Розділ перший

Катерина

Мій план був просто ідеальним.

Опинившись у холі, що вражав одночасно своїми розмірами і дорожнечею новорічного декору, я тільки зайвий раз впевнилась в цьому. А побачивши, як охоронець виставляє за двері якусь занадто нахабну дівчину, була готова подякувати всім богам, а заодно своїм батькам за те, що виросла такою геніальною та не стала йти напролом. Інакше мене б погнали зі співбесіди так само, як і всіх інших дівчат.

Я подивилась у відображення в дзеркалі і незадоволено насупилась. Снігуронька з мене, звісно, ще та: блакитна, розшита блискітками і підбита хутром шуба смішно стирчала і явно була мені не за розміром, очі налякано світились, а до білявості мені, шатенці, було як до неба пішки. Але я тільки сильніше натягнула шапку на вуха і усміхнулась рецепціоністці максимально радісно, протягуючи акредитацію на вхід.

– Снігуронька, – задоволено доклала я, поправляючи завелику на мене шубу. – На сьогоднішній захід.

Рецепціоністка зміряла мене уважним поглядом і про всяк випадок уточнила:

– Олена Снігирьова?

– Звісно ж! – завірила її я.

Жінка, що посміхалась з фотографії, була майже така ж, як і я. Забудемо про те, що фотографія там десятирічної давнини, і на ній вона все одно старша на ті ж десять років, ніж я-нинішня.

– Ви дуже гарно виглядаєте, – відмітила недовірливо вона.

– То мене погано фотографують, – фиркнула я, тикаючи пальцем в акредитацію. – Завжди кажуть, що я поруч зі своєю донькою не як мати, а наче подружка! А їй, між іншим, вже двадцять три.

Так, мені двадцять три. І зараз я вперто намагалась прикинутись власною матір’ю в ролі Снігуроньки, щоб потрапити в кабінет до Гліба Ісаєва з однією дуже простою метою…

Пройти співбесіду, ага.

Про Гліба Ісаєва мріяли всі без винятку. Він був ще молодим, але вже багатим, кажуть, дуже красивим, а ще – геть схибленим на власній роботі. І в нього в офісі існувало суворе правило: ніяких службових романів. Але я і йшла сюди геть не за службовим романом! Я просто мріяла зайняти посаду аналітика, що якраз звільнилась у нього на фірмі. У мене були чудові рекомендації, червоний диплом і навіть нормальний досвід роботи, а ще – талант, який, як казав мій викладач з університету, робить різницю.

Але при всіх перевагах Гліба Ісаєва в нього був один дуже суттєвий недолік. Втомившись від десятків дівиць, що мріяли вийти за нього заміж, він свято думав, що прийняти на роботу незаміжню молоду дівчину означало приректи себе на одруження. А аналітик Ісаєву потрібен був не кабінетний, а такий, що всюди його супроводжуватиме і здатен зробити швидкий висновок щодо ситуації.

Я могла!

Але, здається, про мене цей чортів мільярдер зробить висновки в десять разів швидше, ніж я встигну хоча б нявкнути про власні чудові рекомендації і про те, що, між іншим, прію працювати, працювати і ще раз працювати!

Тому я розробила, без сумніву, ідеальний план. Проникнути в офіс під виглядом Снігуроньки, потрапити до Ісаєва в кабінет, а там його змусити як завгодно, хоча катуванням, провести співбесіду! Якщо все закінчиться вдало, то в мене буде найкраща робота в місті! А якщо ні… Ну, я знайду інший спосіб.

О так, ще треба в цього Ісаєва не закохатись. Але я навіть не сумнівалась, що тут без шансів. Ніякі насуплені мільйонери мене не цікавлять. По-перше, десять років – то таки суттєва різниця. А по-друге, щоб відволікти мене від улюблених чисел, чоловікові доведеться добре постаратись. Жодного нещасного, готового розділяти мої специфічні інтереси, я поки не зустрічала, тому знала: не паду жертвою чар Гліба Ісаєва, навіть якщо він зваблюватиме мене!

Та й навряд чи йому це треба.

– Ну що ж, Олена, проходьте, – кивнула рецепціоністка. – А Дід Мороз, пробачте, де?..

– Дід Мороз поки запізнюється, – зі сліпучою посмішкою заявила я. – Він буде приблизно через півгодини. Самі розумієте, столиця, затори… Але ж це не страшно? Свято ще не почалось?

– Не почалось, – зітхнула дівчина. – Але наш шеф просто схиблений на пунктуальності.

– Я все йому поясню, – пообіцяла я. – Може, мені варто піднятись до його кабінету, щоб все розповісти? Пояснити, чому нема Діда Мороза…

– Можливо, – не стала заперечувати рецепціоністка. – Але Гліб Іванович не любить, коли заходять на його особисту територію…

– Я врахую, – пообіцяла я.

Мені посміхнулись та вказали на ліфт. Я швиденько сховала акредитацію в кишеню і схопилась за мішок з подарунками, прекрасно розуміючи дві речі: по-перше, Снігуроньку мені таки доведеться зіграти, щоб мама не отримала по шапці і не вилетіла з роботи, а по-друге, Діда Мороза можна не чекати. Яке там!

Дід Мороз, що носив горде ім’я Іларіон, а в простонародді був просто Лясик – тридцятирічний неодружений дурень, любитель смачно поїсти, а потім солодко поспати. Лясик не сумнівався, що Олена, моя мати, повинна видати за нього свою доньку – тобто мене. Якого біса Лясик був в цьому впевнений, я не знала, просто не стала уточнювати. І скористалась його слабкістю. Сьогодні зранку Дід Мороз притягнув костюми та подарунки до нас додому, сів поїсти і так солодко заснув на дивані, що я, проявляючи турботу, не стала його будити. Нарядилась в костюм, прихопила мамину акредитацію та мішок з подарунками заради маскування і кинулась до своєї мрії, такої бажаної роботи.