1.2. Історія корчмаря Йосипа.

Я народився у Кам'янці. 
Прадавні темно-сірі камені, які пахнуть полином і сонцем. Стіни будинків, які за тьми віків ніби виросли з тих каменів. Неширока річка Смотрич, яка неквапливо тече десь внизу, по дну глибокого каньйону. Густі зарості кропиви і такі ж густі вологі тіні.  Старі похилі верби високими берегами...
Я ніколи не був у Ієрусалимі - на землі, яку Бог обіцяв моєму народові, але мені завжди здавалось, що та земля і те Святе місто схожі на мій Кам'янец. 
Такі самі вулички - вузькі і запилені.  І тут, як і там спішать кудись по своїм справам люди різного племені - іудеї, вірмени, турки, русини, ляхи.Хіба що у Кам'янці арабів немає. І Смотрич - ніби відображення у таємничому Божому дзеркалі святої річки Йордану. Мені завжди здавалось, що води Йордану такі ж як у Смотричі - кольору глини і піску...
Батько мій був кам'янецьким ребе. Але бути ребе - то лише поклик душі і крові, а не професія. Ви ж знаєте, що ребе не здатен прогодувати ні себе, ні свою сім'ю духовним пошуком і толкуваннями Тори і Талмуду. Тож йому доводилось чимось заробляти на життя і годувати себе і нас. 
Ребе повинен вміти заробити на хліб своїми руками. І тато мій не був винятком.
І я вам скажу, що він таки був знатним чоботарем. Міг такі черевики справити - на вік вистачить і не зносяться. А як відпаде каблук чи підошва попросить каші - то він все зробить так, що буде як нове, а то навіть і краще.
Все місто, тай навіть околиц і- від Підзамча до Голоскова знали мого батька- Сивого Йосипа і поважали за майстерність і добру вдачу. 
Нас у батька було троє - дві сестри Лія, Малка і я наймолодший. Мама наша, Марія - була на перший погляд жінкою суворою.  Та то була не суворість зовсім, а якась рідкісна прямота і безхитрісність. Малознайомі люди її побоювались за гостре слівце, бо вона, бачуть небеса, слова у кишені не тримала. А ось ті, хто її хоч трохи знав - любили і поважали.  Нас, дітей вона дуже любила і пестила. Такі пироги зі смотрицькими ковблями  готувала, що до сих пір нічого смачнішого я не їв. 
Ще з нами жив дід Алон. Якось він приїхав до нашого дому і с тих пір став жити разом з нами. То був дядько мого тата. Він був дуже старим, але сильним, високим і кремезним. Сивий густий чуб спадав йому за здорового бугристого носа. Цілий день він сидів на дворі і щось стругав своєю сокирою. Бувало, як попросиш його, і мені вистругає гарного дерев'яного меча чи шаблю, а сестрам по ляльці.
Усе в нас було добре. Але на жаль до певного часу. 
Коли мені було років десять - одинадцять, по всій Україні почались хвилювання. Спочатку доходили лише неясні чутки. До тата приходили його друзі і вони довго і тихо про щось говорили. А з часом мама почала на вечір зачиняти усі двері і вікна.
По місту чути було нове слово - гайдамаки. Малим, я не розумів що відбувається. Мені навіть подобалася якась таємничість. 
Але одного разу, коли ми з товаришами грались поміж зруйнованих стін Старої фортеці, хтось з старших хлопців почав розказувати про Умань, про погроми і про гайдамаків. Про те, як по Україні ті гайдамаки різали панів, ляхів і жидів. І про те, як ті злі гайдамаки пили кров людську. 
Я слухав і серце моє переповнювалось жахом. Слухав мовчки.
Та все ж згодом не витримав  і спитав старшого товариша - чому ж люди не боронять себе і не вбивають гайдамаків?
- Бо то нечиста сила. А проти нечистої сили нічого не можна вдіяти. Вони продали дияволові душу, а за те отримали владу над людьми.
- І зовсім не має ніякого способу проти тієї нечисті? -моєму відчаю не було меж.  
- Чесні люди майже нічого не можуть подіяти. Але ось у юдеїв є помічник і він їх рятує.
- Який помічник?
- Голем. 
- Що то є? 
Я вперше почув те слово.
Голем то є не людина, але і не привид. То є страшна істота яка створена з землі і глини жидівськими чаклунами для захисту. Голем убиває усіх, хто робить шкоду жидам...
Але такі розмови про страшне між дітьми постійно відбуваються. Багато про що діти балакають між собою. Вже наступного разу ми обговорювали русинських відьом і вовкулаків і про те, як відьму чи чорта можна впізнати серед людей на ярмарку. 
Дуже скоро усі ті розмови забулись. 
Та одного разу, я все ж згадав про них.
Якось жаркого літнього дня, після обіду, батько зібрав усю сім'ю і сказав, що ми на деякий час повині поїхати з Кам'янця до його брата - дядька Лейби. Дядько мешкав у Оринині, недалеко від нашого містечка. 
Батько сказав, що сам він лишиться вдома по справам, а ми всі прямо зараз мусимо якнайшвидше їхати. 
Я дуже зрадів - у дядька Лейби було два сини Міша і Яків і мені вже не терпілося з ними зустрітись. 
А ось мама чомусь заплакала. І з нею заплакали мої старші сестри. 
Батько лагідно заспокоював їх. Казав, що це ненадовго і не треба хвилюватись. 
-Пусте. Народець гуляє, - казав він, - але залишатись поки небезпечно.
- Перечекаєте все те у Оринин і- містечку невеликому і спокійному, а як все стихне - повернетесь до дому. Тай, дякувати небесам, і я до вас скоро приїду, так що не журись - все буде добре.
Батько підбадьорював усіх, але все ж поспішав нас випровадити у дорогу.
Пожитки були з поспіхом зібрані і вже через годину ми рушили. 
Їхали ми на старенькій критій бричці, запряженій двома підстаркуватими кониками. Правив дід Алон, а ми розмістились позаду, під шкіряним навісом. Я, було, хотів сісти коло діда, та той суворо заборонив. 
Коні йшли неспішно, та все ж споро ми виїхали з міста, проїхавши через височенний кам'яний міст, через Підзамче і нарешті покотили по дорозі на Оринин. Спочатку я з цікавістю розглядав усе навкруги, та коли ми проїхали села і почались одноманітні широченні поля і урочища - я задрімав. 
Прокинувся від того, що бричка різко здригнулась і коні стали. Мама і сестри налякано дивились на мене і мовчали. Я висунувся подивитись, що сталось. 
Ми зупинились на орининському повороті. 
На дорозі стояв чоловік и тримав коней за поводи. 
З лісу у нашу сторону йшло ще двоє. Коли вони підійшли зовсім близько, я побачив, що ті двоє якось недобро посміхаються. 
- Хто тут у нас? - весело сказав один з них і близько підійшов до діда.
Дід мовчки сидів і хмуро дивився. Раптом чоловік зробив різкий рух рукою і дід почав сповзати з брички на землю. 
Серце моє ніби завмерло. 
Більше за все мене вразило те, що ті чоловіки так і продовжували посміхатись.
- О, у нас тут цілий скарб. Жиди зібрались на прогулянку, - сказав один з чоловіків з кривим оком, заглядаючи у бричку. 
- Тут на всіх вистачить, - голосно зареготавши, показуючи нечисті зуби, сказав він своїм товаришам.
Сестри налякано заплакали.
- Не скавуліть. Ми ж вас не збираємось ображати. Навпаки..
Всі троє підійшли до нас і почали  розглядати   сестер і маму, ніби прицінюючись до товару. На мене вони уваги не звертали.
Я ніби скам'нів не то від жаху, не то од відчаю. 
Щось було у їхніх обличчях таке... якась масляна поволока на очах..що таке, від чого мені хотілось схопити камінюку і розбити їм голови. Такої ненависті до людини я більше ніколи у житті не відчував, небеса хай будуть мені свідком.
Та раптом позаду чоловіків промайнула якась тінь. Ніби птах на мить закрив крилами сонце.
Я побачив, як у одного з чоловіків посмішка на його небритому обличчі раптом стала маскою мерця. Чоловік ойкнув, з носу потекла темна кров. Він повільно почав сповзати на землю. Інші двоє здивовано глянули на свого товариша. Та знову тінь чорною іскрою пройшла зліва направо і вмить я побачив, як тіло другого чоловіка, того, що раніше тримав коней, стоїть без голови. Ось була голова і раптом її не стало. Через мить кров фонтаном потекла з шиї, залила все навкруги. Третій, той що з кривим оком, почав несамовито кричати. Та той нелюдський крик жаху зненацька обірвався і перетворився на клекіт. 
Що було далі я не дуже добре пам'ятаю. Мама моя і сестри кричали і плакали. Плакав од страху і я. 
Та пам'ятаю, як дід Алон тягнув за ноги розтерзані тіла тих розбійників у лісову чащобу, як всадив усіх нас до брички і ми поспіхом поїхали до Оринина. 
Коли ми були вже у садибі дядька Лейби і він і його товста дружина тітка Марія заводили маму і сестер до великого будинку, я підійшов до діда Алона, який поравська з конями. Сіра жилетка та сорочка на його животі зліва була розпороті. Але крові не було. Він подивився на мене і посміхнувся. Потім тихо сказав: 
- Лише чиркнули мене. Ось, одежу зіпсували, бачиш.
Я протягнув руку і обережно доторкнувся до діда. Пальці відчули не м'яке тіло, а щось тверде і тепле, наче глиняний глечик. 
..Вже через два дні дід сам поїхав за батьком. Батько приїхав до Оринина через неділю, але приїхав один. Коли я спитав його за діда, батько сказав, що старий лишився у Кам'янці по справах. 
Ще через місяць до Кам'янця зайшли урядові війська і хвилювання гайдамаків було придушено.
Невдовзі і ми усі повернулись до нашого міста. 
Але діда Алона у нашому домі я більше не бачив. 
Мені сказали що він повернувся до себе до дому в Сатанів і там невдовзі помер від старості.
Але я точно знаю, що дід не поїхав і не помер. Багато разів мені здавалось, що я бачив його серед вузьких вуличок Кам'янця. Декілька разів я помічав його згорблену і широкоплечу  фігуру  серед торговок і натовпу містян на ярмарку. Я біг за ним, хотів догнати, та ніколи так і не зміг те зробити. 
Я точно знаю, що дід Алон і був тим самим големом. 
А створив його мій батько - кам'янецький ребе і чоботар старий Йосип.