- Люблю коли ви приходите до мене. Дивлюсь на вас, у молоді ваші очі, сповненні завзяття і веселості, на ваші усміхнені обличчя - і сам починаю радіти. Це немов на осінньому небі, низькому, сірому, важкому, раптом на коротку мить розійдеться хмаровиння і з’явиться клаптик блакиті. А разом з ним сонячний промінчик. Ось так усміхнеться небо в останній раз перед довгою зимою. Ніби скаже - я тут, я є, я обов’язково повернусь. Але вже з весною.
- Єх. Добре, що у світу Божого після зими завжди приходить весна. Якби ж так було і у людей! Якби і мені повернути ті далекі літа молодії!
- Але у вас, козаченьки мої любі, все ще попереду. Перед вами увесь світ - немов розгорнута хартія. Тільки читай і радій кожному новому дню. А я дивлюся на вас і собі радію. По-своєму, по-дідівськи. Та все ж радію…
- Чуєте, як пахне? А як шкварчить? То на вогні стоїть баняк з рибною юшкою. Славною юшкою. Порибалив сьогодні вранці. Там і гарні ковблі, і карась, і кілька кленів. А ще кинув до баняка трійку боровиків, які підібрав край дороги у лісочку.. Хоч і рано ще для грибів - добрих дощів поки не було, та все ж примітив кілька гарних. Вже після Варвари, коли почне кропити, ось тоді і треба йти до лісу по гриби.
- Так що он беріть на полиці ложки і чекайте - скоро буде славна вечеря.
- Ось ви усе просите мене - розкажи бувальщину, щось загадкове і страшне. Ех, повірте моєму слову - буде, обов’язково буде на вашому шляху багато і страшного, і загадкового. Не зможете оминути. Цього ні одній людині обійти не вдається. Такий вже цей світ. Тільки у Бога просіть допомоги. Він милосердний - він допоможе.
- Ось і я не раз зустрічав таке, чого бажав усім серцем оминути. Бо встиг я у повоювати, і товаришів вірних втратити. І у неволі у турка був… Таке бачив своїми очима…
- Але одного разу я торкнувся чогось такого… щось страшне пройшло поруч зі мною. Молю Бога, що те не лишило своєї частини у всередині моєї душі. Так як бджола лишає своє жало з отрутою у тілі.
- Напевно думаєте - що ти верзеш старий діду? Зовсім у тебе кебета догори дригом стала?
- Не спішіть так промишляти. Ось почуєте мою оповідку, а тоді вже самі вирішуйте - чи здурів дід Андрій, чи є у моїх словах яка правда.
- Сталося те дуже давно. Був я ще зовсім молодим козаком. Взяв мене під своє крило старий сотник Степан Недбайло…
Старий сотник Степан Недбайло сидів у світлиці і незадоволено зиркав з під косматих брів на осавула, отаманів і писаря, які влаштувалися навпроти. Коло дверей переминалися з ноги на ногу ще троє простих козаків - молоді і невисокі, але видно міцні завзяті і добрі вершники.
У світлиці було натоплено. Пічка тихо і приємно гуділа.
Андрій Легкоступ який був одним з тих трьох молодих козаків. Він с уважно слухав кожне слово пана сотника і у довгих частих паузах чув, як вітер кидає оберемки снігу у стіни хати. Ще вночі східний вітер приніс низькі темно-сірі хмари і справжню зиму. За кілька годин намело снігу вище халяви і до цієї пори завірюха усе ніяк не вщухала.
Андрій дивився на пана сотника, а сам у цю саму мить думав про Явіра - молодого коника, свого вірного бойового товариша, який хоч і був під стріхою біля конов’язі, та все ж не в стайні. Не встиг Андрій відвести Явіра у тепле місце. Тільки-но повернувся з дозору, як прибіг козачок від пана сотника.
І ось тепер підпирав Андрій Легкоступ двері світлиці у товаристві поважних і усіма шанованих козаків, отаманів і самого пана сотника.
- Я, батьку, - вів розмову один з отаманів Омелян Вітер - невисокий худорлявий вже немолодий козак з широкою засмаглої лисиною і чорними густими вусами. Омелян Вітер тримав у підпорядкуванні загін пластунів і посильних і був одним з найближчих товаришів самого пана сотника.
- Я, батьку, розсудив так - як не повернеться моя людина через тиждень від Яреми Банькатого - одразу доповім…
Пан сотник і Омелян Вітер були майже одного віку, ще і товаришували з давніх-давен, та у сотні якось прижилося називати сотника батьком. І навіть старі козаки, які були старші від Степана Недбайла, звертались до пана сотника не інакше як батько.
- На зимівник до Банькатого дві ночі ходу, - пан сотник гримнув важким кулаком по столу так, що жалібно задзвенів посуд у дерев’яній шафі коло віконця.
- Ти мені ще вчора повинен був доповісти, дідько тебе дери!
На обличчі Омеляна, яке ніби було зроблене з бронзи, не смикнувся ні один м’яз. І голос його був м’яким і спокійним.
- Тиждень минув сьогодні вночі та напевно затримався мій хлопець через хурделицю. Ось-ось прибуде. Так я вважаю, батьку.
- Ти чоловіче добрий вважай як собі знаєш, але у нашій справі надіятись на краще - то те саме, що залишитися у дурнях. Завжди думай, що сталось гірше. Ще на Варвари повинен був прибути посильний від Яреми Банькатого. Посильного не було. Уже це повинно викликати підозру. Ми вирішили послати свого хлопця до них. І той пропав. І хто тепер знає де твій Микита - чи гріється на печі у Банькатого, перечікуючи негоду, чи лежить у степу зі стрілою у спині.
- Моя вина, батьку, - тихо мовив Омелян Вітер, та очі не опускав і уважно дивився на пана сотника.
- Тут і моя вина, - сотник укотре гримнув кулаком до столу. І знову жалібно задзеленчав посуд у шафі.
- І що будемо робити?
- Сьогодні відправлю трійку хлопців на зимівник до пана Яреми.
Сотник підняв очі і уважно подивився на Андрія Легкоступа і інших козаків, які стояли поруч - Сашка Бойка - кирпатого, міцного в плечах і рудого худорлявого Міхала Чайку.
- Ось цих? - спитав сотник і молоді козаки враз розправили плечі і витягнулись. Андрій відчув як вуха його запалали від приливу крові. Бо очі не тільки пана сотника, а і усіх присутніх поважних козаків були тепер спрямовані на нього і його товаришів. Андрій знав за собою, що у такі ось відповідальні моменти вуха його червоніють. І це незважаючи на його вже немалий бойовий досвід, на участь у вилазках на бусурманів і походи морем.