Глава 1. Гліб

– Таточку! Таточку! – відкриваю очі, коли чую верески свого неповнолітнього сина на весь заміський будинок. Зітхаю, спираюсь на підлокітник. Вже звик засинати у своєму кабінеті. Шия затекла і защемило спину. Потрібно кілька хвилин, щоб розім'ятись. Але не встигаю. В кімнату забігає Марк і я кривлюсь від болі. Хочу накричати на нього, але стримуюсь, коли бачу ці маленькі вогники в його очах. Стає шкода малого і я скриплю лиш зубами. – Таточку! – червоніє, підбігає до мене. 

– Що сталось, синку? – запитую нагнувшись. Беру малого на руки. Сідаю з ним на диван. В його очах блищать сльози.

– Я... ми... Амелія, – малий не може й скласти двох слів, а я хмурю брови. 

Амелія – це його няня, яка повинна була з'явитись, але її ніде не видно. Не розумію нічого. 

– Малий, а де твоя няня? – запитую у сина й протираю його мокрі щічки, своїми великими пальцями. 

– Вона... ми... гралися і вона... впала, – захлипується він ще сильніше. 

– Що... – розширюю очі. Беру малого міцніше в руки та встаю. Швидко покидаю кабінет. Прямую до вітальні. – Де саме ви грались? – запитую поспіхом спускаючись по сходам. 

– На вулиці, – схлипує. 

– Зрозуміло, – киваю, підтискаючи губи. От же не пощастило. 

Виходжу на вулицю і бачу шокуючу картину. Няня розвалилась на асфальті й голосно ридає. Я ставлю малого на землю. Підходжу до жінки. 

– Амеліє Карпівно, що сталось? – запитую з похмурим виглядом. – Стасе! – кричу на все горло. І, де той чортів водій? Все летить не так, як потрібно. І, саме в такий день. Кривлюсь, мов з'їв кислого лимона й дивлюсь на цю горе няню. 

– Здається я зламала ногу, – скавучить та. 

Господи за, що мені це... – прикладаю пальці на перенісся. Починаю масажувати. Голова страшенно болить. Хочеться зараз на когось визвіритись. 

– Бос, кликали? О-о-о, – застигає мій водій з відкритим ротом, споглядаючи на цю німу картину. 

– Розберись тут. Визви швидку і подзвони охоронцям. Їхні вихідні на свята скасовуються. Тепер їм доведеться няньчитись з Марком, – Стас відразу біліє. Мій тон холодніше зимового асфальту. Розумію, що перегинаю і тут малий, але нічого не можу з собою вдіяти. Я такий, який є. Хоча мене таким зробили. – Через пів години готуй машину, – додаю й беру переляканого сина на руки. 

– Слухаюсь, бос, – гримить мені у спину. – Амеліє, ну як ви, так? – чую скрипучі слова і швидко заходжу в дім. 

– Ну, що, принце, – зітхаю. – Тепер тебе будуть няньчити Вал і Баз, – посміхаюсь до малого, тереблячи за звичкою його волосся. 

– А Снігуронька? – запитує ображено. Надуває свої пухкенькі губки. 

– Що, Снігуронька? – перепитую, хмурячись. 

– Я хочу, щоб мене няньчила Снігуронька! – верещить так, що я кривлюсь. От неслуха. Весь у батька. 

– Снігуроньок не існує, – плескаю його по маленькому плечі. 

– Хто таке сказав? Тобі збрехали, таточку. Я знаю, що вони існують, – підморгує мені й ладе маленьку ручку на мою голову. Теребить волосся. Мій пацан. 

– Можливо, – тисну плечима. – Тоді давай так. Поки ти посидиш із моїми хлопцями, а потім буде тобі Снігурка. Домовились? – підморгую йому. 

От чому, я з ним такий ніжний? Не люблю це відчуття. З усіма, мов холодна стіна, а з ним, мов ваніль. Правильно, бо він моя копія. Якби не він, я б уже давно з'їхав з глузду. 

– Згода! – киває головою, обіймаючи мене за шию. Потім цілує за звичкою в щічку і біжить у напрямку своєї кімнати. 

Я сміюсь, мов хлопчисько. Тільки з ним мені добре. Всі інші, то лише прислуга. 

Повертаю голову у бік Стаса. Знав, що він за спиною.

– Розповідай? – холодно обдаю. 

– Амелію забрала швидка. Рідним її,  подзвонив. Вал, буде за двадцять хвилин, а от до База я додзвонитися не зміг, – гнівно пропалюю холодним сталевим поглядом. Стас топчеться на місці і опускає погляд. 

– Добре, тоді готуй машину. Мені потрібно встигнути на зустріч, а потім на корпоратив, – хмурюсь, йду до свого кабінету. 

Проводжу пів години за перевіркою документів. Беру телефон і набираю до свого секретаря. 

– Васю, все готово до зустрічі? – запитую в'яло.

– Так. Корпорейшн, уже на під'їзді, – говорить вона чітким голосом. 

– Добре, я вже виїжджаю, – кладу слухавку й йду до виходу. 

Шукаю очима малого бешкетника і знаходжу його у вітальні. Він нависає над Валом. Ох, і малий. 

Прикриваю очі на кілька хвилин, зітхаючи. 

– Бос, доброго дня, – чую голос Вала. 

– Доброго, – киваю головою. – Марку, я буду їхати. У татка важлива  зустріч, але обіцяю знайти тобі Снігуроньку, як найскоріше, – посміхаюсь, цілую малого в чоло. 

– Тільки не обмани, – показує мені вказівний палець. – Знаю я тебе. Потім твої Снігуроньки соромлячись тікають, – закочує очі до стелі, а я давлюсь сміхом. Ну звісно. Який татко, такий і малий. 

– Розумник, – тереблю рукою його по волоссю. – Цього разу я не підведу, – ще раз цілую його в чоло та йду. 

Тепер питання. Де мені знайти Снігурку? Потім. Все потім. Хай зустріч спершу пройде так, як я хочу. А потім і Снігурки, і навіть стриптизерки. 

– Стасе, тільки не повзи, як черепаха, – закочую очі й берусь за планшет. Потрібно все ще раз перевірити, щоб потім не було нестиковок. 

Не проходить десять хвилин, як Стас шумно гальмує. Я нахиляюсь вперед і гепаюсь чолом в сидіння. Чорт! 

– Стасе, твою матір! – волаю на всю машину. 

– Я ледь не збив людину, – чую страх в його голосі. 

Опановую себе. Відкладаю біль на другий план й беру себе в руки. Дивлюсь на переднє вікно та бачу перелякану, бліду, Снігурку. Що? Мені сьогодні просто щастить. Зірвав такий джекпот. Як з небес упала. 

Виходжу перший. Стас позаду мене. Бачу картину Рєпіна. Молоде дівчисько легко посміхається, а потім закочує очі. Тримається за поранення, як та кішка перед смертю. Що далі? А далі те, що вона починає падати назад. Холодію всім тілом й підскакую до неї. Встигаю зловити тендітну постать у свої руки. Нахиляюсь, щоб провірити пульс. Жива. Пульс занадто голосний. Що це? Вирішую завезти до лікарні. Мало, що там. Ще піде та заяву на мене накатає. Мені на початку виборів такого лайна не потрібно. Сідаю зі Снігуркою в машину. Кладу її голову собі на коліна.