Розділ 1

— Обережно, пані! — молодик ледь з ніг мене не збив, підсковзнувшись на тротуарі, але винною чомусь вийшла я. Слизькі від намерзлого льоду тротуари ледь дозволяли проходити містом, змушуючи з обережністю дивитись під ноги. Мороз пощипував шкіру на щоках і морозив руки. Моє волосся, що обрамляло обличчя, визираючи з-під шапки, вкрилось тонесеньким шаром інію від тепла подиху.

На площі, яскраво освітленій ліхтарями і різнокольоровими вогниками, снували туди-сюди люди, заглядаючи в яскраві ятки, що виблискували різдвяними смаколиками і новорічними прикрасами. Запах яблук і кориці проникав у ніздрі, рот наповнювався слиною і в животі голосно бурчало. А все через те, що зранку не поснідавши, я помчала на роботу, яку ніхто не відміняв навіть у святковий день.

Смаколиків і прикрас тут було вдосталь на будь-який смак. Діти з гучними вигуками бігали поміж батьків, безперестанку випрошуючи ту чи іншу іграшку. Я завжди минала яскраві ятки, прямуючи далі, туди, де пенсіонери поруч з ярмаркою продавали різні вироби, виготовлені власноруч. Тут і шкарпетки в’язані з новорічним орнаментом, і серветки вив’язані гачком, і мереживні скатерті, мов сплетені майстерним павучком, рукавички і маніжки, шапки і домашні пироги.

Цього року я традицій не змінювала. Щоправда продавчинь в цей час було мало. Воно й не дивно, до Нового року залишилось чотири години, час пізній. Осторонь всіх стояв чоловік похилого віку. Я вирішила підійти і поцікавитись чим він торгує.

Вигляд продавець мав доволі солідний, на відміну від звичайного вигляду тутешніх торговців. В пальто і хутряній шапці, напахтився приємним чоловічим парфумом, на нижній частині лиця мав густі сиві вуса. Я б ці вуса назвала розкішними, так вони приваблювали увагу. Перед ним на маленькій серветці стояв товар.

— Чого пані бажає? — запитав мене, примруживши очі, і злегка нахилив голову на бік.

— Пані бажає зустріти кохання, але прийшла сюди, щоб придбати іграшку. Це ж у вас іграшки? — погане освітлення в цьому закутку не дозволяло добре розгледіти що ж саме продає цей солідний чоловік.

— В жодному разі. Це все справжнє. — Він нагнувся і підняв з землі свій товар. — Ось. Найсправжніший і найсвіжіший сніговик на ринку.

Я оторопіла. В якому сенсі сніговик? Справжній? Зі снігу? Оце то фантазія в чоловіка працює. На мене дивився справжнісінький сніговик з бурулькою замість моркви на місці носа.

— Тобто, ви пропонуєте купити сніговика, зробленого зі справжнього снігу взимку, посеред ярмарки, сповненої різноманітними різдвяними товарами? — перепитала я, сумніваючись, що це відбувається насправді.

— Так. А ви погодьтесь, в жодній ятці ви такого не купите. Ексклюзив! — загадково усміхнувся мені, тримаючи сніговика на простягнутій руці.

А й справді, чого це я? Чоловікові може немає за що хліба купити, а в'язати чи пироги пекти він не вміє, то й вигадує всілякі видумки. Зате як харизматично і несподівано звучить його пропозиція.

Порилась в кишені і дістала єдину купюру в сто гривень, решта ж моїх коштів були на картці. 

— Скільки коштує такий ексклюзивний сніговик?

— Скільки не шкода, — знову усміхається з-під вусів. Але ж який харизматичний, зараза.

— Ось, тримайте, — простягаю йому купюру і беру сніговика, тут же обмірковуючи що з ним робити далі. Все-таки покупка, не викидати ж його. До того ж він доволі симпатичний. І я зараз не лише про сніговика.

Роблю кілька кроків вглиб вулиці, куди не добиває світло святкових ліхтарів, і набираю номер своєї бабусі, з якою ми живемо разом. Я мала б за нею доглядати, але в нас чомусь виходить навпаки. Коли я повертаюся з роботи, вдома вже все випране, вимите і їжа приготована. Мені тільки лишається ввічливо відмовлятися від споживання такої кількості їжі, бо я просто не в змозі всьо то з’їсти за один прийом. 

— Альо, бабуню. Тут така історія вийшла. Зустріла я чоловіка, який торгує сніговиками, йому напевне немає що їсти, то може я його запрошу, в нас же повно їжі. Що скажеш?

Бабуня моя жінка сувора, але справедлива. І співчутлива. Тому, як я і очікувала, її довго вмовляти не довелося і вже за кілька хвилин я знову стояла перед чоловіком, що намагався продати останнього сніговика.

— Слухайте, а ви не хотіли б пройти зі мною на вечерю? — запропонувала я, — Бабуня моя таких смачнючих пирогів напекла, боюся самостійно не подужаємо їх з’їсти, тож я б зібрала вам в торбинку. Були б вам гарні ласощі до святкового столу.

— Сто років не їв домашніх пирогів, тому не бачу приводу не погодитись, — посміхнувся і перевів погляд на останнього сніговика, — А бабуні твоїй цього сніговичка подарую.

Він нагнувся, підняв сніговика, урочисто поставив його на розкриту долоню разом з мереживною серветкою і знову ніяково усміхнувся.

— Веди, красуня, в путь, за пирогами, — по-мушкетерськи вигукнув, театрально змахнувши вільною рукою.

Я засміялася і знову вловила себе на тому, що я захоплююсь його вмінням володіти собою і ситуацією. Він спритно перехопив ініціативу і жодним чином не виказав якоїсь ніяковості, позбавивши мене тим самим необхідності його вмовляти чи вигадувати якісь недоречні пояснення.

До нашого під’їзду було всього п’ять хвилин ходу, тому ми швидко дістались пункту призначення і подзвонили в двері квартири. Бабуся відчинила двері і предстала перед нами в своєму найкращому вигляді. Вона і так у мене завжди акуратна, доглянута і гарна. А сьогодні ще й сусідка приходила до неї, вони збиралися разом марафет наводити. Від результату в мене самої мову відібрало. Переді мною стояла доглянута жінка невизначеного віку, з акуратним макіяжем, рудим хвилястим волоссям, складеним у химерну зачіску (чесно кажучи, коли я вранці йшла на роботу, вона була повністю сивою) і вбрана в стильну сукню, що підкреслює її аристократичні риси.  Чоловік же в свою чергу, увімкнувши свою чарівність на максимум, припав вустами до бабусиної руки.