ГЛАВА 2

      Новенький чорний кросовер  плавно під’їхав на стоянку біля п’ятиповерхової сірої будівлі в центрі міста – міського відділу поліції – споруди не надто приємної на вигляд з огляду на вицвілі стіни та старенькі дерев’яні вікна із заплямованим часом та брудом склом. Центральний вхід здійснювався із невеличкого дворика, обведеного металевим парканчиком, до речі, поставленого  ще з часів закладення наріжного каменю. В деяких місцях метал прогнувся наче від удару ногами чи чогось важкого, і тепер проглядав бурою ржавчиню на фоні свіжо оновленої темно-синьої фарби. 

        Зупинка для транспорту відвідувачів розмежовувалась від відділку двосторонньою проїзною частиною з доволі активним рухом, тому доводилось пройти метрів зо сто до світлофору,  а від нього – стільки ж до приміщення. Прогулянка  займала добрий відрізок часу, і прикинувши, скільки необхідно витратити дорогоцінних хвилин на подолання шляху, водій чорного кросовера наглою ходою направився через дорогу, винувато махаючи рукою водіям, які сигналили йому  у відповідь на необдуманий вчинок. У кілька кроків він перетнув небезпечну ділянку та опинившись біля будівлі, хазяйським оком поглянув на ветхий паркан.

    «Виділю поліціантам кошти на будівництво нової огорожі, як тільки знайдуть мені живою та неушкодженою Марію», - подумав бігун та з надією у серці на допомогу  направився до вхідних дверей. Біля входу стояли кілька поліцейських у форменому одязі, які про щось весело та жваво розмовляли. Проходячи повз них, чоловік почув уривки розмови про майбутній корпоратив, тому одразу поморщив носа, згадавши, що такий захід теж сьогодні чекає на нього. Але до свята йому необхідно вирішити ще купу непередбачуваних проблем. Для розв’язання однієї з них він власне і примчав сюди.    

       Поспіхом чоловік пройшов в хол приміщення, де за вікном  окремої кімнати, як зрозумів чергової частини, побачив ще одного поліцейського. Наблизившись до того, відвідувач швидко виговорив:

-Доброго дня. Мене звуть Баришев Олександр Олександрович. Я хочу написати заяву про зникнення нареченої.

      Черговий, повненький невисокий чоловічок, з лисіючою маківкою та вузькими оченятами, які причаїлись мов звірята, за пагорбами рожевих щік, оцінююче поглянув на прибулого. Перед ним стояв майже двохметрового зросту, зодягнений у стильне чорне пальто,  темно-синій діловий костюм, яскраво-білу сорочку  і чорний з червоною полосою галстук, не то меценат, не то депутат. Сильна енергетика впливової людини перетинала навіть перешкоду   у вигляді стіни між ними, черговій одразу зрозумів, такі особистості просто так в поліцію не звертаються, отже сталось щось трагічне. Тому стурбовано перепитав:

-Скільки днів тому зникла дівчина?

- Днів?- здивовано витріщив на того очі прибулий. – Ні, що Ви. Вранці  вона було вдома.

-Кілька годин тому? – черговий не міг приховати нотки роздратування в голосі. – І Ви прийшли писати звернення? Можливо вона з дівчатами пішла в кіно?

-У неї телефон вимкнений, - продовжував гнути лінію Баришев, чоловік не звик відступати

-І що? - розсміявся поліцейський. – Погуляє і повернеться.

-Ви не зрозуміли, - на обличчі потенційного заявника вимальовувалася сердита гримаса. – Зникла наречена і всі цінності з будинку.

-Опа, оце вже цікаво! Потрібно було з крадіжки починати.

-Ну знаєте, - Баришев хотів ще щось додати, але черговий вчасно тикнув йому перепустку до рук та поспіхом заговорив куди йти:

-Підніметесь на другий поверх, крайні двері зліва. Слідчий Павленко.

      Буркнувши скупе дякую, Олександр піднявся пошарпаними сходами на поверх вище. Відвідувач опинився у довгому коридорі, який тягнувся через поверх та мав у кожній стороні вікно. Як світло в тунелі, подумав чоловік.

     Не зважаючи на день, в коридорі царювала напівтемрява, в якій шукати табличку із іменем слідчого, все одно що чорного кота в темній кімнаті. Для себе Баришев прийняв рішення зайти в перші ліпші двері і одразу «зацікавити » потрібну людину. Не довго думаючи, чоловік причинив  перші з права та увійшов у кабінет. В приміщенні нікого не було, але скромна, якщо не бідна обстановка говорила, що його використовують за призначенням. Сіренькі шпалери, невеличкий дерев’яний стіл з комп’ютером, два стільці – один для відвідувача, інший слідчому, сейф, шафа – ось і весь інтер’єр.

    «Залишусь почекати слідчого, сподіваюсь кабінет він на довго не залишає відкритим», - подумав Олександр та направився до вікна, щоб хоч якось скоротити час очікування. Вікно виходило у внутрішній двір відділку поліції, де увесь майданчик загромадили понівечені в ДТП автомобілі. Неприємне та моторошне видовище. Ця  груда, як застереження, сідаючи за кермо, несеш відповідальність за життя багатьох людей. Баришев знову подумки повернувся до нареченої. Що з дівчиною? Де вона? Чи жива? Хоча розум вперто нав’язував ідею, що Марія просто банально його обікрала та змилася. Але йому потрібно знати це достеменно, заради цього він і прийшов в поліцію.

      Раптом у двері несміливо постукали, і  за тихим скрипом в кабінет сковзнула  тінь. Баришев розвернувся від вікна глянути на … Глянув і остовпів. Біля порогу стояла, переминаючись із ноги на ногу, заплакана Дюймовочка. Ні, Снігурочка… Точніше дюймова Снігурочка. Створіння в дешевенькому костюмі головної новорічної героїні, який  вже добряче забруднився, бо був занадто довгий на її зріст, кліпало заплаканими оченятами з під скуйовдженого чорного пасма волосся, що вибилося із голубенького каптура і тепер стирчало в різні сторони. Жахливий макіяж давно розплився чорними і червоними потоками по припухлих щічках, надавши дівчині швидше вигляду химерної істоти із вечірки на Хеловін, ніж підходив для ніжного образу королеви зимових свят.