Глава 3. Гліб

Виходжу з будинку й поспіхом дістаю телефон з кишені. Набираю номер свого секретаря йдучи до машини. 

– Васю, «Корпорейшн», приїхали? – запитую спираючись на авто. 

– Ні. Вони телефонували. Вибачались за запізнення. Говорили, що потрапили в затори, – говорить моя секретарка. 

– Зрозуміло. Якщо приїдуть перші за мене, ти знаєш, що потрібно робити, – і кидаю слухавку. – Баз, не виходив на зв'язок? – запитую вже у свого водія. Навіть не повертаюсь. 

– Ні, – зітхає той. Стискаю до хрусту телефон. 

– Добре тоді, поїхали. Я з ним потім поговорю. Хоча, це вже не настільки важливо, – сідаю на заднє сидіння. Молюсь, щоб знову ніяких пригод не виникло. 

Дивлюсь на свого нервового водія, і розумію, що не дав йому прочуханки. Тру перенісся. Важко зітхаю. Добре. На сьогодні я його прощаю. Тим більш, що через його вину, маю таку Снігурку. Від згадки про те дівчисько, я посміхаюсь. От же ж! Глібе, ти, мов хлопчисько. Побачив красиву дівчину і вже слиньки пускаєш. Не гарно, ой не, гарно. 

Трясу головою, щоб відігнати похабні думки й помічаю, що ми вже доїжджаємо. 

– Швидко ж ти, – говорю до водія. Він посміхається і стинає плечима. Заїжджає на стоянку й паркує ластівку. Я виходжу з машини і зустрічаю знайомих людей. 

– Генадій Вадимович, – говорю привітно. – Ви, якраз, вчасно, – підходжу до них. Тисну руку: сивому чоловіку з блідою шкірою. 

– Бездушний, ти як завжди сама фамільярність, – сміється старий. 

– Треба ж, – стинаю плечима. 

– Авжеж, – посміхається. 

– Ходімо тоді. Все вже готове до нашої зустрічі, – вказую напрямок й рівняюсь з чоловіком. 

– Як син? – запитує поки ми йдемо до ліфта. 

– Росте, – коротко відповідаю. 

– Напевно, весь в батька, – сміється той. 

– Так, – холодію. Не люблю коли починають говорити за мою сім'ю. Це так мене дратує. 

– А мачуху дитині ще не знайшов? – підморгує той старигань, а я скриплю зубами. 

– Так. Оце сьогодні привів в дім знайомити з сином. Свято, як не, як, – сам не розумію, що несу. Глібе, ти здурів? 

– Та ти, що!? І, хто ж вона? – з зацікавленістю дивиться. 

Я молюсь, щоб той ліфт швидше приїхав, але він, як назло затримується. 

– Снігурка, – стинаю плечима. 

Ліфт під'їжджає вчасно, і я швидко заходжу під здивоване обличчя старого. 

– Можна більше подробиць? – рівняється зі мною й пропалює зацікавленим поглядом. 

– Можливо, потім, – говорю, щоб відстав. Стаю чорніше хмари. Дурень! 

Оце вляпався по самі помідори. Снігурка – мачуха мого сина. Ти б ще сказав, що збив її машиною. Ото ЗМІ перед виборами зашуршали. Тепер кожен крок потрібно враховувати.

– Тоді давайте так. Ви приводьте її на корпоратив. Ми й подивимось, яка вона. Мені дуже цікаво, яка ж жінка запала в душу самому Бездушному, – награно випалює, а я шиплю. 

Сам ляпнув, тепер розхльобуй. Бовдур! 

Поки ми підіймались на тридцятий поверх, я вже обдумував, як повідомити гарну новину Снігурці. Розумію, що не погодиться, але мені й на руку було б те, що вона прийде. Купа партнерів, репортерів. Головне, що це пішло б мені на користь. Розумію, що  гарна ідея і хитро посміхаюсь. 

Годину в переговорній і контракт з «Корпорейшн» підписаний. Цей контракт був вигідним для мене. Меблева компанія, яка має свої філії по всім містам. Саме перед виборами в мери міста, я готовий подарувати багатьом дитячим будинкам, садкам, лікарням, нові меблі та обладнання. 

– Бездушний, з вами гарно мати справу, – потискає мою руку, яку я подаю йому. 

– З вами теж, – відповідаю й дивлюсь на свою секретарку. – Васю, проведи наших гостей, – вона киває й запрошує наших партнерів до виходу. 

Я важко видихаю, коли залу покидають люди з «Корпорейшн». Падаю в крісло, закриваючи очі. Не встигаю розслабитись, як чую телефону мелодію. Дістаю мобільник з кишені. Вал.

Що там уже сталось? – нервую та проводжу по екрану пальцем. Приймаю виклик.

– Бос, тут цей. Ваша колишня приперлась, – говорить ніяково охоронець. Я матюкаюсь усіма непристойними словами на які тільки спроможний, поки Вал тихо сопе в трубку. 

– Що вона хоче? – тру вилиці. 

– Та тут таке... Кх... Ваша, Люба, завдає їй перцю, – говорить сміючись. 

– В сенсі? – говорю до нього роззявивши рота. 

– Вам краще самим це бачити. Вірніше, чути, – сміється той. 

– Скоро буду,  – говорю й кидаю слухавку. Швидко виходжу з переговорної. Прямую до виходу. Біля ліфта стикаюсь з секретарем.

– Васю, корпоратив буде о восьмій. Впевнись, щоб усі були, – говорю, коли ліфт майже зачиняється. 

Тупочу ногою по підлозі. Нерви не витримують. Просто капець. Ліфт зупиняється на першому поверсі. Я вилітаю з нього. Знаходжу поглядом водія, який цвірінькає з адміністраторкою, Ларою. 

– Стасе, поїхали, – гримаю насупивши брови. 

Що тій стерві потрібно? Знову налякає Марка. Курва! Я сідаю в машину чорніше хмари. Брови звужую до перенісся і дивлюсь у вікно. 

Люба завдає перцю? Що ж там відбувається? Хоч би не побились. Не хочу, щоб на корпоратив вона йшла з синяками. Чого все сьогодні летить не по плану? Чорт! 

Б'ю кулаком  по коліні. Зуби скриплять так, що починають боліти. Злість така, що хочеться начистити комусь морду. І я таки начищу, тій стерві. Тільки чую про неї, то відразу хочу вбити. Якби не була матір'ю Марка, то вже давно валялась у сирій землі. 

Як тільки машина зупиняється біля будинку, вилітаю з неї, мов та пробка від шампанського. Спішу скоріше в будинок. Стаса не чекаю. Як тільки заходжу в дім, чую такі крики, що вуха закладає. 

– Ах, ти ж стерво! – горлає моя колишня. 

– Слухай сюди, Мачухоня. Якщо ти зараз не забереш свої кістки з цього будинку, то їх доведеться збирати, – шипить Люба. Охриніти! Вона й так вміє? Стою, мов вкопаний в коридорі.

– Ти... Суко! – кричить не в собі колишня.