Розділ 12

Матвій

Мені лишалося їхати якихось хвилин тридцять. Зібрався я швидко, як-не-як не паняночка, щоб макіяж три години наносити чи сукню пів дня обирати. Заскочив швиденько у крамницю по пляшку та солодощі, а потім поїхав по квіти. От же ж зміючка зеленоока, не забула підшпинити за подарунки! Це ж вона мені Новий рік пригадала, сумнівів не було анітрохи. 

Як тільки я побачив на екрані номер Сніжани, то відразу зрозумів, що щось сталося. Бо після її слів на вокзалі, сподіватися, що вона зателефонує просто аби запитати як справи було б занадто наївно. Звісно, я її підставив добряче, нехай і не з власної ініціативи і навіть без свого відома, але ж те що сталося, це прямий наслідок моєї затії. Але такої очікував, я просто від неї остовбенів. 

Я не мав сумніву, що матуся моя дуже енергійна й винахідлива. Та ця її витівка навіть мене приголомшила. Це ж требе було таке утнути! Як їй, а можливо і їм з татом разом, прийшла в голову така «геніальна» думка? Пригадалося, як Сніжка пожартувала про те, що ми й самі не зчуємося, коли нас мама встигне одружити. Якщо виявиться, що у Сніжани така ж енергійна та нетерпляча матуся, то можна вже йти заяву у РАГС подавати.

От тільки, попри моє здивування і обурення вчинком батьків, я зловив себе на тому, що мої губи розповзлися в задоволеній усмішці, ніби я тільки і чекав цієї звістки. Мені було дуже цікаво побачити місто, де народилася і виросла одна норовлива зеленоока відьмочка, що лише за декілька днів встигла мене причарувати, познайомитися з її батьками і знову, хоча й для підтримання легенди, мати можливість обійняти її та пригорнути до себе. І пояснити все лише фізичним потягом було досить складно, хоча я й намагався запевнити себе в тому, що причина такої надмірної уваги до дівчини лише в відсутності в мене протягом тривалого часу якогось особистого життя. Та варто визнати той факт, що після знайомства з Снігуронькою, я й не намагався його хоч якось влаштовувати. А от думки про неї все ніяк не полишали мою голову, особливо після теплого та затишного вечора в її компанії у неї вдома.

- Кохана, зустрічай свого лицаря, що проскакав на залізному коневі багато кілометрів та здолав усіх драконів на своєму шляху, щоб визволити свою Снігову королеву з підступної пастки, - пафосно проголосив я у телефон, зупинившись біля необхідного будинку, до якого мене привів навігатор.

- Підіймайся на третій поверх, тільки коня залиш на подвір’ї, а то ця башта не пристосована для коней, навіть залізних, - пирснула Сніжана у відповідь, - зараз відчиню двері.

Вона вже чекала на мене в коридорі під’їзду, причинивши вхідні двері, коли я піднявся сходами.

- Нарешті! – зітхнула з полегшенням.

- Якби я знав, що ти так за мною сумуєш, то їхав би ще швидше, навіть на червоне світло!

- От тобі смішно, а я вже не знала що ще собі за роботу вигадати, аби тільки у кімнаті не сидіти, - пошепки обурилась Сніжка, смішно насупивши брови. - Звідки мені знати, що ти там ще навигадував про наші стосунки? Раптом ляпну щось таке, що не буде відповідати твоїй версії і що тоді?

- Тоді - трибунал! – засміявся я.

- Підемо туди разом, сама я незгодна!

- За тобою, хоч на край світу! – пожартував, дивлячись дівчині прямо у вічі і, помітивши, як почервоніли її щічки, подумав, що не такий це вже й жарт. 

Двері квартири відчинилися, на порозі стояв високий, кріпкий чоловік середнього віку.   

- Доню, ти чого гостя тримаєш на сходах? Ти й так його від нас довго приховувала, незрозуміло чого.

Отже, це тато Сніжани. Я зробив крок до нього і, простягкувши руку, привітався:

- Добрий вечір, Сергій Олексійович. Я – Матвій! Приємно з вами познайомитись. Сніжаночка про вас багато розповідала.

- Добрий! Хотів би я сказати те саме, але чомусь так сталося, що почули ми про тебе тільки зараз.

Він окинув мене важким оцінюючим поглядом, ніби просканував до самих кісток і потиснув руку. У цьому погляді і у міцному рукостисканні неозброєним оком читалася погроза: «Образиш мою доньку – начувайся!». І я йому повірив! Отакі безсловесні обіцянки, вони найкріпші, бо йдуть з самого серця.

- Що ж ви стали на порозі? Заходьте вже до хати! – погукала нас жіночка, в якій легко можна було вгадати Сніжкину маму, бо на мене дивилися такі ж неймовірні зелені очі, як і у неї. – Вітаю,Матвію! Я - мама Сніжани. Рада, що ви до нас завітали. 

- І я дуже радий! Світлано Петрівно, це вам!

Жінка усміхнулася і щиро подякувала, прийнявши квіти. Вона мені одразу сподобалася. Про таких жінок кажуть, що вона берегиня сімейного вогнища: лагідна та привітна, доброзичлива та гостинна. А ще я помітив, що не тільки очима, а й взагалі зовнішністю Сніжана вдалася у маму. А от норов схоже запозичила у татка. Хоча робити висновки зарано. 

У мене хоча й нема ще дітей, та мені складно уявити, як би я повів себе на його місці. Можливо б взагалі на детектор потіг перевіряти. Особливо, якщо пригадав би себе в молоді роки. То ж можливо і Сніжанин тато щось таке згадав, що з такою недовірою до потенційного зятя поставився. Або у нього інтуїція дуже добре розвинена і він чує брехню за милю. Сподіваюся, що ні. Або принаймні, що він не мисливець і не має в шафці заряженої рушниці.

Я вручив другий букет Сніжані і віддав гостинці її мамі і татові, за що отримав схвальний погляд від дівчини. Ну хоча б цього разу не виглядаю бовдурем!

У кімнаті, куди ми зайшли всі разом, за столом сиділи мої батьки. 

- Привіт, Матвію! – мама поводила себе так, наче нічого дивного в тому, що вони тут знаходяться зовсям немає. – А ми вже всі тебе зачекалися! Ми ж думали, що ти разом зі Сніжаночкою приїдеш.

Вирішивши, що кращий захист, то напад, я скептично посміхнувся і з докором промовив:

- А я от не уявляв навіть, що ви на мене тут чекатимете. Якби сказали, що збираєтесь у гості, то могли б і разом поїхати. Або хоча б Сніжку забрали б, щоб на потязі не їхала, бо я не був впевнений, що сьогодні встигну закінчити з усіма справами.