Глава 5. Гліб

Я поспіхом зайшов до кабінету й почав рахувати до ста. І, це тільки зараз, а що буде далі? Я здурію. Її вигляд нагадував одяг стриптизерки, яку тільки визвали. Ох…

Притримуючись за голову я доповз до крісла. Важко видихнув. Відкинув голову на стільці. З цим потрібно щось роботи. А тепер ще й сказати за корпоратив. От, що я забув. Вона мені точно щось відірве. Боже… от і дісталась мені рижа бестія.

Думай, Глібе, думай. Тобі вона потрібна. 

Від власного потоку думок мене відірвав легкий стукіт у двері.

– Заходьте, – говорю не підіймаючи голови.

– Глібе, можна? – запитує ніжний голосок. Я підіймаю свою втомлену голову на дівчину, яка входить не дуже впевнено. 

– Можна, я ж сказав з першого разу, – скептично підіймаю брову.

– Так, вибач, – схиляє голову донизу.

– Ти щось хотіла? – запитую сідаючи рівно. Поправляю на собі піджак.

– Ні. Тобто, так, –  гнітиться під моїм пильним поглядом.

– Кажи, – вказую рукою на стілець навпроти себе.

– Дякую, – відповідає. – Я хотіла б поговорити про Марка, – голосно ковтає. Переживає бідолашна.

– Так, звісно, – схиляю голову на бік. 

– Він такий малий, а вже стільки всього знає, – тепло всміхається. – Я тут от, що хотіла сказати. Перестаньте додому водити всяких там Снігуроньок. Для нього це ще рано. Особливо чути дивні крики, або мольбу з їхнього боку, – я почав кашляти. Не очікував такого почути. От і догрався, Глібе. І, що вона тепер про мене подумає?

– З тобою усе добре? – підхопилась та підбігла до мене. Почала долонею плескати по моїй спині.

– Так, не хвилюйся, – відповідаю. Переводжу погляд на Снігурку. Вона підтискає свої пухкенькі губи і відводить погляд в бік. По тому, як закусує губу, я розумію, що вона хоче ще щось сказати.

– Говори, – владно випалюю. 

– Я хотіла ще спитати за матір Марка. Хто вона? – Снігурка відводить погляд в бік, а я посміхаюсь.

– Ніхто, – говорю байдуже й беру за руку свою рижу бестію. Притягую до себе ближче і заглядаю в очі.

– А, ти? Ти хто? – запитую у наляканої дівчини.

– Як хто? Я ваша працівниця, – хрипко відповідає.

– Хочеш побути моєю нареченою? – підіймаю одну брову вгору. Все, це мій шанс. Головне не випустити його.

– Твоєю нареченою? – запитує голосно ковтаючи. Я всміхаюсь й притягую її ще ближче. Так, що наші губи ледь не торкаються. Снігурка відскакує від мене, мов ошпарена, вирвавши руку.

– Моєю, – єхидно всміхаюсь. – Лиш на один вечір, –  додаю, щоб вона мало, що собі там не надумала.

– Один? – швидко кліпає очима.

– Так. Як ти розумієш, то перед Новим роком усі компанії роблять корпоративи. Так сталось, що саме сьогодні у нашої компанії корпоратив, і мені дуже потрібна наречена. Ти потрібна мені, – встаю й підходжу до дівчини. 

– Це обов’язково маю бути я? – запитує розгублено. Відходить від мене на крок.

– Любонько, ти, і більше ніхто, – всміхаюсь.

– На один вечір? – знову запитує закусуючи губу.

– Поки на один, – підходжу ближче. Сам не знаю скільки це все триватиме. 

– Я згодна, – говорить сміливіше.

– Добре. Я викличу перукаря, косметолога та стиліста, – сідаю на місце. Беру телефон до рук.

 – Не потрібно! – викрикує. Підіймає одну руку в гору. – Я сама, – говорить тихіше.

– Впевнена? – я навіть загорівся. Азарт в очах так і блищить. 

– Так, – киває. – Коли потрібно бути готовою? – запитує.

– О пів на восьму, – говорю майже зачиненим дверям. Усміхаюсь й радію, що вона погодилась.

Не можу дочекатись вечора, щоб поглянути на цю шикарну жінку, яка покаже там всім. Сміюсь. Потрібно й самому йти одягати. Залишилось всього дві години. Цікаво, чи встигне Люба?

***