Розділ 2

За годину до Нового року в двері постукали. Зловивши бабусин погляд, що відправляв мене подивитися хто там, я поспішила до дверей. Відчинила. На порозі стояв розхристаний молодий чоловік з телефоном в руці.

— Добрий вечір, — привітався він, переводячи подих, — Можливо ви бачили цього чоловіка? 

Підсунув мені під носа телефон, на якому крупним планом була фотографія… Юлія Цезаровича.

— Маячок показує, що він десь за цією адресою. От тільки номер квартири не вказує, на жаль. Тепер мушу до всіх мешканців стукати, турбувати перед святом. Ви вже вибачайте, але це мій дідусь, а я до нього ніяк не можу додзвонитись.

— Ви проходьте. Не через поріг же розмовляти. — пропустила чоловіка до квартири. — Зачекайте хвилинку.

Поспішила на кухню і автоматично поставивши руки в боки, звернулась до нашого несподіваного гостя.

— Юлію Цезаровичу, це здається вас шукають. Нічого не хочете розповісти?

— Мене? — щиро здивувався галантний вусань, — Кому це я знадобився?

— Мені. — чоловік пройшов на кухню сам, не дочекавшись запрошення, — Дідусю, ну що за фокуси? Чому я маю тебе шукати по всьому місту?

— А, Єгор. А я тут таку богиню зустрів, що геть все мені вилетіло з голови. — махнув рукою, ніби то якась дрібниця, що його онук розшукує, — Ось. Познайомся, це Евангеліна Іванівна. Вона мене такими пирогами нагодувала, ум-м-м. І ще запросила з ними новий рік зустрічати, так що я залишаюся. 

— Е-е-е, — Єгор було відкрив рота, щоб щось сказати, та поки нічого не придумав.

— Проходьте, шановний, — бабуся за мить поставила на стіл ще прибори, загадково усміхнувшись, — Я й вас нагодую. У нас повно їжі, всеодно самі все не осилимо.

Перевела нарешті погляд на мене, а я навіть рук з боків не прибрала, так і стояла з роззявленим від здивування ротом. Бабуся вона така, їй аби нагодувати когось. Та поситніше.

— Що? Ти ж сама казала, що треба помічники, щоб це все з’їсти, сама доля нам їх привела.

Зрозуміло, моєї думки ніхто не питав. А Єгор тим часом встиг зняти свою куртку і повісити в шафу. Це вони такі голодні зі своїм дідом чи що? Зате бабуні є де розгулятись зі своїми годувальницькими нахилами.

Швидко помивши руки, Єгор вмостився за столом і звернувся до мене.

— Я Єгор. А ви?

— Ева. Мене назвали на бабусину честь. — все ще оторопіло відповідаю, не знаючи як мені ставитись до таких різких змін у планах на вечір. — Тільки прізвища у нас різні. 

— Вам дуже личить це ім’я. Ева… — ніби смакував моїм ім’ям, не зводячи погляду з мого обличчя, — А як цей бешкетник до вас потрапив?

— Ну… Він сніговики продавав на ярмарці, — я пирскаю сміхом, коли й самій стає смішно, намагаючись описати ту ситуацію, що привела нас всіх в одну квартиру. — Я купила одного. А потім подумала, що він голодний, раз доводиться так вивертатися у спробах заробити.

— Діду! — з докором стріляє поглядом в діда і повертає його знову до мене, — Він не бідний. І не дурний, ви не подумайте. Просто приколіст. Це у нас сімейне по батьковій лінії. Чому ви думаєте його так звати? Прадід Цезар подумав, що було б прикольно назвати сина Юлієм і назвав так. Якби ви знали, куди він мене заводить зі своїми приколами…

— А ти подумав, що мені може неприємно залишатися самому вдома на таке свято? І нудно, навіть заговорити немає до кого. А тут така компанія, — знову розглядає мою бабуню, а очі аж світяться. 

Бабуня під його поглядом знову вкривається рум’янцем. Дивина. Моя бабуня що, запала на цього вусатого дідугана? Мені чомусь знову робиться смішно, і я мимоволі всміхаюся, розглядаючи їхні переглядування. Я навіть уявити не могла, що у віці моєї бабуні ще можна кокетувати і фліртувати. І чому мені здавалося, що в старості вже неможливі такі емоції, сама не знаю. 

Переводжу погляд на Єгора і спотикаюсь об його красномовний погляд, що безсоромно ковзає по мені. Так, так, саме безсоромно, бо розглядає мене всю, не ховаючись. Серце вмить теж спіткнулося, і мій погляд пішов на прогулянку по всьому чоловікові. Тут я вже роздивилася і його хвилясте русяве волосся, і тонкі вуста, і його бездонні сині очі, злекга прикриті довгими віями, і широкі плечі, обтягнуті тонким сірим джемпером.

Зустрілися поглядами і вмить відчула як все тепло наповзло на мої щоки. Це я тепер теж так виглядаю, як моя бабуня? 

— Маю пропозицію, — Єгор підвівся, прочистив горло, і продовжив, — Я зараз збігаю до магазину, куплю щось смачненьке. І зустрінемо цей новий рік разом. Нам просто ще за місто добиратися, не хотілося б зустріти свято в автівці на трасі. Якщо ви не проти, звісно.

А я що? Я не проти, бабуня он теж, цвіте і пахне.

— Квіти не забудь, — кидає навздогін дід Юлік, підморгуючи мені такими ж сивими і густими бровами, які і вуса.