Розділ 10

Я листала список контактів і розуміла, що всі ці люди занадто далеко і нічим мені допомогти не зможуть. І тут мені на очі потрапив номер Матвія. Та ну! Після того, як ми сьогодні розійшлися, це буде занадто. А раптом він навіть слухавку підняти не схоче. Перед очима постав його холодний, повний люті погляд і те, як він сидів за своїм столом, мов жердину проковтнув.

Що ж мені робити? Думки гарячково сполохували одна поперед одної. І ні одна з них не була втішною. Я уявила, як кажу офіціантові, що немаю чим заплатити, він кличе адміністратора, а може власника закладу і вони разом викликають наряд поліції. Або, в кращому випадку, пропонують мені відпрацювати, вимивши посуд. Хоча за такий рахунок одним посудом діло не обмежеться – драяти мені і підлогу, і вікна, і туалет, і горище, якщо тут таке є в наявності. Оце розслабилася після робочого дня! І при цьому, за такою виставою спостерігатимуть усі відвідувачі, яких тепер було значно більше в залі. Господи, та я ж не витримаю такого стидовиська! Краще вже блимати перед Матвієм, ніж так осоромитись перед купою людей, хай і незнайомих. І добре, якщо тільки блимати, а якщо все ж ще й у відділок заберуть?

Я набрала номер боса і, нарахувавши п’ять гудків, хотіла вже нажати відбій, коли почула його голос:

- Сніжана? 

- Я… Чи не могли б ви… Розумієте, мені нема до кого більше звернутися. А тут така халепа…Гроші… Багато…

Я не могла примусити себе продовжувати. Горло знову стиснуло спазмом і я відчула, що зараз ганебно розревуся.

- Сніжано, що трапилося? Ти можеш нормально пояснити?

Він точно гнівається. Нащо я йому позвонила? Краще посуд і все інше мити. От дурепа!

- Ні, вибачте. Я сама впораюсь, - видушила з себе і поклала слухавку.

Телефон ожив лише за кілька секунд:

- Сніжка, не смій кидати трубку! Бо я тебе приб’ю! Ти де?

- Ресторан «Троянда», - вже схлипуючи майже прошепотіла.

- Я скоро буду! Нікуди не йди!

Не йди! Та якби ж я могла піти! Я стиснула в руках майже пусту чашку і злякавшись, що вона трісне поставила її на стіл. Не вистачало ще й її у рахунок додати. Скільки часу знадобиться Матвію, щоб сюди добратися? Що мені весь цей час робити? Хоч би офіціант знову не підійшов! Ой, матінко! Та я тепер не то що в цей, в будь-який інший ресторан теж боятимусь заходити!

Але мої молитви в небесній канцеляріїї проігнорували. Минуло не більше п’яти хвилин і біля мого столика знову з’явився усміхнений юнак в форменому ресторанному одязі.

- Пані, ви вже готові розрахуватися?

- Я чекаю. До мене зараз приїдуть.

Я винувато лепетала, немов школярка, що виправдовується перед директором чому батьки не прийшли на збори.

- Сніжаночко, привіт! Мені щойно Матвій телефонував. Щось трапилось?

Від несподіванки у мене зовсім відібрало мову і я тільки кліпала, переводячи погляд з офіціанта, до речі не менш розгубленого, на Вадима. А він тут як опинився? Схоже, свідків моєї ганьби стає все більше. Якщо зараз і інші з їхньої компанії підтягнуться, то я під стіл залізу, бо таке бажання вже з’явилося і здавалося неймовірно привабливим. Так і не дочекавшись від мене відповіді, Вадим звернувся до юнака, що стояв зараз наче почув команду «струнко!, хоча здавалося, що він і так мов струночка:

- Сергію, що тут відбувається?

- Я лише запитав чи пані готова оплатити рахунок. 

У мене, мабудь, і п’яти почервоніли. Я сиділа похнюпивши голову і подумки сипала на голову Ігната такі відбірні прокльони, яких думала навіть не знаю. 

- Пані моя гостя. Запиши на мене.

- Добре Вадиме Степановичу. Можливо, ви ще щось бажаєте?

Я помітила, що Вадим перевів на мене оцінюючий погляд і віддав розпорядження офіціанту:

- Прибери оце все, що залишилось. І принеси заспокійливе. 

- Валер’янки?

- Сергію, не тупи! Нам найкращого заспокійливого! На мій смак. Ну і щось погризти, теж на мій смак.

- Зрозумів! Я миттю!

Хлопець потігся до скриньки з рахунком, та Вадим зупинив його, сказавши, що він йому ще знадобиться. 

- Дякую! – нарешті я змогла говорити, хоча і не зовсім впевненим голосом. – Я тобі все віддам. Завтра ж завезу.

- Та облиш! Я ж сказав: ти моя гостя, - і дістав злощасний рахунок. – Сонечко! А в тебе відмінний апетит! 

- То не в мене. Точніше, не тільки в мене.

Думала, що сильніше почервоніти вже просто неможливо, а ні - щоки запалали з новою силою. Як же все пояснити? Які слова вибрати, щоб хоч трішечки меншою дурепою здаватися? Але мені не довелося. Вадим співчутливо усміхнувся і впевнено сказав:

- Та я вже зрозумів. Не перший рік в цьому бізнесі. Просто скажи хто він? Таких покидьків потрібно карати.

- Я… не знаю. Він – Дід Мороз, - і побачивши, як витяглося лице Вадима поспішила пояснити, як все сталося і звідки цей Ігнат взявся.

- Добре! Можна завтра через агенство пробити хто це такий.

- Розумієш, я думала, що зможу розрахуватися карткою, а виявилося, що моя сумка лишилася у нього в машині. А там і гаманець, і документи, і ключі від квартири.

Матвій

Після вранішньої розмови з Сніжаною я ходив злий, як чорт. От наче все вже з’ясували і гроші вона забрала - сумління моє тепер чисте, а осад неприємний залишився. Її сухий офіційний тон і звертання на ім’я та по-батькові неприємно різало слух і наглядно демонструвало, що все що раніше між нами відбувалося для неї не більше ніж робота. Хоча власне, а що відбувалося? Один єдиний поцілунок? Я начебто давно вийшов з того віку, коли така дрібничка сприймається, як подія світового масштабу. Тільки чому я від цього так бісився? Я ж сам неодноразово на цьому наголошував. Та попри здоровий глузд на нараді від мене дісталося і начальнику відділу кадрів, і рекламщикам і навіть секретарці, що поклала папери на стіл, а я їх не відразу помітив. 

Потрібно з цим щось робити, бо гримати на всіх, хто попадає під гарячу руку, то зовсім мене не красить, як адекватного керівника. Принаймні, я себе таким вважав. Можливо, й справді гормони розбушувалися. Піду ввечері до клубу та когось підчеплю. Тільки чому мені від цієї думки стало ще огидніше на душі? І ввечері я так нікуди й не пішов, пояснивши собі це, як втому після важкого робочого дня. Хоча раніше такі дрібниці мене не зупиняли.