Розділ 8

Зайшовши до кімнати, я сіла на край ліжка і, підперши голову руками, а ліктями спершись на коліна, застигла у такій позі, не зводячи очей з боса. Він стояв напроти мене і теж мовчав. Чого питається? Йому що нічого сказати? Чи він чекає моєї реакції? Так я навіть рота роззявити боялася, бо здавалось, що відразу ж його покусаю. 
Матвій все ж першим не витримав і порушив гнітючу тишу:
-  Ну і чого мовчиш? По очах видно, маєш що сказати, аж кипиш вся. Починай вже, не соромся!
-  Оце розмірковую, хто ти мені тепер: розумний начальник, палкий наречений чи дурнуватий спільник, який тільки те й робить, що втягує мене, без мого відома, у всілякі смердючі авантюри? Як у тобі одночасно поєднуються практичний, розумний та підприємливий бізнесмен та безмозкий, пришелепкуватий, придуркуватий йолоп? Як?! Скажи мені, як?! Як це у тебе виходить, дідько б тебе забрав?!
Спочатку я говорила спокійно, але намір не скочуватися до істерики зазнав цілковитої невдачі – під кінець промови я вже майже верещала, але пошепки. Від цього мій голос був схожий на шипіння розлюченої гадюки. До чого я докотилася!
-  Ну от якось так і виходить. Просто все пішло не за планом. 
За планом?! Він всю цю дурню планом величає?! Як на мене, то з самого початку, все це - лише недолуга імпрвізація.
-  Я хотів пояснити мамі, що сталася прикра помилка. Але тут вийшла тітка Галя і все пішло зовсім шкереберть. Що я мав робити? Сказати всім, що я забрехався, як сільський пес? Звідки я міг знати, що ця дурепа Діана зателефонує мамі і розповість, що в мене є наречена? А вона в свою чергу поспішить поділитися радісною новиною з кумами. Виставити батьків простаками, ошуканими власним сином? Та вони мені такої підстави ніколи не пробачать!
-  Помилка?! Це ти - помилка! Про наслідки потрібно було думати, коли затіяв весь цей безглуздий балаган. А тепер що? 
-  Як що? Так як і раніше домовлялися. Скажу через деякий час, що розбіглися, бо щось пішло не так. От і все.
-  Якже в тебе все просто. Та з завзятістю твоєї мами, ми можемо через декілька днів опинитися на власному весіллі і самі того не зрозуміти. Спочатку фальшива наречена, потім фальшива дружина, а там і до фальшивих дітей недалеко. Хоча ні, діти якраз можуть вийти справжнісінькими. 
Мій запал поступово стихав, злість відпустила і коли Матвій засміявся з моєї останньої фрази, я теж не втрималась і пирснула. Ну хіба можливо на нього сердитись тривалий час, коли він усміхається, мов шкодливе кошеня і пускає очима бісиків? 
-  А може це й справді слушна думка? – бос зробив вигляд, що старанно щось обмірковує і видав, - з тебе вийде гарна дружина! Ти красива, розумна, до роботи ставишся сумлінно, як показала практика – розумієш мене з одного натяку. Правда пиляєш, як ржава бензопилка. Зате, мені дуже сподобалося, як ти цілуєшся! Це було б гідною компенсацією.
Він ще й кепкує з мене! Від такого нахабства аж отетеріла. Але лише на хвильку. Я відчула нагальну потребу жбурнути чимось у цього нахабного, самовдоволеного індика, аж долоні засвербіли. Окрім подушки в зоні досяжності не було нічого, тож вона і стала моїм знаряддям помсти. 
Матвій з легкістю впіймав мій снаряд та посміхаючись жбурнув його назад. Он як! Я підскочила, схопила бідолашну подушку і почала щодуху гемселити нею боса. Він спочатку намагався ухилитися від моїх ударів, смішно вихиляючись то в один, то в інший бік. А потім, без попередження, згріб мене в охапку, намагаючись лишити можливості маневрувати. Ха! Я й так примудрялася наносити удари, бо рука, в якій була затиснута подушка все ж лишилася вільною! От я і лупцювала нею боса то по спині, то по голові, то по рукам. Переживати за струс мозку не було сенсу, бо за останні дні я впевнилася в його повній відсутності. От тільки робити це, притиснутою до міцного чоловічого тіла було не тільки незручно чисто фізично, але й вельми хвилююче.

Від напруги м’язи на його грудях немов закам’яніли і я кожною клітиною тіла відчувала їх рел’єфність та міць. Сильні руки тримали міцно, але водночас обережно, не завдаючи дискомфорту. Раптово я усвідомила, що чим старанніше я вивертаюся, щоб нанести більш влучний удар, тим щільнішими стають обійми. Важке дихання Матвія, яке я відчувала на своїй маківці та й грудьми теж, зовсім не відповідало прикладеним зусиллям на те, щоб мене втримати. Уявивши, який вигляд ми зараз маємо, я злякано принишкла. Звісно, я не боялася боса, бо яким би пришелепкуватим він не був, але підлим його точно назвати не можна. Я злякалася своєї реакції на нього.
-  Яка ж ти пристрастна, лялечко, - схиливши голову, хрипло прошепотів він мені майже у вухо, так що його гарячий подих прокотився по моїй щоці, ковзнув по шиї та просочився чимось теплим, тягучим у самісінькі груди.
Він занурив долоні у моє волосся і пропустив його між пальцями, а в мене від такої дії мурахи поповзли по шкірі. Підняла голову і зустрілася з його палким поглядом, що мов магніт прикував мене до себе. Які ж гарні у нього очі! Настільки ж неймовірні, наскільки й небезпечні. У них так легко загубитися, втративши розум і розчинившись у цій безодні, втратити себе остаточно. Неможна потурати легковажним бажанням серця, бо коли воно розлетиться на друзки, то зшивати його буде занадто боляче.
Довелося докласти деяких зусиль, щоб тієї миті, коли його голова почала схилятися нижче, а губи повільно наближатися до моїх, видавити з себе:
- Добраніч, Матвію. Не забудь, ти спиш на підлозі!
На диво мені вдалося навіть доволі непогано впоратися зі своїм голосом – він хоч і був трішки хриплуватим та хоча б не тремтів. На відміну від серця, що калаталося так, що ледве не вискакувало з грудей. Матвій не міг цього не відчути. Та вгамувати його було не в моїх силах. Байдуже! Нехай думає, що хоче!
Чоловік спочатку закляк, на його обличчі промайнуло здивування змішане з неприкритим розчаруванням, а потім повільно відсторонився, неначе сподіваючись, що я все ж зміню свою думку. Щоб втриматися від такої спокуси, зробила крок назад. Бо відчувала, якщо він знову спробує мене поцілувати, то сил опиратися вже не вистачить. Я аж кулаки стиснула, щоб побороти бажання повернутися в його затишні обійми. 
-  Снігова королева вона і є Снігова королева, - буркнув він і піднявши подушку, що вислизнула з моєї руки, пішов до крісла.
-  Та хоч сніжною бабою називай, все одно спатимеш на підлозі.
-  Я спатиму у кріслі. І нехай тобі завтра буде соромно, що у мене болітиме спина.
-  Нічого, на пробіжці розімнешся. Ти ж не забув, що твоєю милістю нам вранці ще й бігати доведеться, - сердито кинула я і, схопивши піжаму, пішла у ванну кімнату.
А може я дурна? Може краще було зробити, а потім жалкувати, ніж не зробити і жалкувати уже зараз?