Розділ 3❄️

— Навіщо ти привіз мене сюди, Ітане? — я дивлюся на стіл, на ялинку, на ідеально розставлені прибори й відчуваю, як гублюся. — І чому ти не з родиною? Завтра ж Різдво.

— Бо хотів провести його з тобою, — відповідає він без паузи. — Саме з тобою, Беатріс, а не формально відсидітися за родинним столом.

— Це дивно, — я злегка всміхаюся, але в голосі більше напруги, ніж іронії. — Ми ж навіть не… І взагалі, ти мій підлеглий.

— Я знаю, — спокійно каже він. — І все одно хотів цього вечора. Хотів нарешті поговорити й пояснити свої почуття та наміри.

— Які ще почуття? — я зітхаю. — Ітане, я старша за тебе на дев’ять років. Ми працюємо разом. Це погана ідея з усіх можливих боків.

— Для мене вік – це просто цифра, — він дивиться прямо, не відводячи погляду. — А робота – не причина відмовлятися від того, що важливе.

— Ти навіть не уявляєш, у що лізеш, — кажу тихіше. — Я не з тих жінок, яких легко любити.

— Я й не шукаю легкості, — відповідає Ітан. — Мені подобаєшся ти. Як жінка, Беатріс. Я хочу за тобою залицятися, бути поруч, турбуватися, дарувати тепло.

— Ти говориш так, ніби це щось просте, — я хитаю головою. — А якщо я не зможу відповісти?

— Я не прошу взаємності зараз, — м’яко каже він. — Я готовий чекати, скільки потрібно. Я прошу лише не відштовхувати мене наперед.

— Ти занадто впевнений, — шепочу я.

— Я просто знаю, чого хочу. І знав, що сьогодні ти будеш сама. Я не міг дозволити, щоб така жінка зустрічала Святвечір наодинці.

— Ти не маєш уявлення, як це звучить, — мій голос тремтить. — Мені страшно навіть слухати.

— Я буду поруч не лише у свята, — продовжує Ітан. — А й тоді, коли буде важко. Коли ти втомлена, зла, розгублена. У будь-які дні.

— Зупинись… — я затамовую подих. — Будь ласка.

— Добре, — тихо каже він. — Я просто тут.

Я мовчу кілька секунд, відчуваючи, як серце стискається, а пальці мимоволі тремтять.

— Я не знаю, що з цим робити, — нарешті кажу і повільно киваю. — Але… не відштовхуватиму.

— Мені цього достатньо.

Я мало не здригаюся, коли Ітан обережно бере мене за руку.

— Якщо скажеш забрати, я заберу, — додає він.

— Ні, — видихаю я. — Залиш.

***

— У мене для тебе є подарунок, — кажу я й встаю зі свого місця.

— Ітане, не треба… — Беатріс одразу напружується, і я чую це в голосі.

— Треба, — відповідаю спокійно й іду до ялинки.

Я нахиляюся, беру білу коробочку, перев’язану рожевою стрічкою, і повертаюся до столу.

— Це тобі, Беатріс.

— Мені незручно, — вона знічується, дивиться на коробку, але не торкається її. — Я ж нічого не приготувала для тебе. Взагалі нічого.

— Зупинись, — м’яко кажу я. — Ти не зобов’язана про все дбати. Не цього вечора.

— Але…

— Ні, — я ледь посміхаюся. — Сьогодні просто дозволь комусь потурбуватися про тебе.

Беатріс мовчить кілька секунд, потім киває й повільно тягнеться до коробки. Стрічка легко розв’язується, кришка підіймається, і я бачу, як її погляд змінюється.

— Це… — вона замовкає.

— Кашеміровий шарф, — кажу я. — Я давно помітив, що ти любиш шарфи й хустини. Вирішив, що з цього бутика тобі має сподобатися.

Беатріс обережно торкається тканини, проводить пальцями, ніби перевіряє, чи це справжнє. А потім посміхається. Не стримано, не ввічливо, а так, як давно не посміхалася. В її очах з’являється тепле сяйво, і в цей момент я точно знаю, що вгадав.

— Дякую, — шепоче вона.

— Я радий, — відповідаю так само тихо.

Жінка встає, вагається лише мить, а потім обережно обіймає мене. Без поспіху, без напруги, просто торкається, і цього достатньо. Я не рухаюся, не стискаю сильніше, просто приймаю цей жест і відчуваю, як усередині розливається спокій.

У цю секунду я абсолютно щасливий.

***

Я нахиляюся ближче й шепочу Ітану просто в шию, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить. Кажу, що, здається, вперше за тридцять п’ять років отримала справжнє різдвяне диво. Ці слова даються мені нелегко, ніби я знімаю з себе ще один захисний шар, але зупинятися вже не хочу. Я давно не дозволяла собі бути настільки відкритою.

Ітан трохи вирівнюється, але обіймів не розриває. Навпаки, притискає мене ближче, обережно гладить волосся, так, ніби боїться злякати цей момент. Він каже, що хоче провести Різдво разом зі мною. Каже, що в нього для мене є окрема кімната, що він заздалегідь подбав про дрібниці, купив піжаму та все необхідне, аби мені було комфортно. Його голос спокійний, упевнений, у ньому немає жодного тиску.

Він обіцяє, що не торкатиметься більше, ніж я дозволю, що триматиме руки при собі й не переступить межу. Додає, що якщо я захочу поїхати додому, він без зайвих запитань відвезе мене й усе зрозуміє. Вибір залишається за мною, і це звучить чесно, без прихованих умов. Я стою в його обіймах і відчуваю, як всередині поступово відпускає напруга, яка жила зі мною роками.