Розділ 9

Сніжана

Настирний будильник задзвенів знову, нагадуючи, що вихідні скінчилися і час відривати свою голову від подушки і нести її на роботу. «Ще трішечки» - пробурмотіла крізь сон, вимикаючи в’їдливе дзеленчання.

- Сніжко, ти що досі спиш? Ми запізнимся! Ану негайно піднімай свою дупу!

Аааа! Натка не будильник – її так легко не позбавишся. Якщо я через пару хвилин не вийду з кімнати, то вона сама прийде і стягне мене з ліжка. Вона така! Як щось надумає, то не вгамується доки по її не буде. Саме так, як учора.

Впевнившись, що мої вологі очі, то не через якесь страшне та непоправне дійство, а лише результат образи на боса, вона сплеснула руками і вигукнула:

- Ну от! Ще не вистачало, щоб моя подружка сльози через якогось мужика проливала, навіть, якщо він красень! Не дочекається! Не роздягайся навіть. Я зараз швиденько зберуся, ми сходимо до кав’ярні і ти мені все докладно розповіси. 

- Я й вдома можу розповісти. Не хочу нікуди. Я втомилася, і настрій не той, щоб іти розважатись.

- Не хочеш розважатися – не будем. Підем у затишне, тихе місце, де можна спокійно посидіти і перемити кістки отому нахабі, що зіпсував тобі настрій.

Я намагалася відхреститися від такої ідеї, назвавши її безглуздою і недоречною, а саму Наталку звинуватила в тому, що вона мене не розуміє. 

- Ще й як розумію! Тому ми і не будемо сидіти вдома. В кав’ярні ти будеш себе тримати в руках, а не ридатимеш увесь вечір в подушку. Поплакати, то звісно справа корисна і навіть дієва, але в обмеженій кількості, як сильнодіючі ліки. Навряд ти маєш бажання прийти завтра в офіс з припухлим від сліз обличчям. 

Повинна визнати – Наталка мала рацію. Вона замовили нам пляшку напівсолодкого та до нього по десерту, фрукти та ще й морозиво на додачу. Ну звісно ж, у виборі цієї солодкожерочки, як я її жартома називала, годі й сумніватися. За поїданням усього цього добра я й повідала подрузі свої пригоди. Мій настрій і справді покращився, плакати більше не хотілося і я навіть сипала жартами, згадуючи минулі події.

Вираз обличчя Наталки змінювався неначе картинки в калейдоскопі. Вона то сміялася з смішних моментів, то розширяла очі та підіймала брови в німому здивуванні, то хмурилася від обурення. А коли розповідь дійшла до освідчення, то Натка зовсім не змогла стриматися і досить голосно, так що інші відвідувачі озирнулися в наш бік, вигукнула:

- Що він зробив? – і схаменувшись, перепитала майже пошепки, - ти мабудь зараз розігруєш мене?

Я мовчки продемонструвала руку з обручкою, на яку вона раніше не звернула увагу. Тільки зараз я зрозуміла, що забула повернути її Матвію. От же ж халепа! Тепер доведеться знову з ним зустрітися зовсім не у робочих справах. А після мого демаршу, ой як соромно з’являтися босу на очі. І що на мене найшло? З одного боку я була ображена за його натяк на незручності, а з іншого - він мені нічого й не обіцяв. Ну, поцілувалися – дорослі ж люди, сама ж таке рішення прийняла, з власної волі. То які претензії до боса? А якщо він взагалі не поцілунок мав на увазі? Коли я озвучила це питання, то Натка, з властивою їй прямолінійністю, констатувала:

- То ти в його очах виглядала як дивакувата істеричка.

- Дякую, подруго! Втішила, нічого не скажеш! І як мені тепер йому в очі дивитись?

- Як-як?! З впевненістю, що ти – королева, а він ще має заслужити твою прихильність.

- Яка ж ти в мене фантазерка, - з кислою посмішкою сказала я, бо настрій знову зіпсувався.

Я лишень на хвильку пірнула у спогади, а Наталка вже знову тарабанила у двері:

- Сніжано, май совість! Мене ж Гримза, - це так вона свою начальницю величала, - на ялинці у конференц-залі повісить, якщо я на нараду запізнюся.

- Не рви серце! Через двадцять хвилин буду готова. Обіцяю!

Зовні я й була готова вчасно, але не морально. З таким важким серцем я ще жодного разу на роботу не йшла. Відчувала, що день буде веселий!

Не зважаючи на те, що тільки початок року, роботи, як завжди, було достатньо. То ж я з головою поринула у цифри. До речі, це гарний спосіб відволіктися від гнітючих думок. Аналіз потребував зосередженості та уваги, що не залишало часу на самоїдство та «розбір польотів». Години через дві мене гукнула Ліля, колега у якої стіл поруч з моїм:

-  Сніжано, давай кави вип’ємо. Мозок вимагає перезагрузки.

Я погодилася з радістю, бо сама вже була не проти трішечки відволіктися та розім’яти кісточки. Ми пішли на кухню. Як виявилося, не тільки нам в цей час хотілося перепочити та випити чашку ароматного напою. Біля кавомашини стояло троє дівчат з бухгалтерії і щось жваво обговорювали. 

- Привіт!

- Привіт!

- Теж в перший день після свята працювати важко?

- Не те щоб важко, але трішки відволіктися не завадить. Бо цифри перед очима стрибати починають, - з сміхом відповіла Ліля за нас обох. – Та, мабуть, раз ви тут, то нас добре розумієте. Тим більше, що чашки у вас вже майже порожні.

- Забалакались. Ділилися враженнями від Нового року, - білява бухгалтерша допила свою каву та пішла до мийки, щоб її сполоснути, а тоді звернулася до мене. – Сніжано, а з тебе вийшла гарненька Снігурка! Навіть не одразу впізнали. А ми й не знали, що на цю роль з своїх обирали. Зазвичай з агенства акторів запрошували. А хто ж тоді Дід Мороз був? Бо його ми взнати не змогли.

Довелося розповісти дівчатам, яким чином я перетворилася на онуку Діда Мороза. Наша з Лілею кава вже не тільки зварилася, а навіть трішки охолонути вспіла за нашими балачками. За жартами та жвавою розмовою я не одразу помітила, що до кімнати зайшла ще одна людина. І тільки коли вона обізвалася, я побачила, що позаду мене стоїть Тамара. Та сама Тамара з відділу кадрів, що бачила нас з Матвієм у ресторані. Щоб їй пусто було!         

- Яка цікава історія! А то я грішним ділом подумала, що то може з особливого ставлення начальства така привілея.

Вона промовила це з посмішкою і такою інтонацією, що інші сприйняли це за жарт. Тільки я й помітила єхидний блиск у її очах. Дівчата засміялися, а Ліля відповіла замість мене: