Частина 1

Історія про Снігуроньку – це мій маленький новорічний подарунок для вас, дорогі читачі.
 

Таксі повільно їде котеджним містечком повз гарні будиночки, що прикрашені різноколірними гірляндами. При погляді на них, відчуття, що Новий рік ось ось наступить, так і переповнює душу. Я захопилася своїми думками та й не помітила, як машина зупинилася, а водій щось каже.
- Він ніби самітник серед усіх цих вбраних будинків.
- Ви про що? - питаю я.
- Я про будинок, що ліворуч. Тобі, до речі, туди Снігуронько. - промовив водій.
І мені здалося, що в його голосі промайнуло співчуття. Я повернула голову вліво і побачила: симпатичний двоповерховий котедж, збудований у такому самому стилі, як і інші в цьому селищі. Але тепер я зрозуміла, що мав на увазі таксист. Цей будинок єдиний не прикрашений новорічною атрибутикою. І на тлі інших ошатних будиночків виглядає якимось самотнім, наче сусіди не запросили його на загальне свято.
Я розплатилася та вийшла з машини. Потім натиснула кнопку дзвінка і стала чекати на відповідь. А поки чекала, розмірковувала про те, що, можливо, люди просто не встигли нарядити свій будинок. Може, вони тільки но переїхали.
Щось довго не відчиняють - подумала я. Поправивши блакитну шубку Снігуроньки, натиснула ще раз на дзвінок. Лише через кілька хвилин двері, нарешті, відчинилися. Я швиденько дійшла розчищеною дорогою до вхідних дверей. Знявши рукавицю, постукала у двері, а потім натиснула на ручку: на щастя, ці двері виявилися відчиненими.
Опинившись у просторому коридорі, я відразу ж радісним голосом вигукнула:
- Снігуроньку викликали?
У відповідь - тиша.
- Аууу! Снігуроньку викликали? - повторюю ще раз.
І тут у глибині коридору, який, певно, веде до вітальні, з'явився силует чоловіка. Він наближався до мене, а я ніби в уповільненій зйомці, спостерігала, як із темряви на світ виходив: високий та стрункий, блакитноокий, темно-русявий блондин. З віком боюся помилитися, але думаю, що він не старший за тридцять п'ять років. Правду кажучи, ну дуже привабливий чоловік! Але є одне але! Це погляд, яким він мене одразу нагородив. Його димчасто-блакитні очі пробіглися по мені, починаючи від кінчиків чобітків і закінчуючи моїми губами. В очі мені він так і не глянув. Мені здалося, що від його погляду в тіло вп'ялися тисячі дрібних крижинок. Настільки холодним був цей погляд. Я одразу ж про себе охрестила його Каєм. Дуже він нагадує героя казки Х.К. Андерсена "Снігова королева".
Тут мене осяяло, що пауза явно затяглася, і я знову повторила свою репліку:
- Снігуроньку викликали?
І тут Кай таки глянув у мої очі, а мене ніби фізично обдало морозним повітрям.
- Скільки тобі років? - задав він мені зустрічне запитання.
Оце такої! Чого це раптом він зацікавився моїм віком? А хоча, може, для людини має значення рівень моєї професійної підготовки?
- Мені двадцять один рік. Якщо Ви переживаєте за рівень моєї підготовки, то не хвилюйтесь, у мене вже достатньо досвіду. - заспокійливо промовила я.
Після цих слів брова чоловіка здивовано поповзла вгору.
- Достатньо досвіду кажеш... - саркастичним тоном промовив Кай і додав. - А твої батьки знають, чим ти займаєшся?
-Звісно! Вони вважають, що практика мені не завадить. - ствердно відповіла я.
- Практика?! - перепитав Кай.
І, як мені здалося, в його голосі прозвучали засуджувальні ноти.
- Єдиний, хто був проти - це моя бабуся. - сказала я.
- Це не може не тішити, що хоч хтось у цій ситуації був проти. – ніби з легким глузуванням вимовив молодий чоловік.
Так, щось ми не з того почали, подумала я і вирішила, нарешті, перейти до справи.
- Будемо чекати дітей, чи мені вже починати?
- Яких дітей?! Що ще діти якісь будуть? - з жахом у голосі питає він.
- Ну так. На ваших дітей чекатимемо? - абсолютно серйозно уточнюю я.
- Довго чекати доведеться...- пролунало якось іронічно.
- Вони вже сплять? - починаючи трохи нервувати, уточнюю я.
- У мене немає дітей.
- А навіщо тоді Ви мене викликали? - запитую, тепер уже серйозно починаючи панікувати.
- Я не викликав. Ти сама прийшла...- відповів господар і вперше за весь час усміхнувся. Причому якось хижо.
Я аж розгубилася і кілька секунд не можу підібрати жодного слова. А ще артисткою розмовного жанру називаюсь!
- Секундочку! Як це не викликали? Ось смс із контактами замовника. І тут вказана ваша адреса: котеджне містечко «Озерне», вулиця Вишнева, будинок №7. Замовник Роман. - випалила я, як на духу, а потім уже не так упевнено перепитала. - Адже Вас Романом звуть?
- Мене звуть Олексій, а як звати тебе?
- Марія. - трохи хриплим від хвилювання голосом, прошепотіла я.
- Ось що, почекай на мене у вітальні, Маріє. Я зараз...
Промовивши це, він пішов кудись у глиб будинку. А я стою, не знаючи, що робити. Першим, що спало мені на думку було: тікати звідси якнайшвидше. Я навіть спробувала це зробити, але двері виявилися замкненими. Потім мене осяяло... Адже я про такі ситуації повинна насамперед повідомляти в агентство, а вони, в разі потреби, викликають поліцію за адресою. Тому я швидко набрала номер чергового менеджера і буквально за кілька гудків почула дзвінкий голос Олени:
- Маріє, ти що вже впоралася так швидко?
- Олено, маю позаштатну ситуацію! Хазяїн дома каже, що не викликав аніматора. Дітей, як виявилося, у нього, взагалі, немає. Що робити?
- Ти приїхала за адресою: котеджне містечко «Озерне», вулиця Вишнева, будинок №7?
- Так, тільки господаря будинку звуть не Роман.
- Нісенітниця якась... Зачекай, я зараз перевірю по базі замовлень. Він поводиться пристойно?
- Так, ось тільки...- відповіла я, а в пам'яті спливла хижа посмішка, якою він мене нагородив наприкінці розмови.
- Що, Марічко? - перепитує в мене Олена.
- Господар кудись пішов, а вхідні двері виявилися зачиненими.
- Спокійно. Ти головне поки не панікуй. Може, він пішов по телефон. Давай так: ти передзвони мені через п'ять хвилин. Якщо ж через десять хвилин я не дочекаюся твого дзвінка - викликаю поліцію.
- Добре. - відповіла я, відбилася і поклала телефон в кишеню.
У цей момент я почула, як Олексій розмовляє із кимось на підвищених тонах. Пройшовши через коридор, я потрапила до просторої вітальні, поєднаної з кухнею. Але голос лунав десь далі. Піднявшись по сходах, я завмерла на середині сходів і побачила, що на другому поверсі відчинено двері, а з них долинає сердитий голос Олексія:
- Романе, ти зовсім здурів?! Раніше ти розважався, надсилаючи мені гламурних ескортниць, а цього разу замовив дитячого аніматора? Ти надто далеко зайшов цього разу!
Пауза.
- Це не смішно. Гаразд, з тобою я пізніше розберуся...
Потім почулося, як Олексій з гуркотом поклав телефон на стіл, і я швидко повернулася у вітальню.
Отже, я таки за адресою приїхала. Ось тільки мене викликав не Олексій, а його друг (чи не зовсім друг) Роман. І, як я зрозуміла з розмови, я не перша, кого він так присилає.
Стою і думаю: що ж тепер робити? Принагідно оглядаючись на всі боки. Дизайн інтер'єру виконаний у сучасному стилі у стриманих коричневих тонах. І ось начебто все дуже красиво і зі смаком підібрано, але без новорічної ялинки та прикрас цей будинок, як зовні, так і всередині, здається якимось похмурим у цю пору року.
- Ну що, Маріє. Я все з'ясував...-прозвучало у мене за спиною.
Повернувшись на голос, я побачила, як господар цього будинку увійшов до вітальні. З огляду на вираз його обличчя, складно сказати, що він зараз думає. Він знову закрився маскою холодної неприступності.
- Ти приїхала за правильною адресою, ось тільки викликав тебе мій друг, у якого погане почуття гумору. Але не хвилюйся, я заплачу за хибний виклик. - промовив Олексій і дістав із гаманця купюру, що набагато перевищує розмір необхідної оплати.
- У мене, на жаль, не буде решти. - вимовляю я.
- Решта не потрібна. Це за завдані незручності. - простягаючи мені гроші, каже Олексій.
Я беру гроші й прямую до виходу. Олексій слідує за мною. Вже у самої двері, я різко розвертаюсь і, дивлячись йому в очі, вимовляю:
– Я не можу взяти у вас гроші просто так! Я мушу їх відпрацювати.
Що дивно і десь несподівано приємно, але я спромоглася викликати хоч якісь емоції на обличчі цього, здавалося б, непроникливого чоловіка. Нехай навіть цією емоцією був – крайній ступінь подиву.
- Яким чином? - склавши руки на грудях і притулившись плечем до одвірка, спитав Олексій.
- Виберіть будь-яку послугу зі списку: я можу провести конкурс чи вікторину, заспівати пісню, організувати квест – обирайте.
- Сумніваюся, що мене зацікавить щось із цього списку, - скептично промовив Олексій, потім наче задумався і додав. - Хоча якусь композицію я зараз послухав би. Але річ у тім, що я віддаю перевагу оперному співу.
Сказавши це, Олексій іронічно посміхнувся, думаючи, що застав мене зненацька.
- Бажання клієнта – закон! - як ні в чому не бувало сказала я і пішла знову у бік вітальні.
Проходячи повз Олексія, краєм ока побачила, як вираз його обличчя почав змінюватися з поблажливо усміхненого на трохи розгублений.
Повернувшись до вітальні, я зняла з себе шубу і шапочку Снігуроньки, залишившись в пишному сарафані. Я дочекалась поки Олексій займе місце в глядацькому залі, а точніше сказати: притулиться спиною до стіни з нудьгуючим виглядом. Потім я сіла за рояль, який дуже доречно опинився тут. Спочатку я пробіглася пальцями по клавішах. Виявилось, що інструмент ідеально налаштований, немов на ньому грають щодня. 
Після цього я почала співати арію однієї з найвідоміших італійських опер. Що цікаво: акустика в будинку просто чудова, майже як в оперному театрі. Поки співала арію, дивилася на відображення Олексія у вікні й тихенько про себе тріумфувала.
Звичайно, скло вікна частково спотворює реальну картину, але навіть у ньому було видно, наскільки господар дому шокований моїм співом. І, що важливо, приємно шокований, оскільки він навіть прикрив повіки вислуховуючись в мій голос. Коли я закінчила співати, за моєю спиною пролунали оплески, а слідом за ними питання:
– Чому з таким сопрано ти працюєш аніматором?
Я насилу стримала себе, щоб багатостраждально не закотити очі до стелі. Повернувшись обличчям до Олексія, промовила:
- Ви зараз кажете точнісінько, як моя бабуся.
- Та, яка проти того, що ти займаєшся подібною практикою? - не в змозі стримати усмішку, спитав Олексій, мабуть, згадавши початок нашого знайомства.
– Саме так. – теж посміхаючись, підтверджую я.
– Її можна зрозуміти. З таким голосом ти могла б зробити кар'єру оперної
співачки.
- Повірте, цю ідею вона методично вкладала мені у вуха з самого раннього
дитинства. Бабуся - викладач з вокалу, тому вона не переставала зі мною займатися, мріючи про те, що колись я заспіваю на Великій сцені.
- Але в тебе, мабуть, інша мрія?
- Інша... - відповідаю я.
- Яка? Якщо не секрет.
- Я зараз навчаюсь на четвертому курсі театрального і хочу стати актрисою.
– Зрозуміло… — задумливо вимовив Олексій і додав. – Що там було ще в переліку твоїх послуг? Мені раптом стало цікаво, які в тобі ще приховані таланти.
Після цих слів в голові промайнуло питання: невже мені вдалося хоч трохи пробитися крізь холодну завісу неприступності Кая?
- Пропоную пограти у гру. Вона дуже весела. Впевнена, що Вам сподобається.
- Ну що ж, Маріє, зіграймо. Тільки в мене до тебе одне прохання... -вкрадливо вимовляє Олексій.
- Яке?
- Звертайся до мене на "ти".
- Я спробую. - трохи повагавшись, відповіла я.
- У чому суть гри? - питає Олексій.
Я сіла на килим, дістала з мішка з реквізитом дві пачки наліпок різного кольору і промовила:
- Правила такі: я пишу на синій наліпці назву казкового персонажа та клею тобі на лоб, а ти пишеш на зеленій наліпці назву казкової героїні й також клеїш мені на чоло. Потім по черзі, ставлячи один одному питання, ми повинні вгадати, що написано на наших наліпках. Хто першим здогадається - той і виграв.
Уважно вислухавши, Олексій влаштувався поруч зі мною на килимі. Я вручила йому зелені наклейки та ручку, а сама взяла пачку синіх. Олексій, не замислюючись ні секунди, одразу щось написав. Я ж кілька секунд вагалася, обмірковуючи, якого героя вибрати. У мене, звичайно, була ідея написати ім'я Кай. Проте я вирішила, що це може виглядати неоднозначно і навряд чи смішно, а хочеться, щоб конкурс був веселим. Зрештою, визначившись, я теж написала ім'я на стікері.
- Ну що, міняємось? - запитала я і піднесла синю наліпку до обличчя Олексія.
Коли зрозуміла, що для того, щоб її наклеїти мені доведеться торкнутися його, чомусь так і застигла з піднятою рукою на півдорозі. Схоже, моя нерішучість розвеселила Олексія, бо його обличчя осяяла хлоп'яча усмішка, а потім він пірнув під мою руку так, що наклейка виявилася приклеєною до його чола. Після цього я думала, що найскладніше вже позаду, але я помилилася...
Тепер Олексію доведеться зробити те саме зі мною. І перед тим, як наклеїти мені наклейку, він кілька нескінченно довгих секунд уважно розглядав моє обличчя, ніби намагався зафіксувати його у своїй пам'яті. Після цього Олексій прибрав неслухняне пасмо волосся із мого чола і лише потім наклеїв довгоочікуваний стікер. Мені здавалося, що я не дихала, поки він все це робив.
Як тільки стікер торкнувся моєї шкіри - я відразу ж випалила:
- Ну що, почнемо? Ти перший запитуй мене.
- Я людина?
– Ні. - заперечно хитаючи головою, вимовляю я і ставлю зустрічне питання. – А я людина?
- Так. - відповідає Олексій і ставить наступне питання. - Я тварина?
– Ні. - відповідаю і запитую. - У мене довге волосся?
- Так. - відповідає Олексій і мрійливо дивиться на мою довгу золотисту косу.
- Ми ж зараз говоримо про волосся героїні, яку ти загадав. Адже так? - про всяк випадок уточнюю я.
Олексій ствердно киває, при цьому хитро посміхаючись.
- Добре, твоя черга. Запитуй. - кажу я.
- Зізнатися чесно, я розгублений... Ти кажеш, що я не людина й не тварина. Я, взагалі то, хоч одухотворена річ?
- Так. - теж, хитро посміхнувшись, відповіла я.
- Це виявилося складніше, ніж я думав... - задумливо потерши підборіддя, сказав Олексій. 
- А я ось спробую вгадати, кого ти загадав... - промовила я і вдала, що серйозно задумалася, а потім вимовила. - Ти загадав Золотоволоску?
Олексій спочатку знову глянув на мою косу, а потім ніби скривджено вимовив:
- Я так розумію, що без досвіду в цю гру на гроші краще не грати, бо можна розоритися. Могла б і фору новачкові дати.
- Просто в дев'яти випадках з десяти мені завжди загадують саме Золотоволоску. - невинно знизуючи плечима, вимовляю я і продовжую, - Я, до речі, через тиждень гратиму в театрі роль Золотоволоски у дитячому спектаклі. Це буде залік по практиці.
- Ну що ж, хоч ти й виграла, але я все одно маю намір відгадати, що ж написано у мене на лобі. І поки я не вгадаю, ти звідси нікуди не втечеш. - підступно посміхаючись, промовляє Олексій.
Тільки я хотіла щось заперечити з цього приводу, як зателефонували у двері.