Розділ 6

Котеджне містечко, де мешкали батьки Матвія, знаходилось хвилинах у п’ятнадцяти їзди від міста. Ми їхали дорогою, що пролягала через ліс і це було дивовижне видовище. Закутані в білі шуби дерева та ялинки, кучугури снігу, що нагорнули снігоприбиральні машини на узбіччя та відблиски світла фар на засніженній дорозі створювали відчуття, що ти поринув у казку. Ніби не існує ніякої метушні у густонаселеному місті та й самого міста теж: з його великими кам’яними будинками; з вікнами, у яких горить світло електричних ламп і лунає музика з телевізорів; з людьми, що поспішають у своїх справах. Все це далеке і пусте. А справжні тільки цей зимовий ліс, великий сяючий місяць серед мільярдів зорь, що виблискують на чорному нічному покривалі і відчуття, що ти теж частина цієї неймовірної казки, від якої перехоплює подих.

Та ось з’явилися перші будиночки і усвідомлення реальності повернулося.

-  Ми майже приїхали, - прокоментував Матвій і звернув на перехресті праворуч.

Після цих слів я перестала помічати як навколо гарно прикрашені будинки і вулички, а зосередилася тільки на тому, як мені буде краще привітатися, що казати і як при цьому не заїкатися та не тремтіти. Мабуть вже в сотий раз вилаяла себе, що погодилася на цю авантюру та вибору вже не мала. Бос під’їхав до симпатичного двоповерхового котеджа та, відкривши ворота, заїхав на подвір’я.

-  Нарешті! Ми вже зачекалися! – на ґанок вийшли батьки Матвія. – Як доїхали?

-  Все добре. Дороги гарно розчищені, тож ніяких проблем. Ми тут трохи смаколиків до столу привезли, - сповістив бос, дістаючи з багажника наші пакунки. – Я б може й забув, та Сніжана мене припозорила.

Я й так відчувала себе не в своїй тарілці, а після такого одкровення зовсім знітилася. Міг би і промовчати! Навіщо відразу усю увагу до мене привертати?

- От і молодець, Сніжаночка! Смаколиків забагато не буває. А чоловіки вони такі не практичні в таких питаннях. Їм усе нагадувати потрібно. І що б вони без нас робили?

Ольга Володимирівна підійшла до мене і обняла, вітаючи. А потім обняла та поцілувала сина. 

-  Сиділи б досі у печерах, - засміявся Ростислав Іванович, а разом з ним і Матвій та протіг руку для вітання. – Ми дуже раді, що ви приїхали! Почувайте себе як вдома!

Легко сказати! Я пробурмотіла якісь слова вдячності та дістала з машини свої пакети з подарунками та змінним одягом. Так хоч руки зайняті і не потрібно вигадувати куди їх подіти від ніяковості. 

-  Матвію, віднеси продукти на кухню та покажи Сніжаночці де ваша кімната. Тільки не затримуйтеся довго. Покажеш будинок, а там вже і до столу скоро можна сідати, - сказала Ольга Володимирівна, коли ми зайшли у вітальню та зняли верхній одяг.

Ваша кімната? Вона сказала «ваша кімната», маючи на увазі нас з Матвієм? Ну звісно ж, а кого ще? Не кота ж, що терся у нас під ногами. Все логічно – люди дорослі, які на їх думку, зустрічаються вже давно, то і спати, звісно, будуть в одному ліжку! Хай йому грець! Я про це, навіть, не подумала! Судячи з того, як кашлянув Матвій після почутого, то цей бородатий брехун теж над такою дрібничкою не замислювався. А даремно! Я йому влаштую м’яку перинку! Сперечатися я не стала, бо хто зна, що цей фантазер ще встиг навигадувати у своїх розповідях про уявну дівчину. Цікаво, а як так вийшло, що вони не знали її імені? Потрібно буде розпитати у боса, як йому вдалося уникати такого питання.

-  Спати будеш на підлозі! – випалила відразу, щойно за нами зачинилися двері просторої спальні і я, окинувши швидким поглядом кімнату, впевнилася, що ліжко в ній тільки одне.

-  Та ну! Там твердо і холодно. Тобі що мене зовсім не шкода? 

-  Зовсім, - відчеканила я, - ми не домовлялися спати в одному ліжку. Забув? 

-  Ми домовлялися, що я не буду до тебе чіплятися. Я й зараз обіцяю, що не буду. Просто посплю трішки на самому краєчку.

-  Ні і крапка! І до того ж килим у тебе просто пречудовий: м’якесенький, великий. Так що ти чудово і на ньому влаштуєшся. Так і бути, подушкою я з тобою поділюся, а ковдру десь сам знайдеш. 

-  І за що мені така кара небесна? – театрально підвів очі догори Матвій.

-  За надмірну любов до брехні. А за все у цьому житті, як відомо, доводиться розплачуватись.

-  Таки тебе не даром Сніжаною назвали – у тебе крижане серце!

Проігнорувавши цей нахабний випад, почала розпаковувати речі. Хоча, що там розпаковувати? Дістала пакунки з подарунками, спортивний та лижний костюм, що придбали з Матвієм та піжаму. От як добре, що про останню я не забула! А то мало того, що в одній кімнаті з босом ночувати, так ще не вистачало в білизні тут відсвічувати. Довелось би у нього якусь одежину просити. А цей любитель жартів з перчинкою напевно не прогавив би можливості знову мене підколоти. 

-  А як так вийшло, що твої батьки не знали ім’я дівчини з якою ти нібито зустрічався? Невже не цікавились?

-  Вони звісно питали, а я казав, що прийде час, тоді і познайомлю. Буде сюрприз. 

-  Так от чому вони вирішили, що я і є той самий сюрприз! Досюрпризився.

Матвій тільки хмикнув у відповідь і запропонував іти оглядати будинок. А я б залюбки просиділа б у кімнаті до самого Нового року. Чим менше часу залишиться на спілкування, тим краще. Та цікавість все ж взяла гору.

Я переходила від кімнати до кімнати і милувалася тим, що бачила. Саме такі оселі називають затишними. Не перевантажений зайвими меблями простір, здавався наповненим повітрям та світлом. Вдень цей ефект мав посилюватися за рахунок величезних вікон. При цьому не можна сказати, що було порожньо. Зовсім навпаки. Безліч милих дрібничок, таких, як маленькі подушки на диванах, чудернацької форми вази, різноманітні статуетки та інші вишукані елементи декору гармонійно вписувалися в інтер’єр та додавали йому душевного тепла. 

- Ви, мабуть, дизайнера наймали? Все так зі смаком зроблено, - не втрималася, щоб не виказати свою цікавість і захват.