. Не віддам. Моє!

– Ахах... Мені немає різниці, який самець. Якщо він зазіхає на моє, йому не жити. Ви нас вибачте, але Люба вагітна. Ми чекаємо на поповнення. Вона втомилась і їй потрібно відпочити, – говорю спокійно. Навіть голос не здригнувся. Люба стискає мою руку і відкриває рота. Сам не знаю, що мелю, але хочу захистити її. Сам же втягнув. 

– О, то вас можна вітати. І, коли ти тільки встигаєш? – сміється чоловік. 

– Вночі, – говорю та тисну йому руку. 

Беру Снігурку в о хапку і прямую на вихід. Хотів викрутитись з одної ситуації, а занурився у брехню. Ти диви, який фантазер. Вже й дружину, і вагітність її нафантазував. Що буде далі, Бездушний? Ти й секс нафантазуєш з Любою? Просто, фантазер, від бога. 

***