ЕПІЛОГ

Мені снився сон, що я - маленький хлопчик,  той самий, яким був майже тридцять років тому, веселий , безтурботний сповнений віри в диво та новорічну казку.  Ось я стою біля прикрашеної цукерками, мандаринками, всілякими іграшками ялинки. Як неймовірно вона пахне! В її чаруючому ароматі і справжня зимова віхола, і терпкий запах медового печива з корицею, і свіжість морозяного ранку, і мрія, мрія, яка обов’язково має збутися протягом наступного Нового року. Я бережно торкаюсь  тендітних зелених голочок, вони так приємно пощипують пучки пальців, такі прохолодні і сповнені життя. Раптом я чую сміх. Сміх мені знайомий. Так може сміятись лише Снігуронька. Моя Снігуронька…

Я відкриваю очі і перше, що роблю, провожу рукою по ліжку в пошуках її. І відчувши бажане тепло  шкіри, перевертаюся зі спини на бік. Вона ще спить… Сон грає її повіками, від чого вії ледь тремтять, ще мить  - і їх власниця збудиться від цього тремтіння. Чи від дрижання, яке відчуває після моїх дотиків долонею по її такому вродливому  білосніжному обличчі, де зараз немає і сліду від того вчорашнього жахливого макіяжу. Маленький акуратний носик, пухкі червоні губки, заціловані мною, ледь рожеві щічки і довге, густе, чорне як ніч, волосся, що спадає хвилею на плече – ось вона,  моя Снігуронька.

Довгі вії дівчини починають тремтіти частіше, кидаючи тінь. Яна прокидається.

-З Новим роком, - ніжно шепочу їй, наче боюсь злякати сонну мавку.

-І тебе з Новим роком, - всміхається у відповідь.

Ми мовчимо, бо не потребуємо жодних слів. Зайві балачки завжди псують мить щастя, вже краще мовчати, ані ж жаліти про зруйновану ідилію. Ми поглядами вивчаємо обличчя один одного. Врешті Яна не витримує:

-Вибач, але я навіть не знаю як тебе звати.

Дивно,  але вчора я так і не назвав їй свого імені.

-Олександр, - мій голос хрипить.

-Саша…

 P.S. Різдво ми вже зустріли вдвох, а ще через кілька днів я  таки відправився на митницю забирати свої … курчата!