1.4. Історія отця Арсенія.

Старий солдат якийсь час сидів мовчки, опустивши голову, ніби намагаючись ще щось сказати. Але лише важко зітхнув і опустив голову, ніби опустив важку ношу. Потім дістав трубку і почав неспішно набивати її тютюном.
Усі дивились на нього і мовчали. 
Згодом отець Арсеній делікатно кашлянув, засовгався на лаві. Потім промовив хрестячись:
- Хай Господь і Божа матір приймуть душі убієнних до садів небесних. 
- Хай приймуть..,- задумливо повторив Іван і важко зітхнув.
- Боже, які жахи бувають на білому світі,- мілко хрестячись сказала Катерина. 
Корчмар піднявся і пішов до печі. Підкинув дрова і знову поставив на вогонь невеликий баняк з вином. Підлив води, кинув пучок духмяних трав і додав кілька ложок меду. 
Коли повернувся, став розливати гаряче вино по келихах. 
- Пригощайтесь, вельмишановне панство.  
Усі випили.Та ще деякий час сиділи мовчки, роздумуючи над дивною історією старого солдата.
Потім заговорив Юхим Ілліч, звертаючись до священника:
- Отче, бачу що ви дуже поважна духовна особа. І напевно багато спілкуєтесь з різними людьми. Дуже хотілось би і від вас почути якусь душеспасительну історію. 
Отець Арсеній подивився на Юхима Ілліча, посміхнувся і обережно поставив на стіл олов'яний келих з паруючим вином. 
- Напевно можу і я щось вам розказати... Зараз на вулиці така завірюха і холод, а мені ось пригадалась одна дивовижна історія, якої я по Божому промислу, був свідком у теплій, зігрітій щедрим південним сонцем землі. Це та земля, по якій ступав своїми ногами сам Господь Бог. Назва їй - Палестина.
- Отче, то ви були на Святій землі!?
Катерина сплеснула руками.
Усі здивовано подивились на отця Арсенія.
-Так, довелось бувати,- скромно посміхаючись сказав священик. Потім прокашлявся і промовив:
- Тож, коли ваша ласка, слухайте мою історію.

- Шість років тому покликав мене до себе один поважний і багатий чоловік. Звали того чоловіка Олекса Тихий. Хоч прізвище і було у нього лагідне - сам же він, упокій Господи його душу, був за життя, чесно кажучи, ще той галабурдник. Люди його побоювались -  бо був він крутого нраву. Сусіди  хоч і вітались з ним при зустрічі, та все ж обходили стороною. Бо, не дай Боже, підпадеш під його гарячу руку - можна було і без голови лишитись. І всі знали, що те зійде йому з рук. З жандармами та начальством той Олекса міг домовитись - чи грошима, чи подарунками, чи ще чимось, але усі походеньки завжди сходили йому з рук. 
У молодості, кажуть, міг він і на лісовій дорозі роздягнути людину до нитки, а то і ножа у хід пустити. 
Та ось минули роки, став Олекса старим та хворим. Не міг вже він більше займатися своїми темними справами. І видно, потроху став задумуватись про свою грішну душу, про те, що чекає його на тому світі. І ось - то монастир одарить щедрими дарами, то допоможе у ремонті каплички..
І от одного разу, у передвечірній час, під'їхала до нашої церкви бричка Олекси. Правив бричкою найближчий його слуга - одноокий Тарас.
Тільки но закінчилась вечірня і я збирався потрапезничати. Але загриміли двері і у сіни важкою ходою зайшов, поблискуючи єдиним оком той Тарас. Коротко вклонився і просив мене якомога швидше їхати до свого хазяїна. 
Я, було, почав віднєкуватись, та Тарас узяв мене за руку і наблизившись впритул, тихо промовив:
- Пане отець, їдемо невідкладно, бо не доживе до ранку пан Олекса. А перед смертю дуже він хоче побачити вас.
І так блимнув на мене тим єдиним оком, що я, незважаючи на пустий живіт, швидко зібрався, узяв у олтарі Святі дари і ми відправились у дорогу. 
Олекса Тихий лежав на широкому ліжку у подушках,  важко дихав і стогнав. Побачивши мене він дуже зрадів. Важким рухом руки випровадив з кімнати усіх домашніх і ми лишились двоє. 
На сповіді він задихаючись розказував про свої страшні гріхи. Але хіба є у Бога щось неможливе? Любого найгіршого грішника Бог приймає у свої обійми, якщо той щиро кається. Тож думаю і цього грішника Господь прийняв до райського саду, бо каявся Олекса нелукаво і відверто. 
Після сповіді, коли я вже почав  збиратись, Олекса раптом сказав мені:
- Отче, гріхи мої дуже великі і боюсь я, що не пустить апостол Петро мене до райських воріт. Тож у смертний час прошу вас поїхати у Єрусалим до Голгофи і там служити молебень по моїй грішній душі. 
Я лише відкрив рота і навіть не знав, що казати. Де я і де той далекий Єрусалим. Я ж далі Почаєва і не був ніколи. Як поїду туди, за які кошти? Та не став слухати мене Олекса. Махнувши рукою, щоб я замовк і важко дихаючи, сказав мені, що гроші і все що потрібно на дорогу він дасть. Мені ж, після його похорону потрібно буде вирушити у далеку дорогу.
Кликнув свого слугу Тараса, управляючого Кочергу, і у їх присутності вимагав, щоб я Богом клявся у тому, що виконаю його останнє прохання. 
І я погодився. 
Тієї ж ночі Олекса Тихий преставився. А ще через сорок днів, відслуживши панихиду, я відправився у дальню дорогу до Святої землі. 
Спочатку шлях мій пролягав до самої Одеси. А там, з іншими паломниками, я сів на великий корабель, який відправлявся до Палестини. 
Я був наче у ві сні. Усе своє життя окрім Кам'янця і Почаєва - нічого більше я не бачив. А тут величне приморське місто Одеса, Чорне море, якому немає ні кінця, ні краю. Я дивився на все те і лише як міг, молився за новопреставленого раба божого Олексу і за свою долю. 
Ех...
Та молитися - то важкий труд. Один великий святий казав: молитися зі іншого - це те саме, що кров проливати.
Через три дні корабель вирушив до Святої землі. Шлях наш був до Яффи - приморського містечка вже на Палестинському березі. 
У довгій дорозі я перезнайомився з багатьма паломниками - простими селянами, гордянами, поміщиками, монахами, священиками та архієреями, які так само як і я направлялись до Святої землі. 
І коли наш корабель дістався до Яффи у мене навіть вже були друзі. Моя землячка з Кочубіїва Олена - вдова сільського старости і відставний солдат Микита з Кодими, який хотів стати монахом у монастирі Герасима Йорданського. 
По прибутті, коли паломники кинулись з корабля на довгоочікувану землю. Усі хрестились, галасували, озирались в усі боки, роздивляючись чужу землю. 
Усіх чудес, які ми побачили своїми очами - годі і розказувати. Я молився за душу Олекси Тихого у Єрусалимі коло Гробу Господнього, служив молебень на Голгофі, цілував камінь, на якому Мироносиці помазували тіло Христове, пірнав у річку Йордан, там де Іван Хреститель хрестив Господа Ісуса...
І ось, на третій неділі нашого перебування на Святій землі, відправились ми до Єрихону - містечка у Іудейській пустелі, коло якого Господь наш Ісус Христос жив сорок днів на самоті серед одного лише каміння і піску, і там спокушався дияволом. 
Пристали ми до групи паломників і рушили у дорогу з Єрусалимі до Єрихону. Шлях наш лежав через дикі і безлюдні місця. Світло-брунатні розпечені камені, пологі мертві пагорби, яким немає ні кінця ні краю і нещадне сонце від якого нікуди сховатись - ні хмаринки, ні деревця, ні кущика, ні травинки. То і є Іудейська пустеля.
Ми відстали від паломників недалеко від Єрихону. Вони пішли у місто, а ми троє лишились у невеличкому монастирі, який ніби вріс у величні круті скелі з піщаника. Нас зустрів коло брами єдиний насельник того монастиря - отець Антоній. Невисокий, худорлявий, з русою густою бородою і світло-синіми, ніби вибіленими сонцем очима. Отець Антоній був родом з Закарпаття, справжній карпацький русин! Тож ми одразу порозумілися. 
Він посміхався нам широкою і привітною посмішкою. Коли впізнав у мені священика - склав руки і попросив у мене благословення. 
Ми зайшли в архондарик і побачили на невеличкому столику тарілочку з солодкими фініками і ізюмом, склянку з прохолодною водою - де тільки  він її узяв, коли така спека, а також три невеличкі чарочки, наповнені анісовою грецькою горілкою. 
Ми дуже зраділи, зустрівши земляка у таких далеких краях, а ще більше зраділи його госинності. Ми порозв'язували свої вузлики і дістали хліба, цибулі, сала, але отець Антоній, вибачаючись, відмовився закусити з нами  і лише неспішно попивав воду зі свого олов'яного келиха та посміхався, дивлячись, як ми обідаємо і все слухав наші розповіді. 
Після нещадного сонця Іудейської пустелі у густій тіні скельного монастиря було затишно і спокійно. Пообідня розмова тихо і спокійно текла, немов вода у Іордані. 
Я розказував останні церковні новини з батьківщини. Олена усе жалілася на морську хворобу під час подорожі на кораблі. А Микита розпитував про порядки у грецьких монастирях Святої землі.
Отець Антоній просив нас залишитись на ніч, а мене співслужили йому сьогодні. Ми з радістю погодились і на обличчі монаха засяяла вдячна усмішка. 
Після трапези отець Антоній показав нам монастир. Ми ходили по вузьким, вирубленим у скелі переходам, по обидва боки яких знаходились невеличкі келії, також видовбані у піщанику. Вікон було дуже мало, через це внутрішні приміщення монастиря завжди були у густих сутінках. Монах дав нам по великій свічці, а сам ніс перед собою масляний каганець. 
Тим переходам не було ні кінця, ні краю. Мені навіть вже почало здаватись, що ми заблукали. Але отець Антоній впевнено вів нас за собою нескінченими переходами, розказуючи історію древнього монастиря, тож я потроху заспокоївся. Та все ж якийсь черв'ячок тривоги оселився в моєму серці. І навіть коли ті вузькі переходи закінчились і ми опинились в невеличкій церкві - та тривога нікуди не ділась. Я сам себе заспокоював, але в мене було відчуття, ніби я ледь оминув якоїсь великої небезпеки. Я придивлявся до монаха, до своїх супутників - та їх обличчя були спокійні. 
То напевно я зморився від дороги - так заспокоював я сам себе.
Отець Антоній поселив нас у келіях на другому поверсі. Олену - у самій дальній кімнаті. Мені дісталась невеличка келія, зовсім близько від трапезної. Микиту поселили через п'ять кімнат від мене. 
Зачинивши за собою двері, я кинув свою сумку на невеликий столик, перехрестився на ікону святого Миколая, яка висіла у кутку коло дверей і зморено сів на вузьке тверде ліжко. Коло ікони мерехтіла запалена монахом лампадка. Через те, що було мало світла келія здавалась більшою ніж була насправді.
Ось я подивився на двері і мені на мить здалось, що ніяких дверей уже немає, а є вкрита густою, мов нічний туман тінню, кам'яна арка, яка веде кудись у нескінчену темряву. Стіни келії ніби розступилися, їх поглинув морок і ось - тільки но зроби крок туди, у пітьму і опинишся у іншому, незнайомому світі...  Спочатку мені було цікаве те відчуття - ніби я сам породив цілий новий всесвіт там, за порогом сутінків. Я спробував довше затримати його у собі. Та раптом десь у коридорі задзвонив дзвоник і пітьма враз відступила. І ось знову є двері і стіни, стіл, стілець, сумка, лампадка і ікони на стінах. Дзвонив отець Антоній - кликав гостей до вечірньої. Я неохоче облачився і вийшов з келії.
У невеличкій монастирській церкві ми служили з отцем Антонієм, Микита був за чтеця, а Олена підспівувала замість хору. Під час служби декілька разів я бачив, що отець Антоній тихо плаче, рясні сльози котилися по глибоким зморшкам під очима, по бороді. Служба йшла важко - немов смола текла. Я прикладав неймовірні зусилля для того, щоб зосередитись. До голови роєм літали різні мілкі і непотрібні думки. 
-То напевно втома,- говорив я сам собі, намагаючись не заснути.
Коли вечірня нарешті закінчилась, я був увесь мокрий від поту і без сил опустився на лавку.
- Важко? - тихо спитав монах.
- Є трохи,- чесно відповів я,- Та вам отче самому тут набагато важче.
Отець Антоній уважно подивився на мене. 
- Якби не Господь - не знаю, як би я був. Самому тут бути неможливо. Та Господь завжди зі мною, а для нього хіба є що неможливе.
Помовчавши монах сказав:
- У цих місцях Господь Ісус Христос сорок днів спокушався дияволом. І він вийшов переможцем у тій боротьбі з нечистю і пішов далі спасати світ. Та вся та нечисть до цих пір десь тут залишається - поки Господь не прийде у другий раз і не вимете все те до пекла вже навіки. 
- І що отче, допікає вам дуже та нечиста сила? 
- Трохи допікає, та Господь зі мною - чого ж мені боятись.
Я перехрестився, але серце забилось сильніше. 
Після вечірньої служби усі зібрались у трапезній, де отець Арсеній пригощав нас чаєм і варенням з фініків. 
Микита все розпитував монаха про монастирське життя, ми пили запашний чай і слухали. 
Мені хотілось піти до келії і побути самому, та отець Антоній не відпускав, підливав чай і неспішно відповідав на питання. Олена вже почала куняти за столом.
- Піду відпочивати, а то очі закриваються, - нарешті, не витримавши, сказав я. 
- Так так!- отець Антоній піднявся. 
Усі встали, помолились і почали розходитись по келіях. Монах тихо попросив мене затриматись на хвилинку. Коли Микита і Олена пішли, отець Антоній підійшов ближче до мене і сказав:
- Хочу вам одне лише сказати, пане отець - тут  такі місця... будьте уважні. Навіть коли відпочиваєте - прислухайтесь до всього, прислухайтесь до себе і надійтеся на Бога.
- Які місця?- я здивовано подивився на монаха.
- Дикі і безлюдні, сухі і кам'янисті.Так завжди тут було. Але пам'ятайте про Бога - він буде вам опорою і підмогою.
Я не до кінця розумів, про що саме застерігає мене монах, тож перевів розмову на інше.
- І як ви, отче, тут один живете? Не хотіли ближче до людей? Чесно скажу- я б не зміг. 
- Бог зі мною. Тим і спасаюсь. 
Монах низько вклонився мені і побажав спокійної ночі. Я запалив свічку і пішов до своєї келії. 
Зачинив за собою двері, запалив лампадку і загасив свічку.