Відмовити Церберові Алекса не посміла.
Гра в запитання-відповідь продовжувалась, ще кілька співробітників отримали свої подарунки, але ніяких інших казусів не відбулось. Я майже з полегшенням оголосила перерву на коротке застілля, тим паче, як раз прийшла доставка з ресторану. Хтось майже не торкнувся страв, хтось, навпаки, накинувся на їжу так, наче не їв увесь день – може, так воно і було, - і я прийняла рішення просто не заважати людям.
Вони вже й переговорювались, і сміялись. Здається, багато кому не треба були жодні Дід Мороз та Снігуронька в якості ведучих.
Лясик вважав інакше.
…Як я вмудрилась за ним не встежити – не знаю. Однак ще хвилину тому Дід Мороз стояв в куточку і жував якусь цукерку, а зараз вже застиг біля мікрофону.
- Наступний конкурс – монетна естафета! – гордо оголосив Лясик, згадуючи найдивніший конкурс з усіх, що я лише бачила у сценарії. – Мені треба десять учасників! Учасники розділяються на дві команди. По одному гравцеві з кожної команди затискає монетку між ногами трохи вище колін, - Лясик продемонстрував дві великі монети, здається, якісь ювілейні, чи як вони там називаються, - і біжать якомога швидше відведену дорогу, обігаючи відмітку… - він призадумався, але в результаті просто поставив в кутку імпровізованої сцени велику такую фігурку Діда Мороза. – Біжуть назад і передають монетку-естафету наступному учаснику!
Я перехопила незадоволений погляд Гліба і лише знизала плечима, показуючи, що до конкурсу бігів з монеткою не маю жодного стосунку. Він лише гмикнув, явно не оцінивши подібну ініціативу, відкинувся на спинку свого стільця, взяв в руки келих вина і, здається, збирався просто спостерігати.
Цей конкурс більше підійшов би для дітей… Ну, чи якогось іншого колективу, а не для вихолених офісних пані та чоловіків в строгих костюмах. Я з жахом уявляла, як всі ці люди, затиснувши монетку між колін, почнуть бігати.
- Приєднуйтесь! – підігнав Лясик. – Ті, хто ще не заробив свій новорічний приз, беріть участь!
На обличчях тих, хто все-таки подарунок вже мав, читалось щире полегшення. Я бачила, як зітхнув Цербер, вочевидь, насолоджуючись тим, що йому не доведеться бігати з затиснутою між колінами монеткою.
Лясик же дивився на присутніх так, наче вони були зобов’язані відчувати неймовірний ентузіазм. Ще й підганяв їх. Я, якщо чесно, відчувала себе дуже незручно і щиро сподівалась, що хоч мені не доведеться бігати, якщо учасників не вистачить.
Якось нашкребли дев’ять бажаючих.
- А ще один? – Лясик уважно оглянув присутніх, а потім видав найбільшу дурницю, до якої лише мін додуматись. – Гліб Миколайович, а давайте ви! А то лишитесь без подарунку!
Враховуючи те, що Гліб на ці подарунки сам же і виділяв бюджет, навряд чи він дійсно збирався їх отримувати.
- Дякую, - осміхнувся він, - але я якось обійдусь без призу. Мені більше до душі позиція спостерігача.
- Ну як так-то! – обурився Лясик. Його басовитий дідморозівський голос майже збився на звичний тонкий та неприємний, але Іларіон встиг виправитись. – Недобре відмовляти Дідусеві Морозу в участі у конкурсі! Нумо, нумо!
- Я лишусь спостерігачем, - холодно, вже без тіні гумору в голосі промовив Гліб.
Лясик не вгавав. Він явно збирався заперечити, але я, розуміючи, чим закінчиться суперечка з начальством, втрутилась сама.
- Дідусю Морозе, - промовила тихо, - то, може, ти сам на своєму прикладі покажеш, як то воно – правильно бігати? Якраз не вистачає одного учасника. Очоль одну з команд! А я, Дідусю, прослідкую за тим, щоб ніхто не порушував правила!
Іларіон аж посірів від несподіванки і подивився на мене, як на ворога народу. Я ж рішуче підійшла до нього ближче, відібрала мікрофон і підштовхнула ближче до учасників. Ті, трохи засмутившись через перспективу змагатись з начальником, явно збадьорились.
- Ну, мені ж не призначений подарунок… - забурмотав Лясик.
- То ти, Дідусю, спочатку виграй. А потім діли подарунки, - підморгнула я. – Давай-давай. Порадуй онученьку.
Лясик все-таки приєднався до естафетчиків. Вигляд в нього був неймовірно сумний, зате команда, здається, ніскілечки не засмутилась, що програла, настільки смішно виявилось спостерігати за Дідом Морозом, що як-небудь перебирав ногами.
…Конкурс закінчився, призи в результаті вручили всім учасникам – співробітників в залі було багато, і я розуміла, що подарунки треба дати всім. В мішку виявились здебільшого невеликі, але досить цінні речі, але в народ відправилась і мультиварка, куплена одній гарненькій дівчині, судячи з обручки на пальці, одруженої. Вона зраділа їй чи не більше, чим решта – своїм подарункам, з чого я зробила висновок: явно прописувала цю мультиварку в числі своїх бажань. Ну що ж, я хоч не дарма зривала спину.
Мішок помітно спорожнів, і я, зав’язуючи його, спробувала таємно прочитати частину сценарію і знайти ще один конкурс, що був би більш-менш адекватним. Однак Лясик, як завжди невчасно, знову взяв ініціативу в свої руки.
- А тепер танці на газетах! – повідомив він, добуваючи незрозуміло звідки цей чортовий реквізит. – Треба сім пар! Кожен стає на свій лист. Коли музика зупиняється, складаємо лист навпіл і знову танцюємо, і так – поки не визначиться переможець, той, що протримається довше за інших… Гліб Миколайович! – Лясик глянув на Ісаєва, як на особистого ворога. – Тепер-то ви вже не відвертитесь.
#3714 в Любовні романи
#1785 в Сучасний любовний роман
#1018 в Жіночий роман
Відредаговано: 11.02.2021