Пролог

Пролог

Я накидаю на себе сріблясте пальто, до колін. Зриваюсь з місця й починаю бігти. У мене менше ніж сорок хвилин, а потрібно дістатись до кінця міста. Чорт! Знову Надійка відпросилась, а мені перепали її замовлення. Своїх з головою вистачає, а тепер аби тільки о другій ночі повернулась.

Чим душ біжу до автобусної зупинки не бачачи нічого навколо. От не була б, я такою душевною, то вік би не погодилась на роботу подруги. Це просто якийсь капець. Головне ще й почала кліпати своїми щенячими очима, аби я тільки погодилась. А я знову не змогла відмовити. 

Добігаю до зупинки. Автобуса ще немає. Потрібно трішки почекати. Ноги трясуться від нервів. Білі чобітки б'ються об засніжений асфальт. Хочу все швидше закінчити і додому. В тепле ліжечко.

Забігаю до автобуса, ледь не падаючи на одного з пасажирів. 

– Вибачте, – випалюю лякаючись. На мене таращаться великі грубі очі. Я обвожу поглядом громилу і страхітливо відводжу очі. Роблю крок у бік, щоб спастись. Відходжу. Хух. Ледь не втрапила в халепу. Оце так робота у мене. Хоча б транспорт дали. Так, ні. Навіть вночі пішки сама добирайся. Наше агенство, взагалі, знахабніло. 

Кривлюсь, мов з'їла зубчик часнику. Починаю підтискати під себе губи. Не можу нічого з собою вдіяти. В думках, як завжди роїться. Важко зітхаю, чим привертаю увагу половину автобуса. Опускаю погляд в підлогу і чекаю своєї зупинки. 

Через пів години  біжу по тротуару. Потім перебігаю дорогу. Чую гуркіт тормозу. Запах шин врізається в ніс. Я перелякано повертаю голову, ледь не падаючи на п'яту точку. Машина. Дорога машина впирається мені прямо в живіт, а в очах застигає страх. 

Ледь не втрачаю свідомість. Хоча треба було. Бачу, як вилазять два громили і йдуть у мій бік. Голосно ковтаю клубок нервів і посміхаюсь, мов застигла дурепа. 

Не знаю, що робити. Панічно кусаю палець. Закочую очі. Пробую вдати, що мені погано. Ось! Любонько, ти геній. Прикинься мертвою, як це роблять сурикати. Склади лапи і все. Вони твої. 

– Ох... – важко хриплю. Однією рукою тримаюсь за капот, іншу приклала до живота. Подумую, як краще звалитись на землю. Зроблю це красиво, як в серіалах. Тільки от боюсь, що ніхто мене не зловить, як там. Ще раз видихаю і роблю спробу втрати свідомості. Падаю назад, очі закочую. 

Молодець, Любонько, тепер залишилось вдати з себе тяжку хвору і ти у цілі. Тобі нічого не буде. Гарний план. Та ти, прямо, актриса року. Так усе реалістично. 

Я продовжую падати і відчуваю, що мене ловлять сильні, мужні чоловічі руки. Та, що б мене!

Мене дійсно зловили, як в серіалі. Ова! 

Чоловічі руки обвели мою худощаву фігуру, мов лещата. Стає важко дихати. Дорогий парфум врізається прямісінько в ніс, від чого хочеться чхнути. Але я терплю. Зараз неможна. Розкриється весь план. 

– Дівчино, ви в порядку? – запитує з владними нотками. Проводить по моїй щоці руками, спускаючись до шиї. Я здригаюсь. По тілу наче струмінь пройшовся. Ух... Стає так спекотно в пальтечку, що хочеться роздягнутись. – Пульс пришвидшений, жива, – говорить з важким видихом. 

– Бос, що нам робити? – чую ще один голос громили. 

– Відвеземо її в нашу лікарню. Хай оглянуть. Хто зна, як її вдарило. Може щось пошкодило, – говорить сурово, а мені відразу хочеться сховатись. Матінко! Вони такі грізні. 

Чоловік підіймає мене над землею, мов пір'їнку. Несе до машини. Не ворушусь. Хочу так чхнути, що страх, як крутить у носі. Чоловік сідає разом зі мною. Трішки відсовується, кладе мою голову собі на коліна. Машина рушає і моє серце завмирає. Що робити? 

Мені потрібно якось втекти. Щоб його! Це все Надійка вина. Не може нормально на роботу ходити, а я втрапляю через неї у різні халепи. Тепер соромно до зуду в зубах. Якщо він дізнається правду, то зітре мене з лиця землі. Потрібно валити і швидше. Але як? Ми в машині, а вона їде. 

Чую сопіння над своїм вухом і відразу стає лячно. Оце так пригода. Ще й на свято спізнилась. Я влипла. Такого мені начальниця точно не пробачить. Та ще гримза. 

Я сіпаю повіками і чоловік нахиляється до мого обличчя. Запах парфумів знову крутить мені ніс. Я не витримую. Чхаю так, що гуркіт розноситься по всьому автомобілі. 

– Щоб тебе! – чую крик водія і здригаюсь. Розплющую очі й зустрічаюсь з поглядом сталевих сірих очей. Вони вивчають мене. Випробовують на міцність. 

Проводжу по незнайомому обличчі поглядом, роздивляюсь. Неймовірно красивий, привабливий чоловік: виразні вилиці, акуратний ніс, повні губи, ямочки на щоках, густі брови й каштанове волосся. А, які у нього глибокі сірі очі. Ммм... Та й все інше теж нічого. Розстебнута на один гудзик сорочка, під якою видніються гори м'язів. Я голосно ковтаю. Відводжу погляд в бік. Розумів, що мене розкусили і потрібно швидко тікати. 

Підірвусь з місця, б'ю потилицею чоловіку прямо в ніс. Він скрикує. Прикладає руку до пораненого місця.

– Ой, вибачте! – починаю істерично панікувати. Кладу руку на чоловічі груди. Машину сіпає і я лечу рвучно рвучи сорочку незнайомцю. Гудзики летять чорт знає куди. Незнайомець сидить переді мною оголений. Я встигла побачити міцні кубики пресу. Гарний зараза. 

– Ох, матінко! – кричу, повертаю голову в бік. Заплющую очі. Пробую заспокоїти своє збожевіле серце. – Вибачте, – шепочу, чую голосне сопіння у себе за вухом. Сопить так, немов бик на арені. 

Я боюсь повертати голову. Боюсь дивитись на цього звіра. Стає лячно. Не знаю, що робити далі. 

– Поверни голову, – владно наказує. 

Я зіщулююсь й обережно повертаюсь. Очі, звісно, тримаю закритими. Соромлюсь до тремтіння в колінках. Страх якийсь. 

– Розплющ очі, – ричить так голосно, що я підстрибую на місці. 

Виконую його наказове прохання і дивлюсь у палаючі люті очі. Опускаю погляд вниз, бачу бездоганне тіло. Рельєфні кубики так і манять доторкнутись до них. Боже... Любо, ти знахабніла й здуріла. Але нічого не можу з собою вдіяти. Моя рука машинально сама торкається чоловічого пресу. Незнайомець здригається, але руку не забирає. Я не можу підняти очей. Соромно, що капець.