ГЛАВА 10

-Не смій чіпати мою Снігуроньку! – пролунав громом голос Барешева. – Ану, забери від неї руки!

Та охоронець навіть оком не повів  в його адресу, продовжуючи тягнути свою жертву. В кілька кроків Олександр наздогнав чоловіка з полонянкою, швидко вхопив того за лікоть та рвучко розвернув до себе. Не давши оговтатись охоронцю, він замахнувся кулаком та вдарив того в носа. Здоровань похитнувся, відпустивши зблідлу Яну, яка одразу піймала свого рятівника за руку. Все так швидко відбувалось, що дівчина тільки встигала перелякано кліпати, серце билося в шаленому ритмі, ще секунда – і воно затихне в маленьких грудях назавжди.

 Баришев швидкою ходою направився на вихід,  але Яна не встигала своїми дрібними кроками наздогнати його широченні.

-Ей, не відставай, - кричав він дівчині, а тоді просто закинув на плече і зник із ношею за вхідними дверима.

-Відпусти мене негайно, - пручалася Яна. В більш безглузду ситуацію, на її думку, вона потрапити не могла. Та найбільше дратувало те, що гонорар за роботу вона так і не встигла отримати. Тепер навряд чи отримає! І все виключно завдяки старанням її Діда Мороза.

Баришев зупинився лише біля їхнього автомобіля, в салоні якого  мирно спав Михайло. Але,  коли  втікачі шумно вмощувались в його сховок, раптом той прокинувся:

-Е, Ви хто?

-Свої! – обернулась до нього Яна.

-А чого ми разом. Між нами щось було? – затурбувався він.

-Звичайно було, і навіть більше! Хе! – вигукнув у відповідь Баришев.

-Не зрозумів, - здивовано витріщився на мужика в одязі новорічного персонажу Михайло.

Позаду автомобіля почулись крики зупинитись. Вимога одразу відбилася страхом  на обличчях Яни та Олександра, і вони переглянувшись, одночасно вимовили:

-Погнали!

Таврія заскрипіла, загула не гірше літака, та все таки взяла не аби який старт. Яна викотила на засніжену дорогу, яка вела до лісу, а з нього – на головну магістраль.

-Головне не заблудити, - промовила свої думки вголос дівчина, - я тут лише вдруге.

-Ти жартуєш? – покосився на неї Олександр.

-Ні, а пального має вистачити до найближчої заправки.

-Що? Чому раніше не заправилась?

-Не повіриш, - розвернулась до свого співрозмовника дівчина і винувато  знизила плечима, - забула!

-Здуріти можна! – обізвався Михайло із заднього сидіння.

-А ти взагалі мовчи, - глянув на нього Баришев, - інакше твоя висадка відбудеться зараз.

Та Михась, ледве продерши очі, вирішив допитатись правди, бо в його пам’яті частина дня була відсутня.

-Мужик, а ти хто? – звернувся він до пасажира.

-Твій персональний Дід Мороз!

-Йо…, а цей!

-А той, - передражнив його Баришев, - сиди і мовчи. Приїдемо в місто, там  і розберемося.

-Ви можете помовчати? – втрутилась в розмову Яна. В її голосі звучали нотки роздратування та розпачу.

-Слово Снігурки закон! – улесливо усміхаючись, схрестив руки на грудях Баришев. – Тим більше моєї!

Останні слова дівчина ледве спромоглася пропустити через себе і змовчати. В ній вирувало нестримне бажання надавати по голові цьому кретину, через котрого у її житті розпочалась чорна смуга невезінь. Доведеться віддати сестрі частину своєї заробітної плати взамін неотриманої винагороди за роль Снігурочки. А вже про витрати на пальне, викрадену ялинку годі й казати.

 Від задухи в салоні Яні робилось зле. На неї дихало одразу два п’яних тіла. Можливо, якби випила хоч келих шампанського, то  не відчувала б такого дискомфорту та  гострої потреби у свіжому повітрі.

Незабаром Таврія виїхала на головну магістраль, погоні позаду себе Якимова не замітила, тому нарешті змогла видихнути, відчувши себе у відносній безпеці. Допоки вона кружляла засніженим лісом, її Діди Морози вже встигли обоє захропіти п’яним храпом.

-Кому добре, - сумно похитала головою дівчина.

Перед Яною відкривалась засніжена дорога, по якій раз-по-раз проїздили поодинокі автомобілі. Сніг і далі продовжував засипати світ, зима ніби в один день вирішила обдарувати природу та людей високою пухкою периною, на яку скупилася протягом усього грудня. Очисники ледь справлялись з навалом сніжинок і щоразу жалібно пищали коли знімали їх із лобового скла.

День плавно перевалив у ніч, і хоча на годиннику було близько сьомої, за вікнами панувала суцільна темрява. 

Подумки Якимова повернулась до свого коханого. Дійсно, такого напруженого та динамічного дня, як сьогодні, у неї не було ніколи, проти вона вже встигла набрати до хлопця разів десять. А він ігнорував всі її дзвінки. Невже з ним щось трапилось, або настільки він зайнятий корпоративом? Кілька днів тому, повернувшись із офісу близько дванадцятої ночі, щасливо повідомив, що річний звіт закінчив і тому 31 грудня вони зможуть провести разом. А потім його нав’язлива ідея із святкуванням новорічної ночі з офісними колегами, мовляв їм нема що там двом робити, бо Яні буде сумно серед незнайомих людей, а так він затримається для «як годиться» і швидко приїде додому. Її чоловік давно звик називати своїм домом однокімнатну квартиру дівчини, котру та придбала за зароблені власноручно гроші. Рахуючи кожну копійчину та заощаджуючи навіть на дрібницях, Яні вдалось зібрати за кілька років необхідну суму на невеличке власне житло. І зараз дівчина хапалась за будь-яку можливість підзаробити, щоб доробити задуманий красивий ремонт. А от супутник життя явно не поспішав докладати зусиль до створення омріяного сімейного гніздечка, його і так все влаштовувало: що їздять на старенькому автомобілі, що  Яні буває нічого одіти по сезону, що вона кожну ніч сидить над перекладами, що продукти на столі з’являються виключно за її кошт. Один раз дівчина запитала його про зарплатню, однак у відповідь почула образливі нарікання, що їй все мало. Гіркі слова осадом засіли в душі і викорінити їх звідти було неможливо.