Глава 2 - «Довгоочікувана ніч»

  Тиждень промайнув дуже швидко. І нарешті, вся наша робота окупиться! Я була така схвильована, що навіть не встигла повечеряти, допомагаючи з підготовкою. Це було прекрасно!

-Все, пішли! 

  Голос застав мене зненацька. «О боже, почалося!» Якийсь прилад, як я зрозуміла, трохи затьмарював людські думки, тож це суттєво зменшувало ризик помітити нас. А коли ми дарували подарунок, аби не видати наш секрет, дорослі починали думати, що то вони подарували.

  Нас було дуже багато. І хоча ми здавалися маленькими, та не настільки слабкими. Я схопила свій мішечок з подарунками та прямувала до діточок. Наша сила була у кількості. «Як прикро, що людоньки нас не побачать. Цікаво, і чому ми зберігаємо це в таємниці?» 

  Я обережно полетіла до першого будинку. «Хлопчик мріяв про конструктор». Його кімната дійно була переповнена різними побудовами, і мені було в радість дарувати йому новий набір. Підлетівши до будиночку, я тишком нишком зазирнула у віконечко, і діставши з мішечка конструктор, пролетіла крізь квартирку. Часу роздивлятися помешкання у мене не було, тож я швиденько поклала подаруночок для Мишка під ялиночку, де вже було і без того купа яскравих пакунків. 

  Ще декілька будиночків, і ще. Я мала встигнути подарувати свято кожному. Мішечок ставав все легшим і легшим, а останні подарунки вже можна було порахувати на пальцях. 

  «Дівчинка з пандою!» Вона була наступною. Я дістала обгортку у формі ведмедика. «Як прикро, що я навіть не бачу, що дарую. А ще прикріше, що не побачу їхніх щасливих посмішок..» Але я знала, що роблю дуже важливо справу, і сама думка про це вже гріла мені серце. 

  Я здивувалась. Наталка була на дворі, схоже, що ліпила сніговичка разом з батьками. 

  Я залетіла у віконце, прямувавши до ялиноньки. Але як тільки я вилетіла назовні, почалися доноситися неприємні звуки суперечки. 

-Але я не хочу! - дівчинка заверещала крізь сльози. - Мене ніхто не розуміє, чому ніхто не хоче зі мною дружити! - Вона плюхнулась у сніг. 

-Доню, досить. Новий рік все ж таки, немає приводу псувати свято!

-Є! Я запросила їх всіх, а вони що? А вони мені ось це.... - дівчинка передала батькам якийсь папірець.

  Батьки спантеличено прочитали текст і мати промовила:

-Це всього лишень діти, ти не маєш перейматися через цих бешкетників. Ти ще знайдеш друзів, ходім додому. 

-Чому ти кажеш це так, ніби це якась дрібниця!

-Бо це і є дрібниця!

  Слова тата засмутили її ще більше.

-Кхм, давайте принаймні гарно проведемо це свято. Пішли до хати, вже і до дванадцятої недалеко. 

-Я скоро прийду, - посуплено пробурмотіла Наталка.

  Але батьки дали їй простір і пішли додому. 

-Вони знецінюють мої переживання. Ніби я маленьке дитя. А в школі наді мною знущаються… - вона вставила у снігову купку гілку. - Тільки ти розумієш мене, друже. Вислуховуєш, не перебиваєш, не ображаєш. Аби у меня тільки був такий друг, як ти. Аби ти тільки був справжнім…

  «Ах!» Я була спантеличина. «До такого мене лекції не готували». Я згадала її подарунок. «Вони любить м'які іграшки, тому що їй не вистачає друга! Отже, подарувавши іграшку, я лише підтримаю цю бездіяльність». Це мене засмутило. «Ох, сонце, як я тебе розумію. У мене і самої друга немає..» На мить мені здалося, що я ось-ось полечу до малечі і витру їй сльози. Мені так хотілось її обняти і промовити: “Не хвилюйся, все буде добре! Давай будемо друзями? Я тобі покажу фабрику нового року!!”

  Але я дала собі холодного ляпаса. «Правило номер 1. Ніякої самодіяльності. Повна конфіденційність». «І о боже, часу обмаль!» Я змусила себе полетіти до наступного будинка.

  Все йшло гладенько, і мою увагу привервув час на годиннику: «Фух! Встигла». До дванадцятої залишалося ще близько півгодини. Здавалося, саме час летіти назад до інших і чекати доки проб'є дзвоник в місті, дивитися щорічні салюти... Але… щось мене стримувало. І це щось було наче голод. Ніби поклик. «Я не можу кинути Наталку». В правилах не було написано нічого про те, що прилітати назад треба вчасно. Тож той час, що залишився, я вирішила провести з Наталкою. «Принаймні гляну чи все добре». Я швиденько попрямувала до жовтенького будиночку.

   На моє здивування, Наталка все ще бавилась зі снігом. Вона старанно виліплювала своєму другу вушка. «Схоже на оленя». Замість ріжок були гілочки. «Найгарніша снігова баба що я бачила сьогодні!» Я захоплено дивилася за процесом створення снігової скульптури.

  Нарешті, дівчинка плеснула в долоні. 

-Я дарую тобі життя, моя найліпша подруго Сніжися! - вона розвеселішала. Здавалося, ніби цей сніжний олень дійсно був її другом. 

  Мені на серці стало боляче. «Ох сніжинко..» Але Наталку покликали додому. Я глянула до годинник. «23:52». Але щось мене не відпускало. «Я маю щось зробити..» Я нервово оглядалась навколо. Але мій погляд зупинявся лише на Сніжисі. «Вона тебе так любить, ви б були ідеальними друзями..» Я уявила усмішку Наталки. А потім своє звільнення. А потім знов широку щиру усмішку Наталки. «Ні. Сьогодні я, фрексія Меднесс, зроблю Наталку щасливою!» 

  Годинник показував: 23:56, тож я поквапилася. Я радісно нахилися до оленя і поклала рученята на сніжок. Було дуже холодно, але я не звертала уваги. Я почала промовляти чарівні слова, які б зрозуміли лишень фрексії.. 5! 4..

  Я відчувала як магія, ніби тепло, пересувалася по моїм венам.

 -З новим роком!!

  Радісні крики пролунали вулицею. В мить заграли в небі салюти. 

-З новим роком! - промовила про себе я, споглядаючи на своє творіння. 

  Сніжися поступово почала оживати. Її сніжні лапки почали відокремлюватись від іншого снігу і робити перші обережні кроки. Вушка зарухались, а потім проглянулись очки. «Так!» Я буда в захваті. Сніжися ожила. Але звук відкриваючих дверей змусив мене швиденько відлетіти. Це була Наталка, з новим ведмедиком в руках.

-Салют, доню, диви! - промовила мама.

  Але не встигла дівчинка підвести погляд, як її увагу привернуло дещо інше.