Глава 5 - «Коли здається, що все втрачено. Та чи здається?...»

  Мої рученята тремтіли. Здається, хотілося би, аби час - завмер.

-То ви підписуєте чи ні? - вирвав мене із реальності суворий жіночий голос ельфа.

  Я згадала Наталку. «Я не можу її підставити». На цих словах, крізь невпинний внутрішній біль, я залишила яскравий прапорець навпроти заяви.

-Мгм. - голос ельфійки був холодний і порожній. Їй було все одно що я відчуваю. І не дивно.

  Тепер, моє життя буде виживанням. Так, фабрика нового року може здаватися роботою мрії, але є ті, що кажуть що це так, і ті, кому заплатили, аби це сказати. 

  Я розбито повешталась до кімнати. Але минуло трохи часу, як до кімнати навідався гість.

-Фрексія Меднес?

  Я добре впізнала цього ельфа. Тому одразу зрозуміла, що на мене чекає.

-Вас викликає Вищий.

   «А то я думала гірше вже не буде...»

 ***

-Меднес. - промовив Північ, одразу після того, як металеві двері дзвінко грюкнули.

  Я не відповідала. Лише уважно слухала.

-До мене дійшли чутки про твою відставку. Це правда?

-Так..?

-Чому?

-Ви викликали мене аби спитати чому я так вчинила? Хіба це вас стосується? Мені здається, причина ні на що не впливає, оскільки я підписувала це добровільно.

  Мій голос був сухий і жорсткий. Я сама себе не впізнавала.

-Ось як. Що ж, тут ти маєш рацію. Тоді про інше, як проживає Наталка?

  Я навіть не знала, що відповісти.

-Нормально.

  «Скажу правду - мені кінець, збрешу - він дізнається.»

-Нормально?

-Нормально.

  Північ підняв брови. 

-Ну що ж, добре. Можеш йти.

  Мені не залишалося нічого, як знову повертатися до кімнати і чекати на завтра. «Але навіщо тепер його чекати?»

***

   Мій ранок почався з їдальні. Але батончики, які раніше я оминала, тепер я їла із задоволенням. «Мабуть то на краще». Чи втратила я віру у себе? Ні. Я себе і втратила.

-Меднес!

  Я халатно пережовувала в'язкий батончик, навіть не звертаючи уваги на голос. Мої думки були голосніші.

-Меднес! - але очі вже не підводили. Навпроти мого столику показались чиїсь очиська.

-Привіт, Аліусе..

-Все добре?

-Так. Все чудово.

-А так і не скажеш.. 

-Чого ти причепився до мене?

  Аліус перелякано споглядав на мене. Він промовив.

-Вибач, не знав, що я тебе дратую…

  На цих словах він пішов. «Ну і прекрасно. Здається мені суджено бути одною». Але раптом я вже розуміла, що поводжуся точнісінько, як Наталка. Я так захопилася однією ідеєю, що якщо щось пішло не так, викреслюю все з життя. «Ох..» Я посупилася у свій сніданок. «Я можу бути і пригніченню, але я маю розхльобувати кашу, що сама і наварила…» Я грюкнула по столику виделкою і промовила сама до себе.

-З цим треба закінчувати.

***

    Я знов опинилася у Наталчиному будинку. Але на цей раз, доносилися жалісні крики.

-Мамо, мамо, вона тане! Тане!! - Наталка була нажаханою.

-Заспокойся!

  Лапи оленя дійсно танули, залишаючи невеличкі калюжі на підлозі. Наталка була у справжньому розпачі. А мати, стояла як вкопана, не знаючи, що підприйняти. 

   Моє серце кричало разом з Наталкою. Я не знала що робити.

-Зайшла у глухий кут? 

-Північ? - я розгубилася.

  Час йшов, і кожна секунда знищувала Сніжисю.

-Що мені робити? Ви були праві, я все лишень зіпсувала!! - я була у розпачі

-Якщо олень дійсно розтане, тоді життя цієї дитини - зламлене. Але принаймні, наша таємниця збережеться.

  Ці слова аж ніяк не допомагали. 

-То що мені робити?!

-Здається в тебе немає вибору. Доведеться чекати, і тоді все закінчиться само собою.

  Я переглядала зі сторони в сторону. З Наталки на Північ. Але я відчувала, що я маю щось вдіяти. Я б могла спробувати магію, але я вже з'їла свій батончик. Навіть якби я виправила стан Сніжисі, це б не вирішило проблему. Але нарешті, я зробила вибір. Я ринула до будинку. Пролетівши якомога швидше повз людей, я долетіла до кухні і скинула графін з водою на підлогу. 

-Це ще що таке? - мати побігла на звук.

  Але я не могла гаяти часу. Я підлетіла до Наталки і не встигла вона мене побачити, як я вже повстала перед її носом.

-Аа! - викрикнула дівчинка.

-Тихо, у мене мало часу!

  Наталка замовкла, трохи налякано дивлячись на мене.

-Я фрексія, я той хто працює над Новим роком і вашими подарунками. 

   Дівчинка вже давай відкривати рота, але я не дала промовити їй ні слова.

-Сніжися, мій подарунок тобі на новий рік. Я хотіла аби ти мала друга, тому я ожила твого сніговика. Але подивившись, я зрозуміла, що справа була зовсім не в цьому. Нас завжди будуть оточувати різні люди, і не завжди вони будуть добре до нас відноситись, не завжди ми зможемо з ними порозумітися. Але у кожного в житті з'являється той, для кого він важливий. І ми далеко не завжди це цінуємо. Не буває ідеальних друзів, чи ідеальних людей. Але у цьому і сенс, ми повинні розуміти як відноситися і до друзів, і до ворогів. Ми ніколи не зможемо знайти нашу людину, якщо не спробуємо. І я зрозуміла, що ти зможеш. Але для цього, тобі варто відпустити свій тягар і дати людям шанс!

-Тягар? - Наталка нервово глянула на Сніжисю. - Але ж вона..

-Я розумію. Але ми обидва знаємо, що дружба з нею була втечою з болючої реальності, чи не так? 

-Наталка відвела від мене очі.

-Рано чи пізно, це б сталося… Але єдиний спосіб - це глянути проблемі в очі. Я вірю в тебе, Наталко. Ти зможеш відпустити її. Ти зможеш знати собі друга. А можливо, він вже в тебе є?...

  Побачивши маму, я сказала останні слова.

-Моє існування секрет, але я довіряю тобі, Наталко. Я вірю в тебе, ти зробиш правильний вибір.

  Я ринула з будинку.

-Так, давай я швидко несу її в холодильник. Як зможемо врятуємо..

  Наталка на секунду подумала, а потім раптом промовила.

-Дякую мамо, мені здається я знаю, що зробити..