Глава 4 - «Трішки магії і нічого зайвого»

   Я захопливо підлітала до будиночка Наталки. На мій подив, на дворі нікого не було. Я озирнулась і ще раз. «Де ж Сніжися?» Не розуміючи, що коїться, я підлетіла до вікна кімнати. Наталка сиділа за столом, а поруч стояла Сніжися. Дівчина щось старанно вимальовувала та періодично давала пензлика Сніжисі, і та, сніжним язичком чистила його від фарби. Сама ж дівчинка була вдягнута у куртку та шапку, а вікна були відкриті, аби холод заполонив кімнату. 

  Ще трохи подивившись за дівчинкою, я помітила, що у Сніжисі були прикрашені роги ялинковими прикрасами. «Це ж так мило!» Але раптом двері в кімнату відчинилися.

-Наталко, - промовив її батько, -це Віталій. -він показав на чоловіка, вбраного у білий светр та чорні джинси.

  Погляд Віталія одразу ж впав на снігове диво. Сніжися допитливо повернула мордочкою на голос незнайомця.

-Привіт, Наталко. - він спантеличино дивився за оленем. -Це неймовірною! - вигукнув він. Присівши навколішки, чоловік обережно простягнув руку Сніжисі. Та, трошки вагаючись, привітливо лизнула йому долонь. -Ахах, -ніби дитина, умілявся чоловік. Але суворий погляд батька Наталки вгамував його. 

-Боже, доню, ти вже її і прикрасила.. - помітив тато.

-Так, татку. - батько зніяковів від її щасливої відповіді. - А ще вона мені допомогла намалювати малюнок, диви! - Наталка простягнула йому розмальований аркуш паперу. 

  У батька на обличчі заграли дивні емоції. Він ніби й радів, але водночас його це стурбовувало. 

-Гарний малюнок, доню…

  «Виглядає так, ніби всі щасливі. Хіба не чудово?» 

  Віталій, тим часом, зіскріб трохи снігу з боку оленя, від чого Сніжися помружилася.

-Що ви робите? - спитала Наталка

-Беремо трошки снігу, аби зрозуміти у чому.. еее.. диво? - відповів Віталій. - Не хвилюйся, їй це ніяк не зашкодить. 

  Він зіскріб трохи снігу у пакетик і промовив до оленя.

-Іди до своєї господині.

-Я їй не господиня, я її подруга. - промовила Наталка

  На цих словах Сніжися притулилася до дівчини. А Віталій, як дитина, широко посміхнувся. Батька Наталки це здратувало:

-Ти вчений, Віталій! 

  Але той захопився сміхом.

-Ахах, так, ходімо. Залишимо дива для дітей. - промовив Віталій, закриваючи за собою двері. 

  «Схоже, що дорослим і самим не вистачає дива. Але вони просто цього поки не розуміють.. Підслуховувати погано, але ж ми світ рятуємо, чи не так?» Я підлетіла до віконця. З виду, це був кабінет батька. 

-Віталій, ти ж теж це бачив? - тільки но спокійний батько невгамовано спитав.

-Так, я бачу. - він провів рукою по підборідді, замислившись. 

-Тоді чому ти такий спокійний? 

-Зі свого досвіду, друже, можу сказати: усе неможливе і можливе водночас. Але боюся, зір нас цього разу не підводить.

  Батько раптом нервово підійшов до вікна і зачинив квартирку, а на нею штори. «О ні, треба було бути обачнішою». Тепер я вже не зможу почути їхню розмову, але я також розуміла, що на сьогодні мені інформації вистачить. «Я маю дати Наталці простір».

 ***

   Будучи чесною із собою, я розуміла, що ні друзів, ні сім'ї у мене не було. Тож єдиним місцем, що спало мені на думку - було кафе. 

-Привіт, Аліусе. - ельф здивовано ненароком підскочив, розливши частину чаю. 

  Клієнт поруч невдоволено пробурмотів в його сторону.

-Упс! - я зіскочила з місця, і підлетівши до чайника. -Зараз фрексія приготує вам смачненький чай.

-Меднес, ти жива? - перелякано глянув на неї ельф.

-Пфф, звісно! Що ж зі мною могло статися, - розсміялася я, заварюючи малиновий чай.

-Але тебе покликав.. Вищий! - прошепотів останнє слово Аліус.

  Я здивовано глянула на нього.

-І..? Ах, та то нічого.. він, ее.. він переплутав мене з іншою фрексією. - Ельф нарешті "прокинувся".

-Так стоп, - промовив він, споглядаючи як я намагаюсь підняти чашку приготовленого чаю. - Це так не робиться, ти ж знаєш! Ти не маєш допомагати.. - але щось його зупинило продовжити, тож він промовив щиро, - дякую.

  Він забрав у мене чашку та поніс її клієнтові. 

-Ей, що ти робиш? - вигукнув він, заставши мене за чаюванням недорозлитого чаю. 

-Що? Він же ж все одно вже не підлягає продажу..

-Ахах, - на обличчі Аліуса нарешті заграла усмішка. -Звісно, я не проти. Тільки це порція для ельфа, тож диви, не лусни! Ахах.

***

  Минуло декілька днів. Підходив кінець тижня. Я навідувалася до Наталки кожного дня, і кожен раз я усвідомлювала все більше: «Наталка нарешті стала щасливою». Хоча її батьки явно зберігали Сніжисю у секреті, це не заважало друзям. От і зараз, дівчинка, укутана в куртку і довгий шарф, сиділа на пухнастому килимку та грала у настільну гру з Сніжисею. Олень дістав з колоди картку і поклав її до грального поля. 

-Ого, нічого собі, ти виграєш.

  Я почала занотовувати, водночас перегортуючи вже готові ілюстрації. На одній з них поряд з текстом Наталка зі Сніжисею писали твір, а тут вони дивилися мультфільм..

-Наталю, - раптом відкрила двері її мати.

-Так мамо?

-Зараз приїде твоя двоюрідна сестра…

-Навіщо? 

-Тобто навіщо? Ще триває святковий тиждень в нашій сім'ї. До того ж, хіба ти не хочеш зустрітися з сестрою? - запитала мати, хоча й прекрасно знаючи відповідь.

-У нас з нею немає аж нічого спільного. Вона годинами ладна розповідати про свої успіхи в змаганнях, але коли я щось розповідає, вона ніколи не слухає і продовжує базікати про своє..

  Мати була обурена подібною відкритістю.

-Ти не можеш казати таке про рідну кров! А, а.. - вона люто глянула на оленя. - А що в тебе спільне з нею? Вона навіть не говорить!

-Не обов'язково говорити, щоб тебе зрозуміли. 

-Нгх. Мені неважливо, ми сховаємо цю тва.. тварину і зустрінемо гостей. І ні слова. Ні слова про цього сніговика, зрозуміла?

-Навіть якби я і сказала, ніхто б не почув. - не дослухавши, мати зачинила двері.