Притискаю малого до себе й міцно обіймаю. Не можу забути ще й досі обличчя тієї недо-матері та те, як злякався малий. Хочу загорнути його у найміцніші обійми і ніколи не відпускати. Дуже вже полюбилось мені це дитя. Особливо тоді, коли я щільніше з ним поспілкувалась. Розумний, дотепний, гарненький, щирий. Неймовірний малий. Я б сказала, що весь у батька, але ні. У нього свої риси обличчя. Довше волосся, яке падає на чоло. Гарненькі темні очі. Та пухкенькі щічки. А посмішка. Ммм... милота.
Не думала, що в такого красеня може бути така мегера мати. Від згадки про ту силіконову ляльку хочеться кричати. Вперше не втримала свій порив. Хотілось взятись за ті нафарбовані нарощені патли й так потягати, щоб скавучала, як та псина. Голову б відірвала тій стерві. І головне зайшла така...
«Пупсику, я вдома!» – та я ледь слиною не вдавилась, від цієї іронії її голосу. А, коли вона зайшла, так взагалі дар мови відібрало. Дивлюсь на ті силікони і в очах мерехтить. Тьху.
А вона мені...
«Ти, хто така?» – Ще й таким писклявим голосом. Ох. Роздерла б.
– Мати Тереза, – відповіла тій стерві.
– Не зрозуміла, – випалює зі свого силікону. Хмурюсь і хочу її вдарити. Ну, просто давлюсь бажанням. Дивлюсь на Марка якого вже біля мене немає. Знову починаю злитись.
– Курячий мозок? Зрозуміло, – киваю своїм власним словам.
– Що ти сказала? – шипить та відьма, а я вже закипаю, мов той чайник. З ушей йде пар, а в очах горять вогні люті.
От так ми й поговорили по душевному. Вона мені квакає, а я відповіда. Хіх. Бачили б ви її очиська, коли я добре так її обіграла. Смішно.
Підіймаю голову, коли рипають двері. Округлюю очі від гнівного погляду Гліба. Все, капець. Вже доклали і я зараз отримаю по самі горіхи. Ще й з роботи вижене. А мені гроші страх, як потрібні.
– Ти ще не переодягалась? – запитує мене, окинувши поглядом. Я хмурюсь.
– Ні, не мала часу, – говорю хрипким, переляканим голосом. Не розумію, чого під його поглядом, я так гнічусь. Чому мені так лячно?
Він знову дивиться на мене. Оцінює, мабуть. Я в сріблястому пальтечку. На рудій голові красується капелюшок. Як він ще тримається, одному богу відомо. Певно, я таки добре його закріпила шпильками. Тепер і не віддерти.
Його погляд опускається на мої ноги, і я слідкую за його очиськами. На мені так і є, ті білі черевички зі сріблястими вставками. От безсоромниця. Хоч би роззулася. Мг. Що він зараз про мене подумає? Замазура. Неряха і тому подібне.
– Вибачте, – округлюю очі та саджу обережно Марка на ліжко. – Я зараз все зніму. Голова вже не та, – починаю оправдовуватись. Поспіхом знімаю пальто. Чоловік мовчить. Знову його погляд проходить моїм тілом і я здригаюсь. Зараз я стою перед ним, у сукні снігуроньки, яка обшита білим пухом. На колір воно сріблясто-блакитне. А на о щуп шовкове. Прилягає до тіла й підкреслює мою фігуру. Розумію, що занадто, але іншого розміру не було. І я своїми формами влізла у те, що залишилось. Нічого страшного. Жопу мою ніхто не бачить, от і добре. Воно якраз до колін.
Бачу, як Гліб голосно ковтає від мого вигляду, а я червонію.
– Любонько, а для кого ви проводили святкові заходи? Бо я не впевнений, що для дітей, – хрипить. Розумію, що йому сподобалось. Видно по його потемнілим очам. А, що коїться нижче пупа, я взагалі не хочу думати. А дивитись тимбільше.
– Для дітей. Інколи проводила корпоративи. Перед новим роком дуже багато заходів, – випалюю на одному подиху.
– Зрозуміло, – киває й важко дихає. Розумію, що то все, я, і мій вигляд. Але в чому я винна? – Я забув чого заходив і, що хотів, – говорить та повертається, щоб піти. – Згадаю, то зайду до вас, – говорить, коли двері вже майже закриваються. Його хрипкий голос відлунням проходить крізь мої вуха. Починає неприємно зудіти внизу живота. Ох. Оце так я втрапила.
– Снігуронько, здається ти дуже сподобалась моєму таткові, – випалює малий, коли я найменше цього чекала.
– Що ти сказав? – тут зависаю я.
– Вперше він забуває щось сказати, або губиться. Навіть, коли до нього приходили такі ляльки, як мама. Він був з ними грізний та суворий. Особливо, коли вони кричали та благали його, про щось. Я так і не зрозумів, що саме вони з нього хотіли, – він замислюється, а я стою охринівша. Що це таке? Це дитя бачило у своєму житті стільки всього лайна.
– Не хвилюйся, милий. Більше ти не побачиш тут силіконових ляльок. Твоя Снігурка все владнає, – присідаю до малого й обіймаю його. – Ми приручимо твого татка, – дивлюсь на нього. Проводжу двома пальцями по чолі. Знімаю пасма з обличчя.
Ця дитина просто неймовірна. Він ще малий, але стільки всього розуміє й знає. Ті двоє його просто знищать своєю поведінкою. Через них, це світле дитя не зможе нормально жити.
Ну, нічого. Я завдам їм перцю. Головне підібрати момент. Знаю, що не маю права, але відтепер, я буду для Марка не тільки нянею, Снігуркою, але й охоронцем, матір'ю. Якщо потрібно другом. Головне, щоб він виріс гідним хлопчиком. А це він зможе тоді, коли зміняться його батьки. За матір не знаю. А от з батьком мені доведеться працювати. Не дарма ж на психолога вчилась. Будемо випробовувати його на міцність.
***
#1688 в Любовні романи
#818 в Сучасний любовний роман
божевільне кохання, бос та підлегла, владний герой та емоційна героїня
Відредаговано: 19.06.2022