Розділ сьомий

Катерина

Мені знадобився деякий час, аби знайти в собі бодай трошки сил для спротиву. Гліб вже встиг відволіктися на документи і навіть не дивився в цю мить на мене. Тому я простягнула руку, торкнулась його, змушуючи випустити папірці з рук, і сфокусувала на чоловікові строгий погляд.

– З ва… з тобою?! – здивовано вигукнула я, намагаючись не видати одним махом щось типу «це ж непристойно» і «за що мені таке неймовірне щастя».

– Ну, так. Ти ж моя наречена.

– Фіктивна.

– Про це ніхто не знає.

– Ми про це знаємо. Мені здається, цього досить.

– Ну то ми можемо про це забути, – розсміявся Ісаєв. – Знаєш, в мене є одна чудова новорічна традиція. Кожного Нового року я…

Заманює чергову Снігуроньку до себе у ліжко, зваблює її, а потім впевнено відправляє геть, сказавши колективу, що з нареченою розійшовся по обставинам, що геть не залежали від нього?

– Сиджу і роблю звіти.

– Це не дуже романтично, – усміхнувшись, відмітила я.

– Без сумніву! – кивнув Гліб. – Але, розумієш, мої батьки хоч і були б раді мене бачити, живуть в іншій країні. І частіше за все в мене просто нема часу до них літати. Тим паче, в ніч з тридцять першого на перше, коли другого на роботу. А з відпусткою нічого зазвичай не складається. Друзі… В мене їх небагато, а у тих, що є, свої сім’ї. Дружина, дитина… Чи кілька дітей. Звісно ж, вони святкуватимуть з ними. Брат знайде компанію і без моєї участі.

Я невпевнено кивнула. Що ж… Новий рік я зустрічала з батьками, і це було наше улюблене сімейне свято. Мама ніколи не брала замовлення на саму новорічну ніч, щоб провести цей час в колі сім’ї. Але зараз вона поставила мене перед фактом. А я була досить непокірною, щоб не погодитись на ці умови. З Лясиком! Виступати! Вона ще б заміж мені за нього вийти запропонувала!

– Ну то що, – протягнув Гліб, – ти згодна?

Така раптова пропозиція загнала мене у глухий кут. Я тільки й могла, що дивитись на Ісаєва і швидко-швидко моргати, не в силах прийняти яке-небудь адекватне рішення. Він же присунувся ближче, накрив мою руку своєю і так посміхнувся, наче збирався цією посмішкою загнати мене в могилу. Серце в грудях зайшлось, наче божевільне, заколотилось в спробі пробити діру в грудній клітці.

– А с-співбесіда? – трохи затинаючись від несподіванки, спитала я.

– Результати співбесіди не залежать від того, погодишся ти чи ні, – знизав плечима Гліб. – Так що може про це не турбуватись. Тебе й так прийнято на роботу.

Я здивовано поглянула на нього.

– Так? Але резюме… І рекомендаційний лист…

– Не відкрили б мені взагалі нічого, – дуже спокійно відповів Ісаєв. – Вчора ти за п’ять хвилин знайшла помилку, для пошуку якої мені довелось би витратити, м’яко кажучи, немало часу. Після того, як я потягнув за потрібні ниточки і ще до нового року відшукав людей, що, як виявилось, зовсім не добра бажали загальному ділу. Можна сказати, ти врятувала мені немалий відсоток доходу.

Я ковтнула слину.

– Але ж це було всього одного разу… Може, мені просто пощастило?

Ідіотка! За таку пропозицію хапатись треба руками і ногами, стверджувати, що я – краще, що могло тільки статись з фірмою Гліба, а не сидіти і думати, що це, можливо, випадковість, і взагалі, як він може брати мене на роботу, не перевіривши! Ну хто тягне мене за язик? Радіти треба! Радіти і сміливо казати про те, що я обов’язково буду корисною на цій посаді!

А не відводити очі, червоніти, затинатись і стверджувати, що це може бути помилкою і надто швидкими висновками.

– В тебе буде випробувальний термін, стандартний. Звичайно ж, оплачуваний. Якщо все буде так само добре, як і при першій спробі, то, звісно, заключатимемо контракт на кілька років, – спокійно промовив Гліб.

Навіть якщо його щось в житті і хвилювало, це геть не відображалось в нього на обличчі. Мене взагалі вражало те, як він вмудрявся обходити без жодної зайвої емоції, дивився на мене зі спокійною, м’якою посмішкою, наче не відбувалось взагалі нічого важливого.

Я ж відчувала себе так, наче от-от злечу в повітря від неймовірного відчуття щастя, що переповнювало мене.

– Виділимо тобі окремий кабінет, – продовжив Гліб. – Тут поруч. Роботи достатньо, але, я думаю, перший день тобі для того, щоб освоїтись. Завтра все одно вже вихідний, так що чекати, що хтось працюватиме тридцять першого грудня дуже наївно. Можна навіть не приходити. А після свят перейдемо до своїх службових обов’язків.

Я швидко-швидко заморгала. Шум в вухах заважав розчути до кінця, про що ж він говорив. Гліб посміхався, і мені все здавалось, що він жартує. Крім того, жар його близькості міг запаморочити голову кому завгодно. Не тільки мені одній.

– Ей! Ти не рада?

– Звичайно ж, рада! Дуже рада! – запально вигукнула я. – Просто не чекала і…

– Треба більше вірити в себе, – підморгнув мені Ісаєв. – І все буде чудово. Ну… З роботою розібрались, – він посміхнувся. – А тепер перейдемо до іншого, більш важливого питання. Що на рахунок святкування Нового року?