Частина 2

- Я повернуся, і ми продовжимо... - сказав Олексій, прямуючи до вхідних дверей.
Поглянувши на монітор, що висить на стіні, він чомусь не натиснув на кнопку відкриття дверей, які виходять на вулицю, а вийшов сам.
Буквально за хвилину Олексій повернувся, а слідом за ним увійшов поліцейський. Мене аж у жар кинуло! Я зовсім забула, що мала передзвонити Олені!!!
- Як бачите, Снігуронька в цілості. - як ні в чому не бувало, сказав Олексій.
Поліцейський нудним поглядом пробігся по мені, а потім, піднісши рацію до лиця, вимовив:
- Снігуроньці дали притулок, обігріли, вона і розтанула.
У відповідь на це на зворотному кінці зв'язку почувся басистий сміх.
Знову повернувшись до хазяїна будинку, поліцейський озвучив:
- Ну що ж, пане... - глянувши на лоб Олексія, він додав - Сніговику,
платити за хибний виклик будемо?
- Точно! Сніговик! - відклеївши стікер, сказав Олексій. 
Він промовив це так, ніби й не чув про щойно озвучений штраф.
А потім, подивившись на мене, впевнено додав:
- Я б ніколи не відгадав, - потім хитро посміхнувшись, промовив- І ти б залишилася тут назавжди.
Від цих слів у мене чомусь по шкірі побігли мурахи.
- То що платитимете? - нагадавши про себе, промовив поліцейський.
- Звичайно! Ходімо, я вас проводжу. 
І підморгнувши мені одним оком, Олексій пішов надвір разом із представником правопорядку.
Я одразу ж кинулася до шубки Снігуроньки, в якій лежить мій телефон. Подивившись на екран, я відчула як щоки горять від сорому. Десять пропущених дзвінків від Олени. А головне чомусь відключено звук, як я примудрилась це зробити – незрозуміло?
На відміну від мене, Олена взяла слухавку одразу.
- Я сподіваюся, що він вартий моїх переживань. – почувся скептичний голос чергового менеджера.
-Хто? Про кого ти говориш? - здивовано питаю я.
- Ну, я не знаю... Про Олексія, чи все-таки Романа. - продовжує з мене жартувати Олена.
- Хазяїна звуть Олексій, а Роман - це його друг. Слухай, Олено, вибач мені, будь ласка! Я таки залишилася відпрацьовувати замовлення, але зовсім забула, що мала тобі передзвонити, а звук на телефоні виявився відключений. Пробач! Пробач мені! - благаючи простягла я.
Олена, безумовно витримала належну паузу, а потім зітхнувши, вимовила:
- Ну гаразд, але з тебе подробиці! Я хочу знати все!
- Добре,  добре. - швидко відповіла я, не до кінця, правда, розуміючи про які подробиці йдеться.
Закінчивши розмовляти, я поклала телефон назад у кишеню шубки та дістала купюру, яку мені раніше дав Олексій.
Розвернувшись, наткнулася на глузливий погляд сріблястих очей.
- Поліцію, отже, викликала. Так?
- Вибач. Так ніяково вийшло. Коли спочатку була плутанина за тією адресою я приїхала чи ні, та ще й двері вхідні виявилися замкненими - я занервувала і зателефонувала черговому менеджеру нашого агентства. У екстрених ситуаціях вони мають викликати поліцію. Але коли ми всі з'ясували, я забула їй передзвонити та сказати, що зі мною все добре. Ось я віддаю гроші, які ти мені заплатив – це в рахунок штрафу за хибний виклик.
– Не треба нічого мені повертати. Краще виконай одне моє прохання... - дивлячись мені в очі, вимовляє Олексій.
– Яке? – уточнюю я.
– Зустрінь цей Новий рік зі мною. - підходячи ближче, і так само, не відриваючи погляду, каже він.
Мовчу в розгубленості, не знаючи, що сказати.
- Якщо на тебе не чекає твій хлопець, звичайно. - додав Олексій.
При цьому в його голосі почулося незвичне хвилювання. Це прохання стало для мене, м'яко сказати, несподіваним. У результаті єдине слово, яке я змогла вимовити, було:
– Ні.
Олексій, щоправда, не розгубився, і злегка задумавшись, уточнив:
- Ні - ти не хочеш зустрічати зі мною Новий рік, чи ні - на тебе ніхто не чекає?
- Ніхто не чекає. - відповіла я.
І вже буквально через секунду я впевненіше промовила:
- Буду щаслива зустріти цей Новий рік із тобою.
Хоча насправді на мене чекали одногрупники в одному з нічних клубів, але мені раптом захотілося прийняти пропозицію Олексія. І не буду брехати сама собі: це не тільки через бажання скрасити його самотність у Новорічну ніч. Мені й самій приємна компанія цього чоловіка.
Коли Олексій дізнався, що я залишаюся, то його обличчя осяяла така щаслива посмішка, яку ще на початку нашого знайомства, я навіть не мріяла побачити.
– А я вже щасливий. - відповів він, чим збентежив мене ще більше.
- А що робитимемо? - запитую я, щоб розрядити, так би мовити, обстановку.
- А що зазвичай роблять? - задає мені він зустрічне питання.
- Хіба ти не знаєш? - здивовано перепитую я.
– Знаю, а точніше знав, але забув. Я давно не святкую це свято.
Повисла пауза. Трохи подумавши, я пропоную:
- Почнемо з того, що трохи прикрасимо кімнату. У мене серед реквізиту для конкурсів є пухнастий дощик та невелика світлодіодна гірлянда.
– Давай. – погодився Олексій.
Ми почали прикрашати вітальню. І, попри те, що прикрас було небагато, але навіть їх вистачило, щоби створити новорічну атмосферу.
- Я вперше за довгий час шкодую, що у моєму будинку немає новорічної ялинки. - говорить Олексій.
- Так, ялинка б не завадила. – підтвердила я.
А потім, схаменувшись, вигукую:
- В мене ж є ялинка!
Олексій здивовано підняв брову і з сумнівом глянув на мене. Я ж
знову залізла у свій бездонний мішок і дістала з нього ароматизатор повітря для машини у вигляді ялинки. При цьому урочисто вигукнула:
-Ось!
- Оригінально! - посміхаючись відповів Олексій і додав. - Такої новорічної ялинки в моєму житті ще не було.
Ми прикріпили її до гірлянди.
- Що далі? - запитує Олексій.
– Зазвичай накривають новорічний стіл. Можу щось приготувати. Щоправда, традиційні страви, скоріше за все, вже не встигну. Але щось цікаве все-таки можна придумати... - відповідаю я.
- Холодильник у повному твоєму розпорядженні. – каже Олексій.
Я попрямувала в кухню, а коли відчинила двері холодильника, то здивуванню моєму не було межі... На полицях стоять піали з салатами: олів'є, шубою та мімозою.
- Так у тебе тут представлене традиційне новорічне меню! – здивовано вигукую я.
Олексій теж заглядає через моє плече в холодильник і вимовляє:
- Це все Людмила – хатня робітниця, яка в мене працює. Я давно заборонив їй прикрашати свій будинок новорічними іграшками. Але щоразу напередодні Нового року вона готує всі ці страви, намагаючись хоч у такий спосіб долучити мене до загального свята. Я намагався викорінити й це, але, як бачиш, все марно.
- Як на мене, то Людмила - просто молодець! Все виглядає дуже смачно. - починаючи сервірувати стіл, вимовляю я.
Олексій допоміг мені накрити стіл, а коли залишалося дві хвилини до початку Нового року, він відкоркував пляшку шампанського. Я завела будильник, щоб ми не пропустили кульмінаційний момент цієї ночі. Коли будильник задзвенів, ми одночасно привітали один одного з Новим роком, а потім зробили по ковтку ігристого напою.
Після цього ми кілька годин без зупину балакали про різні речі. Я ділилася історіями зі свого студентського життя, а Олексій розповідав про смішні ситуації, які траплялися у нього на роботі. І хоч у нього серйозна професія: він юрист, але, як виявилося, казуси на кшталт того, що трапився сьогодні зі мною, бувають і в його професійній діяльності.
В один з моментів я не витримала і поставила питання, яке мучило мене весь вечір:
- А чому ти до сьогодні бойкотував святкування Нового року?
- Я чекав цього запитання... - зробивши ковток шампанського, вимовив Олексій і додав. - Все дуже банально. Колись давно, саме напередодні Нового року, я дізнався про те, що мені зраджує дівчина. І з того часу це свято просто перестало для мене існувати.
Ось знала ж, що швидше за все це делікатна тема, і все одно цікавість взяла гору. Незручно якось вийшло. Навіть не знаю, що у цій ситуації сказати. Але Олексій сам змінив тему.
- У мене до тебе є ще одне прохання... - якось змовницьки промовив він.
- Яка? – обережно уточнюю.
- Зіграй зі мною.
- Ще в одну гру? – питаю я, думаючи, що він має на увазі ще один новорічний конкурс.
– Ні. Зіграй зі мною у чотири руки. – каже Олексій і вже сідає за рояль.
– Що зіграти? – питаю я.
– Тепер твоя черга вгадувати… – вимовляє він, хитро посміхаючись та бере перші акорди.
Я відразу ж впізнала «Лібертанго» Астора П'яццолли – одну з моїх улюблених музичних композицій. Я поспішила сісти поруч з Олексієм за рояль, щоб вчасно вступити. Коли ми з ним заграли разом – це було щось надзвичайне!
Виявилося, що Олексій чудово володіє інструментом. А головне під час гри він немов перетворився: від холоднокровного Кая, який зустрів мене сьогодні на порозі, не залишилося й сліду. Так експресивно передавати характер танго може лише дуже темпераментний чоловік. Коли ми перестали грати, я навіть почала аплодувати нам з Олексієм, але встигла зробити лише декілька ударів долонями, як мене почали цілувати… Причому Олексій цілував із тим самим запалом, з яким щойно грав на фортепіано. Я ніби спробувала танго, яке тільки що прозвучало на смак. Коли я прийшла трохи до тями, сказала:
- На початку сьогоднішнього вечора я навіть уявити не могла, чим усе закінчиться.
На що Олексій, заперечливо похитавши головою, сказав:
- З сьогоднішнього вечора все тільки починається.
Від таких слів з'явилося відчуття невагомості та навіть нереальності того, що відбувається. Наче я в казку потрапила.
- У мене таке відчуття, що я героїня якоїсь казки. - озвучила я свої думки.
- Ти – героїня моєї казки. - уважно дивлячись мені в очі, вимовляє Олексій.
- І, як по-твоєму, ця казка матиме щасливий кінець? – цікавлюся я.
- У неї не буде кінця ... - усміхаючись відповідає Олексій, і міцно мене обійнявши, знову цілує.
Через кілька нескінченно довгих хвилин я, вивільнившись з його обіймів, запитую:
- До речі, де ти навчився так віртуозно грати на фортепіано?
- Скажімо так, у моєї бабусі також були інші плани щодо кар'єри її єдиного онука. – сказав Олексій.
Після цих слів ми разом із ним засміялися.