1.6. Історія Юхима Ілліча.

- Іноді мені здається, що усього цього ніколи не було. Що все те наснилося мені, чи примарилось під час хвороби.. 
Я у дитинстві дуже часто хворів - обов'язково два, а може і три рази на рік лежав у ліжку з хворим горлом і жаром. Може у такі нудні дні і ночі, коли мене палив з середини жар, коли я був між буттям і небуттям - все те примарилось мені? 
Не знаю, не знаю... 
Але все те пам'ятаю, все те я забути не можу, воно сидить в моєму серці як трісочка у пальці - маленька і непримітна, а як болить. Я живу з усім тим. Як Богу молюсь - обов'язково згадаю про те. І в горі, і в радості воно зі мною. Воно вже стало частиною мене. А може воно і є я? 
Ехх... Всіляке трапляється з людьми, ось і зі мною дещо трапилось. Щось таке, що змінило мене назавжди. 
Жили ми на околиці Кам'янця, на Біланівці, зовсім недалеко від річки. Частенько хлопцями бігали у Зіньковецький ліс, де росла ліщина. Знаходили довгі і рівненькі галузи і робили з них гарні вудки. Накопаємо хробаків на гноїщі і цілісінький день висиджуємо коло води  - ловимо жирнючих  смотрицьких ковблів і кленів. Був у ті часи в мене товариш - Валько, хоч і трохи старший за мене, та всеж були ми, як то кажуть, нерозлийвода. Цілими днями, коли не треба було працювати коло хати, ми чи то ловили рибу, чи діставали руками раків з намулу, а бувало бігали у місто, на Польські фільварки, щоб добре піддати якомусь гоноровому ляшкові за той його гонор. Але частіше усього  просто вештались по околицям міста і досліджували напівзруйновані башти і укріплення Кам'янця. 
Якось жаркого літнього дня, ми швеньдялись з Вальком коло крутих схилів смотрицького каньйону. Там були залишки старих кам'янецьких укріплень і ми шукали з товаришем мушкетні кулі і ядра. Хлопці розказували, що деколи знаходили навіть штики, а то і ножі чи пістолі. Валько сидів верхи на зруйнованій стіні башти, а я копирсався серед каміння і кущів кропиви. Перед нами зі схилів відкривався гарний краєвид на місто і на Фортецю. День був сонячний і жаркий, десь вгорі співали жайворонки, внизу у заростях неквапливо тік Смотрич. 
- Ховайся!- раптом крикнув Валько і я почув як згори сиплеться каміння.
Я підняв голову і побачив, що мій товариш швидко спускається зі стіни.
- Що трапилось?
- Там ляхи! Я бачив Адамчика Кривого, а з ним ще чоловік шість чи сім! 
Адамчик - то був наш заклятий ворог і атаман ватаги з Польських фільварок. Не раз ми підчікували його десь на вузьких вуличках і давали доброї прочуханки. А бувало що і він зі своїми товаришами вистежував нас - тоді вже нам було неперелюбки. І ось, якщо тепер він йшов зі своєю ватагою сюди, то нам треба було кудись сховатись - двоє проти шести то рахунок, як то кажуть, не на нашу користь. 
- Вони тебе бачили?- пошепки спитав я, зганяючи з обличчя кусючих мурах, що встигли повилазити на мене з мурашника.
- Не знаю. Але здається вони йдуть у цей бік. От холєра, треба ховатись!
Ми чіплялися за довгі галузи і швидко почали спускатись вниз до самої річки. Було доволі високо, якщо зірватись донизу - можна сміливо замовляти панихиду. Я вам скажу, що злазити по скелі разів у десять важче, ніж підійматись по тій самій скелі, тож піт заливав очі і ми з товаришем використовували усю нашу спритність, аби втриматись і не впасти. Я косився вниз і у голові починали самі по собі з'являтись картини, як я зриваюсь і падаю. І від цих думок коліна мілко трусились і у животі неприємно тягнуло. 
- Ех, принесла нечиста тих клятих ляхів!
С під ноги у котрий раз посипався щебінь. Я ухопився неслухняними пальцями за невеликий виступ на скелі. Поряд спускався Валько - обличчя його було червоним від напруги. Десь вище вже було чутно кроки Адамчика і компанії. 
Але раптом краєм зору я помітив, що Валько кудись пропав. Невже зірвався?!
Я з жахом глянув вниз - лише зарості кропиви і вузька стежка під скелею. 
- Лізь сюди! - почув я шепіт товариша десь праворуч. 
- Тут є схованка! 
Я чіплявся збитими до крові пальцями за каміння і обережно повз по стіні на голос товариша. 
І точно - коли я огинув кам'яний виступ, то побачив криве дерево, яке росло прямісінько з каменю, а коло нього була непримітна тріщина у скелі. Я вчіпився обома руками за стовбур дерева, піддтягнувся і швидко пірнув у тріщину. Валько був тут і знімав зі скуйовдженого волосся густе липке павутиння.
- Та тут ціла печера, - прошепотів він. 
То дійсно була печера з вузьким входом. Вона поступово розширювалась і далі прохід тонув у густій темряві. У печері пахло сирістю і мишами. Вхід був густо заліплений павутинням, яке Валько вже встиг зібрати на себе. 
Я обережно висунув голову - треба було подивитись, як будемо спускатись. Вниз, до стежки було не меньше чотирьох саженів. Якщо, не дай Боже, зірватись - можна не тільки ноги переламати. 
Ми мовчки сиділи деякий час і прислухалися, чи не помітили нас наші суперники. Але здається на цей раз пронесло. Ну ми ще відплатимо Адамчику за стерті до крові долоні, ще перестрінемо його десь у темному куту на Польських фільварках чи у місті. 
Та все ж настрій у нас був непоганий - по-перше вдалось непомітно вислизнути із пастки, а по-друге - знайшли печеру, про яку здається ніхто не знає. 
Оце вдача! Вогню у нас не було, тож ми з Вальком домовились, що про знахідку нікому не скажемо і прийдемо сюди наступного разу зі свічками і кресалом - треба буде усе тут обдивитись і перевірити.
Були ми коло печери вже через два дні. Валько приніс мотузку від корови і кресало, я узяв дома півдюжини свічок.
До печери ми пішли кружною дорогою і постійно обертались назад - аби не було у нас ніяких провожатих. Не потрібно, що ще хтось знав про нашу таємницю. Коли опинились на місці - прив'язали до валуна мотузку і вже по ній, чіпляючись за вузли, спустились до входу у печеру. Валько знав спеціальний вузол - як тільки ми опинились у печері, Валько різко смикнув за мотузку і та відчепилась від каменюки і ковзнула вниз. Валько підхопив її і поважно, не дивлячись на мене, намотав навколо поясу.
- По ній і спустимось вниз,- сказав він.
Я лише мовчки кивнув, скривившись.
Валько не відкривав мені секрет того вузла, скільки я у нього не клянчив про це. 
Я чиркнув кресалом до складного ножика, підпалив трут і вже від нього запалив свічку.
- Ну що, пішли?
- Пішли.
Я висунув руку зі свічкою уперед, обережно почав пролазити у вузький прохід і одразу ж зібрав на себе все павутиння. У носі неприємно залоскотало. Я проліз трохи далі - там прохід розширювався, так що через десяток кроків можна було піднятись на рівні ноги. Я піднявся та почав знімати з обличчя липке павутиння. Не витримав і добряче чхнув. Стіни підсилили звук, мені навіть здалося, що хтось крикнув з темряви. Раптом я почув наростаючий шум, немов до мене наближається величезний потік води. Я виставив свічку перед собою і побачив чорну хмару, яка за мить хвилею вдарила мені в обличчя, груди. Я впав назад, свічка вилетіла у мене з руки і погасла. 
- Кражани! - крикнув Валько, притискаючись до каменю поруч зі мною. 
І точно - чорна хвиля, яка збила мене з ніг - то були сотні кражанів, які напевно налякались мого чхання і полетіли геть з печери.
- Я ледь не помер зі страху, - чесно признався я, вводячи долонями по землі у пошуках свічки. 
- Краще запали нову,- сказав Валько.
І точно - так буде швидше. Я запалив нову свічку і коли полум'я розгорілось, одразу знайшов ту, що випала з рук. Я поводив рукою у різні боки, підсвічуючи собі  і роздивився, де ж ми опинились. Вузький вхід у печеру вів у прохід, який забирав праворуч, потім поступово розширювався і закінчувався  доволі великою залою. З високої стелі звисали кам'яні бурульки. Мені спочатку здалось, що вони світяться, але згодом я зрозумів, що то полум'я свічки відбивається у крапельках вологи на гострих кінчиках бурульок. Зал переходив у широкій темний коридор кудись далі, у кам'яні нутрощі скелі. 
Ми з товаришем мовчки розглядали печеру. Такого ні він, ні я ще не бачили. Червоні тіні дрижали на стінах, повзали, мов велетенські потворні ящірки, по стелі. Мені хотілося вище підняти руку зі свічкою, що усе уважно роздивитись. Ми неспішно пішли далі через прохід, та пройшовши зо тридцять кроків, побачили, що тепер шлях роздвоївся. Широкий прохід забирав трохи ліворуч, а праворуч шлях лежав у вузьку тріщину, всеж достатньо широку, щоб через неї пройшла людина. 
- Ну що, куди підемо? - спитав Валько пошепки, ніби тут ще хтось був.
Я почесав потилицю.
- Аби нам не заблукати... Пішли ліворуч.
Ми взяли у сторону широкого проходу. Під ногами потріскував щебінь, який  тут потроху осипався зі стелі і стін сотні, а може і тисячі років. Вологі прохолодні стіни були немов покриті кам'яними шипами, один необережний рух - і плече чи стегно починало неприємно боліти, одежина легко рвалась, а на шкірі залишалась глибока подряпина. Я вже кілька разів перечепився плечем до гострого каменю і тепер йшов обережно і повільно. 
Ми пройшли ще приблизно п'ятдесят кроків і прохід знову роздвоївся. Тепер, що ліворуч, що праворуч тріщини були однаковими. 
- А тепер куди? Знову ліворуч? 
Я обернувся до Валька, який йшов за мною. 
Товариш уважно обстежив тріщини. Потім подивився на мене:
- Проходи однакові, без міток чи довгої мотузки ми ще заблукаємо...
- Отож!  Ось, візьми,- я дав товаришеві свічку і запалив її.
- Я піду ліворуч далі, а ти лишайся тут. Якщо буде щось цікаве - покличу тебе, а як ні - повернусь назад.  
Валько сів на невеликий виступ і поклав свічку поруч. 
- Ти тільки голос подавай, щоб я тебе чув.
- Добре!
Я пішов далі, кілька разів обертався і бачив вогник від свічки товариша. Та вже скоро дорога почала петляти, так, що світла позаду я вже не бачив. Через деякий час стіни ніби роздались в сторони, прохід став ширше і згодом я опинився у доволі просторій залі, з височенною стелею, так що кінця її я не міг побачити. На стінах то тут, то там  були широкі тріщини, які походили на вікна. Я підійшов ближче до одної з таких і зблизька побачив,що то був прохід, більше схожий на велетенську нору.
- Валько! Валько!- голосно покликав я товариша. 
Свічка моя вже майже погасла, тож я хутко дістав нову і запалив її. А старий огарок загасив і кинув до кишені - може ще згодиться. 
-Валько! - ще раз крикнув я, повернувся у бік виходу і з криком жаху відкинувся назад, злякавшись блідого обличчя, яке знаходилось майже впритул до мене. Я зі стогоном впав на підлогу, свічка ледь не випала з рук. Вогник майже погас, та всеж втримався малесенькою іскоркою і коли рука моя піднялась догори і завмерла - іскорка знову розгорілась у гарне рівне полум'я.
- От дурень! Я ледь не убився! - видихнув я. То був Валько, який тихо підійшов до мене впритул. Він хотів налякати мене і це у нього вийшло. 
Я піднявся на ноги, бурмочучи прокляття на адресу товариша, а він лише весело реготав, задоволений своєю витівкою.
Врешті решт я трохи заспокоївся, ми удвох почали уважно оглядати велику залу, у якій опинились. Тепер я роздивився, що підлога тут була не рівна, а підіймалася до середини. Праворуч під стіною була темна вода. Я підійшов ближче і побачив, що то була невеличка підземна річка, яка повільно текла кудись під скелю. Я опустився на коліно і доторкнувся до води. Пальці мої обдало холодом. 
- Охх, яка холодна!
- Дивись!
Валько підійшов до стіни і покликав мене. Я підійшов ближче - товариш роздивлявся круглі отвори у стіні. Скеля була схожа на велетенську губку з отворами, через які спокійно могла пролізти людина середнього зросту. Я лишив свічку, потім обома руками вчепився за край одного з отворів, підтягнувся і проліз усередину. Долоні мої відчули щось холодне і липке.
Я висунув руки на світло подивитись у що я вляпався. З моїх пальців зтікав прозорий слиз. Я підніс долоні до носа - смерділо чи то рибою, чи то старим ставком. Я з огидою витер долоні у штани і попросив товариша подати свічку. 
Валько передав свічку і заліз у отвір слідом за мною.
- Що за...що це таке?- він також обмастив руки у той слиз.
- Не знаю, але щось гидке і пахне не дуже.
Я пригинаючись пішов уперед, товариш мій крокував слідом за мною. Прохід потроху звужувався, стіни і підлога поблискували відбиваючи полум'я свічки. 
Я раптом уявив, що з усіх боків навколо нас один лише твердий камінь і темрява. А білий світ, свіже повітря і люди десь далеко-далеко. Ми одні тут, серед лабіринтів, яким немає ні кінця ні краю. І якщо ми заблукаємо, то нас вже ніхто не зможе знайти у цій споконвічній темряві, серед слизького каменю, який ніколи не бачив сонячного світла. Рука моя мимоволі доторкнулася до скелі і пальці знову відчули холод і слиз. Мене ледь не вивернуло від огиди.
- Що це? Ти чув?
Валько раптом зупинився, завмер, шепіт його стривожений і схвильований заставив і мене стати і прислухатись.
- Здається тихо. Що ти чув?
Але як тільки я проказав слова, мої вуха вловили ледь чутний тихий свист. Я присів і подивився на товариша. Очі його налякано поблискували. 
- Що це? 
- Здається ніби свистить хтось..
- Може то вітер дме у шпарину...
- Не знаю..
Тихий свист пролунав знову і мені здалось, що звук йшов з тої сторони, звідки ми прийшли - від великого залу. 
Я боявся собі в тому признатись, але мені здалось, що джерело того звуку стало до нас ближче. Мені стало страшно і я вже не хотів нічого обстежувати. Я подивився на товариша, в його очах я також побачив страх. Але мені було соромно першим запропонувати ушиватись з печери.
І знову ми почули свист. Звук став точно ближче і звучав вже десь за поворотом. Ми обоє повернулись і одночасно протягнули свічки у сторону звуку. Я побачив, як по стіні, по кам'яним виступам у п'яти кроках від нас, там, де починався плавний поворот, повільно тече слиз. Валько теж це бачив і зробив крок у той бік, щоб краще роздивитись, що то таке. 
Та раптом ми обоє сіпнулись назад, крик застряг у моєму горлі - я побачив на стіні пальці, або те, що було дуже схоже на пальці. Довгі, з гострими закрученими темними нігтями, навіть скоріше кігтями, пальці виринали з пітьми, нервово дрижали, обмацуючи каміння на стінах. У світлі свічки я побачив, як слідом за пальцями з'явилась рука - довга наче змія і напівпрозора. З тієї руки по стіні стікав немов мед слиз. Але враз пальці завмерли ніби прислухаючись до чогось. І раптом рука мілко здригнулась і відсапнулась назад у темряву, ніби вогник свічки зробив їй боляче. Далі ми з товаришем не стали чекати, і кинулись геть. Ми пробігли добру сотню кроків і зупинились. 
Нам потрібно було вибратись з печери, але тепер ми заходили ще глибше у нескінчені лабіринти і ось- ось могли тут загубитись. Та ставати здобиччю тієї страшної прозорої істоти зовсім не хотілось.
Валько швидко запалив свічку від моєї, бо під час бігу вона у нього згасла. У мене в самого було таке відчуття, що вогонь то є наша єдина серйозна зброя і без нього ми тут згинемо. 
- Ти бачив? Ти бачив?, - шепотів мій товариш і я помітив, як дрижить його підборіддя. 
- Бачив! Що то було? 
- Не знаю, що то було, але воно прийшло по наші душі. Господи допоможи!
Валько швидко перехрестився. 
- Треба вибиратись з цього проклятого місця.
- Я не знаю, куди йти!
З хвилину я думав одночасно прислухаючись до звуків навколо. 
- У нас тут тільки одна дорога - йти назад. Тільки так ми виберемось з печери. 
- Я туди не піду! Ти ж бачив! Ти ж сам бачив!
- А куди нам йти? Воно за нами не пішло. 
Я сів навколішки і почав шукати під ногами каміння. Знайшов декілька доволі великих уламків і порозсовував їх по кишенях. 
- Каменем можна буде жбурнути, якщо буде небезпека. І давай триматись один одного.
Валько теж позасовував по кишенях каменюки і ми потроху пішли назад виставивши перед собою свічки.
Ось вже був той самий поворот, де ми побачили руку страховиська. Стіни скрізь були покриті слизом. Ось і другий коридор. 
- Куди далі? 
Валько показав свічкою потрібний прохід. Я і сам знав, але через переляк, у голові у мене запаморочилося і я вже нічого толком не розумів. Ми повернули у правильну сторону. Стіни тут трохи звужувалися і я усім тілом відчував усю величезну вагу землі, каміння, скель, яка з усіх боків мене обіймала, намагалась сплющити, розтерти, перетворити на ось такий слиз, яким були вкриті стіни. Я раптом уявив, що ми ніколи не виберемося з цієї пастки, не побачимо світу божого, а так і згинемо у цій вічній темряві. Та думка лише одну мить немов іскра промайнула у моїй голові, але і цього було достатньо, щоб коліна мої затремтіли і я відчув смертельну слабкість. Щоб якось скинути з себе відчуття відчаю, я зашепотів до товариша:
- Не зупиняйся. Ні у якому разі не зупиняйся, щоб там не було. Біжимо до виходу. Ти пам'ятаєш дорогу? Як опинимось у великій залі, куди нам далі?
- Я пам'ятаю, я все пам'ятаю!
Я чув, що товариш мій ледь не плаче. Але всеж стримувався, тож і я тримався.
- Там буде коридор, перший коло води - ось нам туди. А там недалеко і вихід. Боже, я ж тут помру..
- Ми виберемось. Не кажи дурниць, але головне не зупинятись. Зрозумів?
Валько нічого не відповів.
Ось уже був вихід у велику залу. Ми вийшли на простір. Очі мої шукали воду. 
І тут я побачив ті створіння. Напівпозорі тіла їх повільно сповзали з отворів у скелі. Долоні немов у ящірок, прилипали до каменю і так вони рухались, залишаючи за собою темний слід слизу. Обличчя і очей в них не було - лише великий кривий отвір роту, який постійно був відкритий, неначе тому чудовиську не вистачало повітря. Над відкритим ротом знаходилось дві темні дірки, напевно то був ніс - саме з тих дірок лунав тихий монотонний свист. Чудовиська, мов змії, повзли по стінах, повільно наближаючись до нас.
Ми з товаришем одночасно закричали від страху, та всеж у нас було достатньо духу кинутись до потрібного проходу коло підземної річки. Краєм зору я бачив, як ті створіння повзуть у наш бік. Вони були людиноподібні, але щось у їхньому вигляді, у їхній суті було від комахи. Щось таке... огидне і неприйнятне для людини.. 
Ті кілька десятків кроків до потрібного коридору здались мені вічністю. У кожному кроці був сконцентрований жах, відчай, відчуття близької смерті. Я ніби помирав у ту мить і одночасно воскресав. 
Валько обігнав мене і біг вже попереду. Ось вже ми забігли в потрібний коридор, але раптом світ перекинувся. Червоні іскри зайнялись перед очима. Я зрозумів що я зашпортався і полетів на підлогу. 
Це був кінець. В моїй голові раптом промайнула думка: Я зараз помру.
Я сам здивувався тому, що та думка була на диво спокійна і виважена - так, ніби я дивився на себе зі сторони.
Свічка вилетіла у мене з рук і згасла. Я бачив лише якісь короткі сполохи. Кричати я не міг, бо забив при падінні груди і немов риба на березі, хапав повітря відкритим ротом. Раптом я відчув, як щось тягне мене за ноги. Я не тручався, не відбивався, а лише прислухався і чув тихий печальний посвист. 
- Я помираю, - м'яко і спокійно звучало в моїй голові, ніби хтось інший думав за мене.