Сніговичка

Посеред болотяної глушини розташувалася самотня, але дуже доглянута хата, навколо якої, прямо над трясовиною, стояв ранковий туман.

Сонце тільки встало, та його промені відбивалися у воді. Крайден спішився на узліссі, та прив'язав коня.

Холодне зимове повітря, величезним потіком, обдувало його з ніг до голови, сніг замітав дорогу. Шлях давався важко, ноги провалювалися під сніг. Крокуючі в мерзлому бруді, він здолав цей недовгий шлях, та з'явився перед будинком.

На стіні, біля дверей, він побачив згаслий смолоскип, а самі двері були покручені. На них виднілися сліди від пазурів та плями крові.

Крайден обережно, підійшов ближче й постукав.

— Кого там привела, лісова стежка?

— Це я Крайден, із Драконячого Пагорбу.

— З Драконового Пагорбу, кажеш? Радий вітати тебе, юний чаклун. Заходь. Тут не зачинено.

Крайден відчинив двері, та увійшов всередину.

В кутку на ліжку лежав якийсь бідолаха. Розірвано черево, виднилося під окровавленим ганчірками, обличчя у шрамах. Словом, живий труп. Він майже не дихав.

У самому центрі біля столу стояв старий і перетирав трави в потерть.

Позаду нього, стояли колби з ліками, частини тварин, розташовувалися на полицях.

У хаті пахло гіркою травою. Цей запах застиг на язику у Крайдена.

- Вітаю тебе Рікс. Бачу, тут неспокійно. Втім, як і завжди.

— З ранку не погодиться, природа відчуває, коли прокидається зло, — відповів старий.

— Я поки діставався сюди, бачив розірвані тіла при дорозі, багато крові.

— А коли в проклятих землях було легко? Говори, чого завітав? Ти начебто цілий на вигляд, лікування моє тобі без потреби.

— Мені треба проникнути у місто, де з'являться мені не бажано. Що порадиш?

Старий на мить замислювався, перемішуючи порошок.

— Тобі потрібен камінь Неотида, обігрівши його кров'ю мертвої душі, ти зможеш втілитись у її тіло.

— Ти маєш такий камінь?

— Я знайду, щось ще?

- Так, - Крайден сів на стілець, і звісивши ноги, продовжив. — Потрібно зробити так, щоб натовп заснув, коли я цього забажаю.

— У мене є такий порошок, з каміння Адрамлісу, Зазвичай їм змащують болти арбалету, вирубує як простих смертних, так й чарівників. Я один із небагатьох, хто здатний його приготувати, — похвалився Рікс. - Але якщо потрібен масовий сон, то можна підсипати його в їжу або зробити більш цікаво. Я називаю це сплячий оркестр.

— Звучить цікаво, — засміявся Крайден. - Що ти пропонуєш?

— Це буде складно провернути, але все ж таки, — посміхнувшись, відповів старий. Він підійшов до пораненого, й почав висипати на рану порошок.

Чоловік що лежав у ліжку, з жахом закричав. Кров у його рані, завирувала наче лава, й незабаром зовсім запеклася та вкрилася коричневою скоринкою. Бідолаха знову заволав, після чого замовк, заплющивши очі.

- Він помер? — здивовано спитав Крайден.

— Міг би померти, якби я не був поруч. Мені вдалося врятувати йому життя. До завтрашного ранку, прийде до тями. Моє зілля, затягнуло його шкіру й зілікувало його нутрощі. Та опік залишиться надовго, але він живий.

— Ну й гаразд, — промовив Крайден, після чого перевів свій погляд з чоловіка на старого. - Що там далі?

- Так-так, порошок Адрамлісу. Варто змастити ним струни музичного інструменту. Кровожери часто користуються цим способом. Приходять у корчму, під виглядом менестрелів, грають пісню, а коли всі засинають, то вони напиваються кров'ю, та нерідко й викрадають собі бранців, щоб пити з них кров, у будь-який час. Тримуют невільників вони у підвалах Аскарона, але таке відбувається лише у старих забутих богами тавернах, у містах таке варта не допустить, нехай вона й підкоряється королеві кровожерів, але все ж таки Ентерія не нахабніє. Вампіри напиваються й йдуть.

- Чудова ідея. Ось тільки в чому біда, я грати до ладу на інструментах не вмію.

— А тут уміння не таке важливе, як дозування порошку. Що гірше граєш, то більше насипай. Тільки є одна проблемка.

- Яка?

- Ти також заснеш.

Крайден важко зітхнув.

— Ось же напасть. Що немає взагалі інших варіантів? — з надією спитав він.

— Є, тобі буде потрібний Дар Самерселії, магічна квітка, її дає, сама богиня, трав та полів. Він здатний захистити від будь-яких отрут та магічного впливу. Тільки вона його тобі не дасть.

- Чому ж?

— Ти робиш це зі злим наміром, а вона — богиня світла.

— Я маю інквізиторський хрест, він якось допоможе мені? - Уточнив Крайден.

- Ого, - здивувався Рікс. — Ти що церковника гримнув?

- Це подарунок. Антимаг мені казав, що його хрест здатний відбивати магію.

- Правильно, - погодився він. — Магію, що походить від інших сил, але цю музику гратимеш саме ти. Ця сила походить від тебе, тому тут хрест безсилий.

— Гаразд, я подумаю, що мені робити, краще скажи, яка плата за камінь Неотиду та порошок?

— Може, ти бачив, у мене двері подряпала якась зараза.

— Пропонуєш її пофарбувати? — засміявся Крайден.

— Ні, в тутешніх краях завелася сніговичка.

— Що то за зараза? — здивувався Крайден, бо не знав, що це за чудовисько і чув про неї вперше.

— Дуже цікава істота, з'явилася в тутешніх місцях із приходом зими, — розповідав старий. — На вигляд звичайна жінка, або дівчина, але як тільки до неї підійдеш ближче, вона зникає, буквально тане на очах, немов примара, залишаючи мокрий слід. А ще від її дотиків холоне кров у жилах. Подейкують, що вони слуги Миловандри, вони заморожують усіх кого бачать, лицарів, нерідко чарівників, а все для того, щоб поповнити її армію крижаних вартових, ось тільки незрозуміло, звідки вони тут, що принесло їх у ці краї. Адже їхня межа знаходиться у Фіордах. Хоча якщо замислитись, тут не так уже й далеко, — міркував старий.

— Колись Міловандра була доброю ельфійкою, що боролася зі злом, але після смерті брата вона ніби збожеволіла, невідомо як пізнала силу холоду, підкорила її собі, і стала злом.