1.5. Історія Катерини.

Батько мій був статний чоловік -  високий, чорнявий, синьоокий, з густим чубом, який постійно вибивався з під солом'яного бриля. Бувало, як поїдемо на ярмарок, хоч була я ще мала, але частенько  помічала, як навіть і заміжні жінки заглядаються на нього, посміхаються, червоніють, наче молоді дівчата, коли він вітається з ними, підкручуючи кінчик чорного як смоль вуса. 
Була я у тата одна - ні братів, ані сестричок Бог мені не дав.
Мамуся моя була, як казали, дуже хвороблива, і померла скоро після мого народження. Я її зовсім не пам'ятаю. Лише дуже рідко, у снах, бувало, приходить до мене. Але навіть у тих снах я її не бачу - лише яскраве весняне сонечко, багато-багато світла і радості. От по тій радості я і розумію - приходила моя матуся.
Хоч тато і був писаним красенем, та вдача у нього була неспокійна. Не міг лишатись одинаком, та все не везло йому у тім ділі.  На селі казали - Гнат Кочедикий, все підженюється,підженюється - та ніяк не ожениться. 
Кожного разу приводив додому жінку, та вже скоро випроваджував її зі шкандалем, а деколи і з бійками. Мене у такі дні забирали до себе родичі - слава Богу було їх і нас багатенько і майже усі з радістю приймали до себе сироту, тай вдача у мене була лагідна.
Ось і того разу, коли мені було років двадцять чи тринадцять, тато привів у хату чергову молодицю, а мене відправив до своєї сестри Секлети, яка жила у Абрикосівцях - невеличкому селі, що на Збручі. Тітку до цього я ні разу не бачила, знала тільки одне - про неї казали, що вона відьма. 
У дорозі, сидячи на возі і роздивляючись на широкі залиті щедрим липневим сонечком лани, я уявляла, що тітка буде старезною бабою с крючковатим носом. Обов'язково злою і нелюдяною - справжньою відьмою, як про них люди кажуть. І як я буду з нею жити? Та коли ми заїхали в Абрикосівці і зупинились на околиці села, коло охайної добре вибіленої хати з широким чистим двором, назустріч до нас вийшла чорнява жінка, ще моложава, дуже схожа на мого батька. 
- Ось твоя тітка, - тихо проказав Петро, один з татових пастухів, дальній наш родич і випивоха, який і віз мене до Абрикосівець.
- Бог у поміч, - вже голосно привітався Петро до тітки, посміхаючись у вуса беззубим ротом.
Тітка нічого не відповіла, лише уважно огладала нас, обтираючи рушником загорілі міцні руки. Її темні карі очі ніби хотіли продивитись мене наскрізь - та може то лише здавалось мені. Бо наслухалась я усілякого від нашої сусідки Палашки перед дорогою про тітку Секлету, ось і понавигадувала собі. Але не було у тому погляді ні злості, ані неприязні - лише увага і цікавість.
- То ти і є Катерина? - спитала мене тітка, не звертаючи уваги на Петра.
- Так,- тихо промовила я, і опустила очі. 
- Ну проходь, коли так,- погляд її трохи пом'якшав. 
Вона обняла мене і я відчула ледь помітний солодкий дух лілій, яким пахла її сорочка.
Тітка завела мене у двір, а Петру, який заніс невелику зв'язану верету з моїми пожитками до хати, винесла кухоль молока. Той скривився, побачивши, що не горілка.
- Ти, Петре, випив тої горілки вже на два життя вперед. Мені не жалко оковитої, але дивись, шануйся - будеш так пити, то до Великого посту не доживеш. 
Петро лиш почесав сиву потилицю, але суперечити не став - видно, побоювався Секлети. 
- І на цьому дякую, - сказав він і пригубив молоко.  Обтер було шапкою вуса, та знову відпив, здивовано піднявши кудлаті сиві брови.
- Смачне у вас молоко. Медом пахне.
- Ось пий молоко кожного ранку замість горілки,- сказала тітка, - і дочекаєшся правнуків, а інакше.. дивись, лише на себе пиняй. 
- І ще.
Тітка нахилилась до Петра і проказала щось йому на вухо. 
Той почервонів, але потім поклонився і попрощався. 
Спровадивши Петра, тітка завела мене до хати. 
- Ось тут буде твій куточок, - вказала вона на постіль в невеличкій, але охайній кімнаті з віконцем.
Я розглядала чисту прибрані хату, жмутки висушених духмяних трав під стелею, вишиті великі подушки на ліжку, домашнє приладдя, невеликий стіл коло вікна. Хата мені сподобалась як і сама тітка Секлета. Зовсім вона не була схожа на те, що я собі уявляла. 
Вона провела мене по садибі, показала курник і хлів з чорною як вуглик коровою.
- Ось, будеш тепер її пасти. Вона не бриклива, кличуть її Брівка. 
Я обережно погладила корову, та скосила на мене своє чорне око, обнюхала мою руку і лизнула. 
- Бачиш,- посміхнулась тітка, - ти їй сподобалась. 
- А тепер пішли обідати, бо скоро до мене прийдуть гості.
Так ми почали жити разом. З самого ранку я гнала худобу до Збруча, туди, де росла густа соковита трава, а пополудні допомагала тітці по господарству. До неї приходили люди - і з Абрикосівець, і з інших сіл. Бувало, навіть і панночка з міста завітає. Тітка Секлета приймала гостей у хаті, довго з ними розмовляла про щось. 
Я знала, що тітка займається знахарством і люди приходять до неї за допомогою - то хворобу від людини чи тварини відвести, то дітей народити бездітній сім'ї, від оковиту відвести чоловіка чи сина, а то і приворожити когось. Бувало, люди приходили взнати майбутнє, або яку шкоду заподіяти суперниці чи супернику... 
Мене у свої справи тітка не долучала, лиш деколи показувала квіточку чи травинку і просила, щоб я у полі, коли пасу худобу, знаходила такі рослини і приносила додому.
- Ось ця блакитна квіточка допомагає, коли голова болить, а ось цю збирай обережно, бо вона жалить і лишає на шкірі темні плями, але гарно допомагає від язви на шкірі.
Мені все те було цікаво і я збирала у торбинку трави, які тітка мене просила. Дома вона перебирала зібрані мною квітки і трави, і сушила їх на горищі, щоб потім використовувати у своїй знахарській справі.
Ось так жили ми собі, і здавалось, усе у нас добре. 
Та одного разу все змінилося. 
Якось, коли я пасла худобу і вже за звичаєм, шукала серед поля і коло річки потрібні трави, я побачила серед верб, поруч з берегом, людину. То була невисока худорлява жінка. Вона стояла і спостерігала за мною.  Я подумала, що може якась жінка з Абрикосівець також пригнала худобу до річки. Але корів не було видно. Я пішла до верб, та коли підійшла ближче нікого не знайшла. Незнайомка кудись пропала, ніби її ніколи не було. 
Може мені все те примарилось? Може те все лише тіні, скручені галузи і моя уява?
Спочатку я не дуже задумувалась над усім цим, але коли наступного дня я знову побачила незнайому жінку - я злякалась. Я намагалась обережно підійти до неї, але незнайомка знову щезла. 
За вечерею я розказала тітці про загадкову зустріч. Тітка уважно слухала мене і розпитувала різні деталі, але, здавалось, не надто хвилювалась з усього того на відміну від мене. Та всеж пізніше пішла з хати і скоро принесла мені маленький мішечок з землею.
- Ще раз побачиш незвану гостю - висип між нею і собою цю землицю. 
- І що буде?- перелякано спитала я.
- Хто б то не був - він не зможе заподіяти тобі ніякої шкоди.
Я взяла мішечок. Але незнайомки у полі я більше не зустрічала.
Пройшов деякий час, я почала вже забувати, про той дивний випадок, та якось у неділю, коли ми з тіткою були у церкві, серед юрби селян, я побачила ту жінку.
Я впізнала її напружену нерухому фігуру. Незнайомка стояла серед люду і уважно дивилась на мене. Серце заколотилось у грудях, руки затремтіли. Я смикнула тітку Секлету за руку і прошепотіла про те, що бачу ту незнайомку. Тітка ніби не звернула увагу на мої слова, але я відчула як сильно вона стиснула мій лікоть. Я подивилась на тітку, а коли повернула голову - незнайомка знову щезла, загубилась серед людей. І до причастя її не було, як я не намагалась розгледіти і знайти ту дивну жінку. 
Після того випадку, більше незнайомку я не зустрічала. І знову усе те почало скоро забуватись. 
Та якось я почала помічати, що ночами тітка Секлета стала кудись пропадати. Одного разу, серед ночі, я пішла випити води - відро стояло на половині тітки. Ліжко тітки було порожнє. 
Я не чула, як вона йшла з хати і не чула, коли вона повернулася. Але зранку, ніби нічого і не сталося - тітка Секлета поралась коло печі, ліжко була застелене. 
Мені стало цікаво, я почала спостерігати за тіткою, прислухатись, що ж вночі відбувається на її половині. 
В одину з літніх теплих ночей, я лежала у ліжку і слухала через відкрите вікно, як співає соловейко десь у садах. Спати мені зовсім не хотілося. В голові крутились різні думки, мрії...
Та раптом пташиний спів замовк.
Спочатку я не звернула на це уваги, та раптом я усвідомила, що взагалі усі  нічні звуки стихли - не чути було ні пташиного співу, ні гавкоту собак, ні цвіркунів, ні крекота жаб на ставку. 
Я тихо піднялась із ліжка і підійшла ближче до вікна. Зорі у нічному небі мерехтіли і переливались. Через темну густу тінь яблуневого саду було видно вогники села. Я повернулась і тихо пішла у кімнату тітки подивитись, чи є вона. 
Ліжко було порожнім. Я запалила свічку від лампадки,  та раптом побачила, як темна тінь прошмигнула з під тіткиного ліжка до дверей. Я не встигла помітити, що то було. Здалось, ніби чорна кішка, або щось трохи більше за кішку кинулось з хати. 
Мене ніби обдало холодним вітром. Свічка в руках згасла. Лампадка теж потухла. Од страху я хотіла бігти у свою кімнату, та ноги мене не слухали - я лише стояла, завмерши і прислухалась до темряви. 
Все було тихо. 
- Може мені привиділось?
Руки мої мілко тремтіли, згасла свічка у пальцях ходуном ходила. Я через силу зробила короткий крок, потім ще один. Половиця під ногою рипнула. Я завмерла на мить, стримуючи дихання, а потім обережно пішла на свою половину. Я нічого не бачила і рухалась по пам'яті.  Коли нарешті опинилась у своїй кімнаті, зачинила за собою двері і перевела дух. 
Від лампадки коло ікони яка ледь жевріла, я знову запалила свічку і пішла до ліжка.  
Та коли підійшла ближче - німий крик застряг у мене у горлі. На ліжку сидів величезний чорний кіт. Він умостився на подушці і дивився на мене. У його нерухомих чорних очах відбивався наче від дзеркала, вогник свічки і здавалось, що ті страшні очі світяться червоним світлом. 
Я закричала від жаху, свічка випала у мене з рук. Я вже нічого не бачила і нічого не усвідомлювала - лише невпинний тваринний жах охопив мене.
Прийшла я до тями тоді,  коли обличчя моє холодною водою обтирала тітка Секлета. Вона підняла мене з підлоги і відвела до ліжка. Напевно я від жаху втратила свідомість і впала.
Ніякого кота більше не було. Тітка обтерла мені обличчя і руки, дала випити якогось відвару. Стало трохи легше.
Тітка почала розпитувати мене, що сталось. Та я нічого їй не сказала - відповіла лише, що мені щось страшне наснилося.  
- Ну добре, доню. Лягай спати, а зранку поговоримо. 
Вона зачинила вікно, але свічку не стала гасити.
-Добраніч.
Ранком я знову погнала худобу у поле ніби вночі нічого не сталося, але та нічна пригода справила на мене дуже сильне враження. Я боялася бути у полі, боялась вертатись додому, ще більше боялася ночі. У моєму серці оселився липкий гнітючий страх. 
За вечерею тітка ніби між іншим спитала, що мені наснилось. Я, було, почала відмовчуватись, але вона наблизила своє обличчя до мого і тихо, але чітко спитала:
- Скажи-но мені доню, що тобі наснилось цієї ночі?  
- Кіт.
- Кіт? Який кіт?
- Чорний кіт. Страшний. Я дуже налякалась у ві сні.
Тітка встала і весело засміялась.
- То ти кішки так злякалась? 
Я дивилась на тітку і намагалась зрозуміти - дійсно все що я сказала мало хвилює її чи вона майстерно вдає безтурботність.
- Не бійся, доню. Наступного разу, як тобі насниться щось страшне - як тільки прокинешся, одразу прокажи: 
- Цур тебе цур! Господь зі мною, а Мара з тобою! І плюнь три рази перед собою. Запам'ятала?
Я мовчки кивнула.
Вночі я лежала у ліжку і думала про тітку Секлету. Вона мене любить, жаліє. Мені подобається жити з нею. Але те, чим вона займається лякає мене. Вона ніби торкається чогось такого, якоїсь страшної тайни, того, чого ніяк не можна торкатись. І ось тепер усе те починає торкатися нас. Починає торкатися мене. Я боюся. Я дуже боюся..
Потупово я задрімала з тими тривожними думками. Не знаю, скільки часу я проспала, та раптом я прокинулась.
Сон як рукою зняло. Я відкрила очі, лежала не рухаючись і прислухалась до нічних звуків. Ніч була ясною, місяць і зорі на безхмарному небі світили так, що все було видно. Та тільки у примарному неживому світлі місяця усе ставало якимось незнайомим, новим, немов чужим. Усі предмети навколишнього світу треба було ніби знову впізнавати. 
Я повернула голову до прочиненого вікна. Величезний кіт сидів на підвіконні і дивився на мене!
Моя рука пірнула під подушку, неслухняними пальцями я дістала мішечок, який мені дала тітка. Не зводячи погляду з темної фігури на підвіконні, я розв'язала вузлик і почала сипати землю собі на долоню.
-Цур мене.., - тільки хотіла проказати я, перед тим як кинути землю перед собою. Та тінь з вікна чорною блискавкою кинулась на мене. Руки мої  опалив біль -  гострі кігті врізались у мою шкіру. Я несамовито закричала, намагаючись скинути з себе чорну тварюку. До сих пір я пам'ятаю холод , а не тепло, яке я відчула від дотику до тієї страшної кішки. 
Мені здалось, що прийшов мій смертний час. Я хотіла відкинути кішку від себе, та вона впилась у мене кігтями і зуби вже клацали коло мого обличчя.
- Я вмираю! -промайнула ніби чужа відсторонена думка, так, ніби я дивилась на себе зі сторони.
Раптом я відчула сильний поштовх. Кішка відлетіла від мене кудись убік.
Я почула звуки боротьби і тріск падаючого стільця.
Схопивши подушку і я закрилась нею наче щитом і намагалась розгледіти, що відбувається. 
У місячному сяйві я побачила боротьбу двох тварин, двох кішок. Вони виривали кігтями шматки шерсті і м'яса одна у одної, крутились на підлозі у двобої, трощачи все, що було на їхньому шляху - стілець, глиняний горщик з сухими квітами, невеликий столик. Тварини кусали одна одну, рвали кігтями, били лапами стогнали і завивали.
Та ось я стала помічати, що одна з кішок починає брати верх.
 А друга кішка почала потроху відступати до вікна. Її удари у відповідь почали слабшати. Навпроти, перша кішка все дужче насідала, рик її і шипіння ставало все більш лютим. В один момент, після чергового страшного удару одна з тварюк завила і з останніх сил скочила у відчинене вікно.  Дошки повилітали і куски слюди посипались на підвіконня. Інша тварюка скочила услід і я почула звуки боротьби вже за вікном.
Та скоро вони стихли.  
Я стояла на ліжку, закриваючись подушкою і з жахом вслуховувалась у тишу. Мені здавалось, що моя голова ось-ось трісне, наче переспіла диня від напруження - та тиша була ще страшнішою за шум смертельної боротьби двох істот. Я чекала, що ось-ось вони удвох кинуться на мене з темряви. Я раптом згадала про мішечок, опустилась на коліна і почала шарити руками по ліжку у пошуках. 
Ось він! 
Я висипала залишки землі собі на долоню і повторюючи пошепки закляття, почала посипати ту землю кругом себе. Закінчивши все, я знову завмерла і прислухалась - здається було тихо. 
Я залізла з ліжка, підійшла до вікна і обережно перехилилась, щоб подивитись, що там. Але нічого не побачила - лише нічний садок і зорі у небі. 
Я швидко скочила до ліжка, ніби то було моє спасіння і просиділа там до самого ранку не стуливши очей. 
На світанку, коли вже розвиднілось, я наче опам'яталась і побігла на половину до тітки. Її ліжко було пустим - лише ковдра лежала на підлозі. Я підняла її і склавши, залишила на ліжку. 
Я вийшла на двір і тут побачила тітку Секлету. Вона лежала коло порогу у траві. Я підбігла до неї і схопила за руку, почала плакати. Тітка тихо застогнала. 
Жива! Тільки тепер я побачила, що усе її тіло було як одна суцільна рана, але крові майже не було - лише глибокі бліді порізи. Я побігла стрімголов до сусідів.
Дід Микола і ого син Гриць занесли тітку Секлету до хати, обережно поклали на ліжко. Баба Соломія, жінка діда Миколи прибігла  і було почала голосити, але я, сама не знаю звідки у мене взялося тієї хоробрості, прикрикнула на неї і та замовкла. 
Я постійно сиділа коло тітки, пробувала напоїти її, обтирала руки і обличчя, які покривались холодним липким потом. Інколи до хати заходили сусіди, але залишались недовго. 
Під вечір тітка застогнала знову, відкрила очі. Я наблизилась до неї - може вона хотіла щось мені сказати. І дійсно, тітка ледь чутно зашепотіла. Я приклала вухо до її гарячих губ.
- Прийшов мій час, доню. Прийми до себе мій дар. 
Я зробила крок назад. Я навіть не думала, вуста мої ніби самі прошепотіла відповідь.
-Ні. Я не хочу.
В очах тітки, сповнений страждання, я побачила ще і благання.
В хату зайшла баба Соломія і знаками покликала мене на двір. 
- Пропала Марія!
- Яка Марія?
- Та, що живе коло сутича. Прибігла Уля, її дочка, плаче і каже, що мама пропала. 
- Ну то що?
- Як що, тож така відьма,- баба наблилилась ближче до мене і зашепотіла.
- То така відьма, дуже шкоду людям робила. У неї з Секлетою давня ворожнеча. Тільки Секлета і могла тримати ту, прости Господи, чортову бабу, у вузді. А тепер вона десь пропала, і ось з Секлетою щось сталося...
- Мені треба до тітки. А ви може би за священником кого б відправили?
- І те правільно. Добре кажеш, дитино. 
Бабка пошкандибала геть, а я повернулась у хату. Те що я побачила там... таке неможливо забути. Тітка дуже сильно мучилась. Напевно, то був її смертний час. Вона звивались на ліжку наче змія. Тіло її зводило судомою, обличчя спотворювала якась диявольська усмішка, очі були відкриті і в них був один лиш біль і жах. 
Деколи агонія ніби припинялась, тіло безвільно опускалось на ліжко. У ці хвилини тітка лежала нерухомо, лише вуста починали рухатись, ніби вона хотіла щось сказати. Я боялась підійти ближче, та все ж не витримала і знову схилила голову. Слова я могла ледь розібрати.
- Я допомогла тобі. Допоможи і ти. Припини мої муки - дай свою руку і візьми дар собі. 
Я не могла цього зробити. Щось в мені, те, чого я не можу в собі розгадати до цієї пори, твердо сказало ні. Я зробила кілька кроків назад. Я вже готова була вискочити з кімнати, та раптом зайшла баба Соломія і з нею була дівчинка - невисока, худорлява, з солом'яного кольору довгим розпущеним волоссям. 
- Скоро прийде отець Климент,- сказала баба захеканим голосом.
- А це  Уля,- вказала баба на дівчинку,- не бійся дитино. Вона сама захотіла прийти.
Дівчинка посміхнулась мені. Потім повільно підійшла до тітки Соломії і взяла її за руку. Тітка повернула голову до дівчинки і теж посміхнулась.  А потім повільно закрила очі, зітхнула і тихо померла. 
Похоронили її третього дня. Після похорону тато забрав мене додому...
Я потім все шукала ту дівчинку, Улю. Її також забрали до себе родичі - чи то дядько, чи тітка, бо маму її так і не знайшли. Я хотіла глянути тій дівчинці у очі. Хотіла побачити, можливо щось таке... Щось таке, що було у тітки Секлети.  Але у тих Абрикосівцях я так уже ніколи вже і не була.