Розділ 7

Вечір був у самісінькому розпалі. Накритий шикарний стіл, страви на будь який смак. Матуся розстаралася цього разу так, наче приймала королівську родину, не менше! Тут тобі і запечена з яблуками качка, і печеня з грибочками та шматочками м’яса, і домашнього копчення ковбаси (обожнюю їх!) і навіть запечений карп. Ніяк не міг зрозуміти, навіщо вона того карпа приготувала. Наскільки я пам’ятав, в нашій компанії не водилися великі цінителі цієї риби. Та розгадка не забарилася:

- Сніжаночко, Матвій сказав, що твоя улюблена страва, то запечена риба. То ж я приготувала карпа. Сподіваюся, що тобі сподобається. Пригощайся, будь ласка! – мама взяла блюдо з рибою та подала її Сніжці.

От же я йолоп! В голові спливло, як вранці після ресторану мама подзвонила та запитала, що любить Сніжана. А я ще навіть не прокинувся до ладу! Звідки мені знати, що їй до вподоби? От я і бовкнув, що перше в голову прийшло, навіть не замислюючись навіщо матусі така інформація. Кепський з мене заколотник виходить. А в шпигуни то й зовсім подаватися не можна – спалюся на першому ж завданні, особливо, якщо це буде ранок після вечірки. Добре хоч не запитав: «Хто така Сніжана?».  

- Дякую, з задоволенням!

Дівчина поклала собі шматочок на тарілку, а потім зиркнула на мене скоса, ніби прицінюючись наскільки в мене міцна голова і де в неї найслабше місце. Якесь шосте чуття підказувало, що як тільки ми залишимося наодинці, вона спробує її прогризти, щоб виїсти мені мозок. Мабуть, з рибою я таки не вгадав. Можливо вона якраз-таки мізки у власному соці полюбляє? Цікаво, а скільки за сьогодні я ще встигну заробити собі штрафних карток?

- Сніжано, а як у вас в сім’ї святкують Новий рік? У вас велика родина? 

Схоже почалася розвідка боєм. Наче і питання невинне, а в той же час і достатньо інформативне. Ну, Сніжечко, тримайся!

- Зазвичай ми зустрічали Новий рік або в колі друзів, або у дідуся з бабусею. На жаль, я єдина дитина в сім’ї і тому, коли була малою, то трішки нудилася на сімейних посиденьках. Дітям дорослі розмови здаються дивними та нудними. Тож моєю улюбленою частиною святкування завжди було вручення подарунків. От після цього мене вже зовсім не цікавило, що там відбувається за столом. Та найбільше я любила ходити з батьками на різдвяні ярмарки та всілякі зимові розваги. От там можна було відірватися по-повній. І каруселі, і смаколики – одним словом – рай! Доречі, ми з Матвієм теж були на такій ярмарці. Там така вражаюча виставка льодових скульптур, що просто закачаєшся!

От розумничка! Як вона вдало на нейтральну, безпечну тему перевела! Я теж докинув пару реплік до її розповіді і навіть фото продемонстрував. Звісно, не обійшлося без кепкування з наших перемазаних пудрою та варенням облич та розпластаних на ковзанці тіл. 

- Ви, мов спарвжнісінькі спортсмени, - дядько Роман після пари келихів став значно балакучіший і з задоволенням підтримував загальні баляндраси. – У фігурне катання вам ще зарано, а от у фігурному лежанні ви матимете фурор.

- От ви смієтеся, а Сніжечка моя і справді просто обожнює спорт. Вона навіть зранку після вечірки у ресторані не відмовилася від тренування. Оце я розумію – сила волі! А я, скажу чесно, профілонив, бо такий подвиг не для мене.

Сніжана якось підозріло закашлялася.

- Все гаразд?

- Так, трішки похлинулася. Не в те горло пішов напій.

- Матвію, не гоже давати слабину, коли твоя дівчина така розумниця. От можеш завтра і почати надолужувати. Ми зранку з татом на пробіжку. Тут є дуже зручна, просто чудова доріжка. Єдине, що час, напевно, трішки посунемо, бо рано вставати навряд чи захочеться. Тож запрошуємо і вас приєднатися. Можливо, є ще бажаючі?

І нащо я це бовкнув? Тепер же мама не відчепиться! Їй байдуже: чи перше січня, чи день народження, чи хоч каміння з неба. Вони з татом завжди тренуються. Та й перед Сніжаною осоромитися не хотілось. Язик мій ворог!

А от інші гості такого ентузіазму не виявили. І їм за це нічого не буде, на відміну від мене.

- Олю, ти ж знаєш - ми не такі дісципліновані, як ви з Ростиславом, - посміхнулася тітка Галина.

- Ми краще, до вашого повернення, шашличків насмажимо та на стіл наготуємо. От і буде з нас теж користь. Ви прибіжете, а тут вже галявинка накрита, шашлик парує, глінтвейн томиться. 

Дядько Іван так смачно все розписав, що я себе ще раз вилаяв від душі, що таку халепу сам же собі й організував. От хто мене тягнув за язика? Вирішив похизуватися, яка в мене супер-пупер кохана! Нащо питається? Та хай би хоть справжня була, а так ще й фіктивна. Зовсім клепка запала. Міг теж шашлики спокійно смажити та ще й глінтвейн, а то й щось міцніше, дегустувати.

- А я кросівки не взяла, - ніби вибачаючись, промовила Сніжана до мами.

- А який у тебе розмір?

- Тридцять сьомий.

- Тоді легко твоїй біді зарадити зможу. В мене такий же. Я зовсім недавно придбала новенькі кросівочки і ще навіть ні разу їх не взула. Так що тобі пощастило.

Ага! Пощастило! Тільки мені так зовсім не здається! Та схоже, Сніжка мала рацію, коли казала, що за все в цьому житті платити доводиться.

Розмова перескакувала з однієї теми на іншу або розділялася на декілька, як це часто буває під час застілля. І от тільки коли хтось задавав якесь питання Сніжані, всі, як за командою, ставали такими уважними, що аж бісило. То розкажи звідки ти, то де навчалася, то чи подобається тобі у столиці. Я як міг намагався переключати розмову на щось інше, але сили були нерівні. І коли запитали про те, як ми познайомились, я навіть трішки розгубився. Ми ж на цей випадок нічого не вигадали. Тож доведеться імпровізувати. Та Сніжка випередила мене з відповіддю:
-  У караоке. Мене просто зачарував неймовірний спів Матвійчика. І день і ніч би слухала, такі трелі виводив.
От же ж, зміючка зеленоока! Пригадала мій спів на корпоративі? Чи вирішила мені за рибу помститися, відьмочка? Та тут вона не вгадала! Я досить добре грав на гитарі і, без зайвої скромності, не менш гарно співав.
-  Та воно не дивина! Я б теж залюбки його послухав, - дядько Роман поглянув на мене з німим питанням.
А я в цей час дивився на свою мстиву спільницю. Після заяви дядька, вона ледь виделку з 
руки не випустила, а тільки оченятами своїми закліпала від здивування. Що, лялечко, не очікувала?! 
- Матвію, а й справді! – підтримав тато. – Твоя гитара скоро мохом поросте.
Відкараскатись від наполегливої рідні не було ніякого шансу. Та щиро кажучи, я й не горів бажанням. Надто вже хотілося одній підступній Сніговій королеві носа втерти. 
Я сходив за інструментом та сів напроти Сніжки, щоб добре її бачити. Перебравши подумки варіанти пісень, зупинився та тій, що здалася мені доречною до ситуації, ми ж як-не-як, за легендою, закохані.
- Твої очі наче зорі,
Що блищать на небосхилі.
 Вони манять, як безодня,
І пручатись я не в силі.
Немов пелюстки твої губи,
Зірвати мрію я цілунок.
А знати, що кохана любить -
Найкращій долі подарунок.
Я дивився Сніжані у вічі і з насолодою спостерігав, як поступово змінювався їх вираз. Скептичне здивування змінилося щирим захопленням, а потім, під моїм промовистим грайливим поглядом, дівчина зашарілась, але очей вперто не відвела. Так ми і просиділи всю пісню, не зводячи очей одне з одного. Мені навіть спекотно стало. Розривати цей дивний контакт не хотілося. Навпаки, з’явилося бажання схилитися, торкнутися її хвидястого волосся, відчути яке воно на дотик, провести долонею по розпашілій щоці. Мимоволі опустив погляд на її губи, пригадавши, якими теплими і м’якими вони були, коли розмазував по них варення. Тоді я зробив це спонтанно, маючи намір лише відповісти на її витівку з пудрою, бо та не тільки прилипла до бороди, а ще й у носа потрапила та надокучливо лоскотала всередині. Та коли я зробив це, мої думки запрацювали геть в іншому боці. Цікаво, вони такі ж солодкі на смак, як здається? Підняв очі і зустрівся з задумливим і дещо розгубленим поглядом дівчини. Про що вона зараз думає? Якби ж знати!
Затихли останні акорди, але ми так і сиділи, не розриваючи цього несподіваного єднання. Я навіть відчув сум, що все це несправжнє, а лише гра на публіку. 
-  Агов, молодь, ми ще тут! - пробасив хрещений з доволі зрозумілим натяком.
-  Іване! – з докором осмикнула його тітка Зіна.
-  Та я так, про всяк випадок нагадав. Бо навкруги, від цих двох, аж іскри літають.
Сніжана ніяково усміхнулася і з надмірним ентузіазмом почала копирсатися виделкою в своїй тарілці. А я навіть не знайшовся відразу, що відповісти на такий випад. На допомогу нам, чи то навмисне, чи то так зівпало, прийшла матуся. У будь-якому разі я був їй вдячний,  бо ця надмірна увага починала дратувати. 
-  Думаю, саме час розбирати подарунки, - бадьоро запропонувала вона і нарешті всі переключили свою увагу, залишивши нас у спокої.
 Всі почали поступово підніматися з-за столу та перебиратися ближче до ялинки. Процес цей протікав вельми хаотично, як я і розраховував. Бо хтось продовжував незакінчену розмову, хтось намагався вгадати, що йому подарують, а інші сміялися з його гіпотез, які насправді були зовсім кумедними. Цим безладом я і скористався.